☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

ДОБРЕ НАМ НЕ БУЛО НІКОЛИ
Народне оповідання Бойківщини

Я від малого був національно свідомий хлопчина, бо був близько коло читальні «Просвіти» і читав людям, котрі вечорами приходили книжки й газети. А газети були такі: «Діло», «Народна Справа», «Наш Прапор», «Новий Час». А ще була радикальна газета «Громадський Голос». Також читав книжки Будзиновського, Чайковського, Лепкого, Кащенка. Про голод в Україні я знав ще тоді, коли мені було 10 років. Але люди не вірили, що був такий голод, і я сам не вірив. Тут по селах збирали харчі голодуючим, а потім було надруковано в газетах, що Радянський Союз той хліб не прийняв, бо «голоду нема».

Коли сюди підходили большевики, люди не ставилися до них вороже, — мали надію, що німці розіб’ють Польщу і допоможуть Україні. Коли в 39-му році підходили большевики, люди раділи. — Ідемо стрічати козаків!

За селом зробили таку тріумфальну арку, таку браму, і вбрали її смерековими гілками. Поставили на ній жовто-блакитний прапор посередині, а два червоні по краях. Три рази ходили їх стрічати зі священиком. Аж третього разу якась там частина йшла, і офіцер показав на жовто-блакитний прапор і сказав:

— Снять ету тряпку!

На початку 1940 року організували в нас комсомол, я тоді робив у лісі. Приходжу додому, а мама говорить, що в читальні (а то вже казали «клуб») були збори селян.

—...Чогось і тебе там читали, і люди руки піднімали за щось. Я не знаю, за що.

Це було в суботу, а в неділю чергова сільської ради приносить мені повістку, щоби я на таку-то годину з’явився в клуб. В заданий час я прийшов до клубу. Нас із села зібрали вісім хлопців і сказали, що збори селян висунули кращих хлопців, щоб організувати комсомольську організацію, і видали брошурки, щоб вивчили статут. А через короткий час посадили на фіру, завезли в район і видали комсомольські білети. Мене поставили завідуючим клубом, і я організував вистави: «Невольник», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю». І ще радянську виставу поставив — «Егілопс» (закинули в Радянський Союз розвідника, і він вчинив диверсію).

Але мали йти в армію, і мені сказали спровадити музики для тих, хто йде в армію. Я музики спровадив, але сам на тім не був, бо піст був, шуткова неділя. Так я працював, доки не вибухла війна.

У нас в селі було НКВД, три енкаведисти. Начальник Іпатов — то була сволоч велика. А з другим, Родіоновим, я познайомився близько, і він мені сказав: «В Україні був такий голод, що люди людей їли».

Вже тоді один з наших оунівців стріляв у того Родіонова і поранив його.

А Смика Данила поставили міліціянтом, і дали йому завдання зареєструвати всіх злодіїв, які були за Польщі. Під час тої реєстрації один злодій, Леон Василинюк, розказав, що до нього підходили деякі люди, щоби перевів їх через мадярський кордон — хотіли тікати. А міліціонер розказав то енкаведисту Іпатову. Іпатов викликав злодія і домовився, що він тих людей має вести, а вони зроблять засідку. Він назбирав 11 чоловік. Договорився з енкаведистами, куди має їх завести.

Верх Пасічного була хатина. Вони зайшли туди відпочивати, а та хатина була вже обложена. Їх всіх заарештували, в тім числі того злодія. І сказали йому тихо, щоб він тікав. А як він тікав, то якийсь капітан його застрілив. Іпатов до нього:

— Что ти здєлал?! Ти нашево человєка убіл! А той:

— Собаці собача смерть.

Так розказав мені Родіонов. А тих заарештованих людей ніхто більше не бачив.

Через кілька днів після початку війни мені треба було піти в район по клубних справах. Прийшов я туди, а по всіх конторах лиш вітер свище і купи паперів лежать. Ніде нікого нема. Позаглядав я по тих конторах і вертаюся додому. Посеред села стоїть гурт людей, а назустріч іде одна жінка і каже:

— Б’ють батька Григорака.

А той Григорак був радянський активіст. Він ходив по селі і переписував, кілько в кого худоби, свиней, курей, кілько хто жита посіяв, бульби посадив. Дуже ретельно записував. І люди його вбили. А з комсомольців нікого не вбили, і всі ті комсомольці, в тому числі й я, пішли в УПА. Всі вони загинули, а я один остався живий. І дожив до того, що кожен день рано слухав наш гімн. Для цього варто було жити.

Сотні УПА у нас організувалися за німців, у 43-му році. Між Ясенем і Лукою стояла сотня Довбуша, а в Чуті стояв Летун. І Різун тут проходив. А ще в 42-му році три хлопці з нашого села — Дмитро Довбак, Василь Сенич і Василь Федорчак — пішли на Волинь у першу сотню УПА, яка називалась «Сіроманці». З того започаткувалася Українська Повстанча Армія.

Коли прийшли назад большевики, я пішов у підпілля. 28 серпня 1944 року мене поставили станичним, а перед тим мені дали завдання зібрати в селі всіх молодих хлопців і чоловіків і переправити їх в Чорний ліс у сотні, щоб їх не мобілізували большевики. І я переправив туди 150 ясінських чоловіків.

Коли був станичним і приходили в село вояки УПА, чи їх 100, чи 500 було, я повинен був на добу забезпечити їх харчами. А ті харчі здавали всі люди в селі.

З 24 до 25 мая до нас з Перегінського району прибула зв’язкова і сказала:

— Стережіться, бо завтра, 25 травня, на ваше село буде велика облава. Де що є, попрячте.

Але я кожного місяця 26 числа мав давати у наш підпільний район звіт, що я зробив, і все підкріпити документами, які підписували мені сотенні. Була дівчина-зв’язкова: я дав їй ту естафету, а вона знала, куди занести. Ми з товаришем до ночі писали той звіт. Написали, я то запечатав, і той товариш пішов домів їсти. Ми домовились, де маємо зустрітися, бо знаємо, що рано має бути облава. А господарі того дому втекли. Я ліг, щоб ще трохи заснути, і заснув. Большевики сонного взяли. І всі ті документи були при мені, вони їх забрали. Мене заарештували, і я журився, що буде з тими продуктами, які я заготовив. В мене по селі було поверх 100 центнерів бульбів, хліба печеного багато, муки, м’яса консервованого — всього багато. І тото в мене все є в звіті. Або веди показуй, де то є, або будь годен видержати бійку. Але як я дурак, так і вони дураки. На допиті я сказав, що був завклубом. А вони, дураки, не звернули на то увагу, і я сказав, що то не я писав той звіт, що мав лиш передати. Вони кажуть мені:

— Пиши матері, щоб передала тобі передачу.

А я писав так незграбно, по-штубацьки, щоб ні одної букви не було схожої на ті, що я писав у звіті. Вони дивляться з-за спини, як я пишу, і кажуть:

— Нет, то нє он пісал.

І мене пальцем ніхто не кинув, і ті продукти вони не знайшли. Слідчий сказав мені:

— Петриляк, ви дістанете 15-20 років, але сидіти їх ви не будете. І дістав я в Станіславі 15 років каторги з конфіскацією лічного майна і 5 років «пораженій в правах». До суду вони пропонували мені, що вони відпустять мене до своїх у ліс, а я маю співробітничати з ними. Я сказав:

— Невже ви думаєте, що «бандери» такі дурні і приймуть мене? А вони кажуть:

— Ми подставім тєбє нашево солдата, ти єво убйош, возьмьош оружіє і уйдьош.

Я відмовився. А він мені:

— Згнійош в тюрмє.

Завезли мене на Воркуту на вугільні шахти: перше на 25-ту шахту, а потім — на 26-ту. Умови були страшні. На роботу йшли три кілометри. Рано всі йдуть своїми ногами, а на вечір 10-15 чоловік уже несуть. При 26-ій шахті лагеря не було, то ми ше сперва будували той лагер, тоді нас туди перевели і зачали будувати шахту. Кажуть:

— Ідемо відкривати шахту.

Ми думали, що шахта вже готова і її урочисто відкриють, а виявилося, що нас вивели в тундру і сказали розчищати сніг у радіусі 30 метрів. Розчистили, а там з землі стирчить алюмінійова трубка і на ній написано: «Шахта № 26». Ми копали ручним способом, підривали амоналом вічну мерзлоту і докопали до глибини 70 метрів. А по техніці безпеки більше 20 метрів копати без перекриття не мож.

Забетонували все і ту опалубку подавали наверх. Нагорі ті дошки зачепилися, відти впав шматок дерева і покалічив мене, ліва рука була паралізована. Мене відвезли на санках в зону в лікарню. Побув я в лікарні, поки в мене загоїлася голова і зійшов на руці синець. Виписують мене на роботу, а я руки не чую і не можу нею рухати. Бригадир каже, що дасть легку роботу — цвяхи виправляти. А я то одною рукою робити не міг, і завернули мене в зону — «відказується від роботи». Виправили до того самого лікаря, який мене лікував.

А той:

— Он может работать. Он не хочет, отказчик. Начальник каже:

— Ми тебе, б..., покажем, как отказиватца.

І так мене побили, що я вже й не пам’ятаю, як там далі було. Та й понесли мене в лікарню. Я був без пам’яти, і лежав я там досить довго. Мене відправили в сангородок шахти № 9/10, де лікували важкохворих. Робили мені масаж, але то абсолютно нічого не давало. Там була дуже добра лікарня. Вони виписали мені краще харчування, але я цукор міняв на тютюн і багато курив — не хотів жити.

Перевели мене в робочу зону днювальним, але я відмовився від того, то мене приставили до хліба. А там було 10 так званих котлів, тобто 10 норм харчування, залежно від того, як хто виробляв норму. Я мав у конторі все оформляти і роздавати хліб. Пайки видавалися різні, від 350 до 1100 грамів на чоловіка.

Так я робив до 53-го року, доки не вмер Сталін. В лагерях на Воркуті почалися хвилювання, мітинги, страйки. Найбільше страйкувала 29-та шахта, і там багато людей постріляли, але все одно на роботу не йшли. Москва вирядила комісію на чолі з генералом армії Маслєнніковим. Після того розслідування Москва рішила відпустити безнадійно хворих домів, але щоб хтось з родини зобов’язувався їх утримувати. Як таке зобов’язання приходило, то того ж дня відпускали. Я довго не вірив у це. Один знайомий лікар обслідував мене і сказав, що в мене все здорове, тільки рука паралізована, і мене не відпустять. Але той добрий лікар написав мені стільки різних хвороб, що мене зразу оформили на звільнення. Треба було, щоби хтось зобов’язався взяти мене на утримання. Моя мама і брат були в Караганді, а сестру в селі я ще малу лишив. І я ні до кого не звертався.

Одного разу визиває мене начальник спецчасті і питає:

— Ти, Петриляк, домой нє хочеш єхать?

— У мене там нема нікого.

— А у тебя сестра єсть.

У них було записано це, і вони самі написали сестрі. А її в районі так обробили, щоб вона відмовилася. «Нащо тобі каліка в хаті?» Вони не хотіли, щоби я сюди приїхав, і я не поїхав.

Відтак усіх таких калік і хворих, котрих ніхто не брав, перевели в спеціальний табір у місто Кострому. Там не було ніякої роботи, і дуже погано годували.

У 56-му році 29 лютого мене визвали в спецчасть і сказали, що «для вас прийшли документи»: то дівчина, яку разом зі мною судили, написала жалобу, щоби її перевели з Колими в Караганду, де була вивезена її родина. Вони переглянули справу і зняли їй 5 років. А що в нас була спільна справа, то й мені скинули 5 років. І виходило, що я вже навіть один рік пересидів, бо вже був у таборах 11 років. Та й кажуть мені:

— Щоби ти на ранок був готовий. Куди хочеш їхати?

Я сказав, що поїду на місце проживання, в Перегінський район Станіславської області. Взяли мені білет, дали на дорогу грошей і посадили на поїзд.

Приїхав я — не було ні хати, ні стайні, нічого. Лиш одна черешня стояла. Це було 5 березня 1956 року під вечір. Я сів під ту черешню, а поряд жив мій стрий. Виходить він і каже:

— Це, певно, Михайло.

Забрав мене до хати, тут надбігла сестра з братом і забрали мене до себе. А перед тим за два роки вернулася з таборів Настя Стефанів, яка сиділа за те, що й я. Вирішили ми женитися. Але були дуже бідні. Я був у тюремнім і на весілля позичив собі костюм у сусіда Магаса Данила.

Жили ми спочатку у жінчиної хресної матері. Став я усе одною рукою робити. І хату одною рукою сам будував, і всю столярну роботу робив, і косив одною рукою. Виростили ми троє дітей, і всі одержали освіту. Правда, мені трохи допомагав мій найменший брат, який був у Америці. Тепер діти наші стали на ноги, але ми вже слабі, не маємо здоров’я. Та й добре нам не було ніколи.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області 17 липня 1994 року від Михайла Даниловича Петриляка (1923 року народження)