«Добровільне» переселення
Народне оповідання Бойківщини

Тут зафіксовано те, що сказали двоє мешканців села Спас. Обидва учасники війни, обидва інваліди. Монолог кожного з них записано окремо, але їхні розповіді фактично становлять одне ціле. Кожен з них говорить про те саме.

Василь Дикун. Я вийшов з армії і став на постійну роботу лісорубом. І робив до 1951 року. А в 51-му році, в маї місяці, вночі все начальство з району розійшлося по селу і почали ломити хати.

Микола Бачкур. А мене, Бачкура Миколу Григоровича, інваліда війни з багатьма урядовими нагородами (в той час я робив секретарем сільської ради) серед ночі викликали в сільраду. А там був начальник НКВД, голова райвиконкому, секретар райкому — весь районний уряд. Вони зігнали народ та й провадять біля колгоспної контори мітинг за добровільне переселення в Миколаївську область. А після того почали розходитися групами по селі. Ламали вікна, двері, розвалювали печі, обдирали дахи. Секретар райкому Одарій сказав мені: «Даєш заяву в партію — лишаєшся на роботі і не виселяєм тебе». А я сказав, що рішив бути безпартійним. Ліпше бути безпартійним, як поганим комуністом. А він каже своїм:

— На мій приказ, ідіть ламайте його хату.

Я приходжу додому, а начальник міліції Лаптєв і голова сільради Марків злапали двох людей, привели їх до мої хати і вже ломлять її. Поломили вікна, розвалили піч. Жінка розчинила на хліб і почала місити, а він залізною палицею по діжі і то все перевернув.

Секретар райкому сказав, що я агітую людей: «Переселення добровільне, а не обов’язкове». Тоді начальник НКВД відправив трьох солдатів і мене заарештували, привели д’вузькоколійці і там притримали. А тим часом забрали все з хати, що було, та й сказали мені:

— Йди, твоє вже все на поїзді.

Посадили всіх у товарняки разом з худобою й кіньми. Багато людей лишили корови напропале, і жінка моя лишила корову вдома.

Привезли нас у Миколаївську область, у Лисогорський район (тепер Первомайський). Ми з жінкою від фундаменту, від каменя свою хату будували, а вони все розбили і нас вивезли. А на мене, Бачкура Миколу, прислали з війни посмертну картку, що я загинув у Вінницькій області, район Скалат, село Скитино. Я всю війну пройшов і калікою став, а вони зо мною так зробили.

У Миколаївській області погнали нас у колгосп, і сказали там, що ми добровільно підписалися на переселення. (А то саме начальство написало заяви і саме підписало.)

Головою колгоспу в Спасі був тоді Дзудзило Олекса. А в колгоспі було дуже мало людей, і більше ніхто не хотів у колгосп іти. То Дзудзило сказав у районі: «Вивезіть частину людей, а решта будуть мене слухатися». Та й вивезли зі Спаса 70 родин, а з Підсух і Погорільця — всіх людей до одного.

З Миколаївської області через 2-3 місяці почали тікати. Люди верталися додому, а на них тут робили облави, і кого злапали, далі везли в Миколаївську область. А діда Ересмана (він сам був німець, оженився в Спасі) злапали, поклали на дорогу і наводили на него страх, їхали на него (але не наїхали). З Миколаївської області, де ми були, ніяким чудом не можна було взяти білет на поїзд. Не давали білетів, щоб не втікали. Але люди такой повтікали назад. Дехто лишився, та мало лишилося.

Василь Дикун. А як я, Дикун Василь, вернувся, то не хотіли мене приписати і не приймали на роботу. Замість свої хати я застав купку грузу. Нарешті мене прийняли на роботу лісорубом, але на мене мою платню ніхто не квітував, а квітували на другого, щоб я ніде не числився. Я з жінкою й дітьми ночував у людей по стайнях. Жінка моя в чужій стайні і померла, — лишилося двоє дітей, одному було 14 років, а другому не було ще й року.

Аж потому з великою бідою мене приписали. Чоловіче, то була кара від кар. То злодії були, а не влада. Та й з наших були добрі собаки, ще й які собаки!

А бандерівці приходили з лісу і казали: «Ти, большевику, ходив воювати за колхоз і за комуну». А хіба я до большевиків добровільно у армію пішов? І мені, Дикуну Василю, ще й 25 буків дали.

Микола Бачкур. А мене бандерівці вивели в ліс. Файно по-військовому вбрані, з автоматами, з тризубами — УПА! Вивели на найвищу гору, там їх багато було. Прийшов я туди та й кажу:

— Слава Ісусу Христу! А вони кажуть:

— Слава Україні! Сідайте. Той провідник питає мене:

— Ви такий-то й такий-то?

— Я.

— Ви були руським офіцером?

— Був.

— Розкажіть, як ви долізли до офіцерського посту? Я йому все розказав, як було. А він каже:

— А може, ви комуніст? Я йому:

— Ні.

— А чим ви докажете?

Я показав документ, і той документ перейшов усім через руки, скільки їх там було. Тоді він мені каже:

— Ми думали, що ви партійний, комуніст. Ви знаєте, як ми розраховуємося з такими?

А один з боївки уже стоїть з уривком, щоб повісити мене.

—...А що ви були руським офіцером, то ми нічого проти того не маємо. Ідіть додому й ґаздуйте.

Я прийшов домів, а через якийсь час прийшли з лісу інші і забрали весь мій одяг, що я приніс з війни. То було ще до того, як нас виселяли в 47-мім році.