Ех, макітра
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Поблагословив батько небагатий обід, і всі потяглися ложками до макітри.

— Та й смачні ж вареники вийшли в тебе, Маріє!

— Спасибі. Але це Зойчині вареники.

— Молодець, дочко, — похвалив мене батько.

Попоїли, подякували богу молитвою, батьки вийшли надвір, а я почала зі столу прибирати. Якось необережно махнула віхтем, зачепила макітру, вона брязнула на долівку і розбилася. Я швидко позбирала недоїдені вареники у миску, зібрала черепки, вискочила в сіни, визирнула, чи є хто у дворі. На щастя, двір був пустий.

Вискочивши на причілок хати, я жбурнула черепки в малину за хатою. А тоді у борних в нас не було, по нужді ходили то в кукурудзу, то в картоплі, то в малину. От батько по обіді й пішов у малину. То ті черепки й поцілили йому прямо в голову.

Я тим часом вскочила в хату, вхопила віник і давай мести долівку, де були залишки масла з вареників. Мама повернулася в хату й сіла за прядку. Ось заходить і батько.

Я обімліла.. У нього на лобі вискочила здоровенна ґуля.

— Манько, я щось вареників не наївся.

— То бери та й їж ще, — здивувалася мама.

Батько почав наближатися до мисника, а я тим часом стала поза столом пробиратися до дверей.

— Маріє, я з макітри хочу, а не з миски! — сердито гримнув батько.

Мене, мов вітром, винесло з хати. А пізно увечері мама знайшла мене на горищі й покликала:

— Зойко, йди вже у хату, батько пересердився, не битиме.