☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські оповідання

За волю України
Народне оповідання Покуття

Мої мами брат був січовий стрілець. Звати його було Тутейчук Михайло Іванович. Його закатували поляки в Кракові.

А я зв’язалася з нашими хлопцями, які були в лісі. Працювала тоді в млині. Хлопці з лісу приходили і просили муки. Я то зерно, що на мірчук здавали, молола, хлопці приїжджали фірою і забирали ту муку собі. А я квитанцію знищувала, і була зв’язковою. Голова сільради Рубич Семен Юрович і секретар Федір Люхнич були свої люди. В разі якоїсь облави вони мене повідомляли, а я повідомляла хлопців.

При млині була пасіка. А в директора млина була криївка, і там перебували хлопці: Чорний, Яструб і інші. Вони від мене брали інформацію про все, що де діялося. Хлопці попросили меду. Тоді директор сказав:

— Побийте пустий вулик, а ми мед заберем і скажем, що вночі хтось напав і ограбував пасіку.

І так зробили. А нас після того викликали в Коршів у МГБ: мельника, сторожа, директора Ославського Олексія й мене. Всіх по одному викликали, а мене напослідку. І зразу повідрізували нам ґудзики. І посадили в КПЗ. На допиті мені притискали пальці в двері, били (не знаєте, як вони знущаються?), але я не сказала нічого. Заарештували лиш мене одну. А директор добивався, щоб мене випустили. І мене довго не тримали, лиш тиждень. І я працювала далі. І далі допомагала хлопцям.

Третього січня 1946 року начальник Коломийської опергрупи Тімофєєв заарештував у нашому селі трьох дівчат і мене четверту. Нас забирали вночі. І повели нас у село П’ядики до сільської ради. Там були допити, і ні котра з нас не призналася. На другий день раненько нас повели піхотою в Коломию. Розподілили по камерах — дві в одну камеру і дві в другу. Там нас допитували. Мучили, стріляли понад голову, копали. Мені мазепинку поклали на голову. Допити були переважно вночі. Такі зойки були, що страшне. Коли моя мама прийшла до Тімофєєва і почала питати, за що взяли дочку, він сказав:

— Хочеш мати доч дома?

— Хочу.

— Дай півсвинки.

У мами не було свині, то голова сільради зарізав свою і дав півсвині. Мама віддала тому Тімофєєву, і він обіцяв мамі, що мене випустять.

А я не признавалася нічого. А одна дівчина з нашого села, Козловська Євдокія, що зі мною сиділа в камері, прийшла і сказала:

— Я призналася. Мені організували очну ставку, і я мусіла признатися.

Вона сказала, що її будуть судити. А мені сказали:

— Вихаді!

І я попрощалася з нею і вийшла, а її засудили на 10 років. І я далі робила в млині і мала зв’язок з хлопцями.

Одного разу працюю я в млині, дивлюся, їде машиною група червонопогонників. Я подумала: «Це вже по мене». Зняла годинник і перстенець з руки і віддала знайомим, щоб передали моїй мамі. Вони стали коло млина.

— Нам треба Люхнич Орисю.

— Це я. Я пущу в рух млин, щоб люди мололи, а тоді піду з вами. А сама післала повідомити мою маму, що за мною приїхали. А вони сказали:

— Нам треба вас на дві години. Собирайся вже.

І не хотіли вони чекати. І я змушена була з ними йти. Це арештував мене СМЕРШ.

А у нас в селі був донощик, зв’язаний з МГБ, Ткачук Богдан Харитонович. Він доніс, що я і два п’ядицькі хлопці, Вінтоняк і Полюк (я їх ні тоді, ні до того не бачила), мали підміновувати на станції склад з мінами. І тих хлопців теж заарештували. Сиділи ми поодинці. Почалися допити. Викликали мене і спитали, чи я. знаю Богдана Ткачука, і сказала, що знаю.

— Розкажи, що знаєш про нього.

Я сказала, що він приїздив у млин і хотів змолоти без черги, а я сказала, що ні, і ми посварилися (а це тоже неправда була). Я сказала, що в мене є люди з дальших сіл і вони перше будуть молоти, а він сказав, що я його попам’ятаю.

На другий день мене викликають на очну ставку з ним. Він сказав, що йшов попри нашу хату на станцію, а в саду сиділи дівчата і тих два хлопці, а він попросився, щоби й його взяли в підпілля, і я йому відмовила і сказала, що маю йти мінувати склад. Я кинулась на нього, і його забрали геть, а мене зачали бити, так, що водою мене відливали.

Після того допитували тих хлопців. А ті хлопці мали якогось полковника, який посвідчив, що вони, ті хлопці, були в той час на якихось заняттях у Чернівцях. І їх випустили, й мене випустили. І я далі пішла працювати в млин.

А з тим Ткачуком Богданом я здибалася на волі. Він далі слідкував за хлопцями, ходив попід вікна людям. Ходив і доносив. Хлопці попередили його батьків, щоби він більше такого не робив, бо буде гірше.

Мене перевели в млин у Городенку, щоб мене залишили в спокої енкаведисти. Директор млина, партійний, без руки, викликав мене і сказав, що підходить Пасха і треба робочим дати трохи більше муки. Я сказала, щоб він зробив список, бо я не знаю людей. І я буду по списку видавати, по кілько він скаже. Мельникови належало десять кілограм, а він сказав, щоб дати мельникови двадцять. Я видала мельниковій жінці двадцять кілограм, а її завертає МГБ. Слєдователь зачав на мене кричати, що я «разбрасую государственную муку». Я могла дати той список, що мені директор дав, і бути чистою, але знала, що директор людям добре робить, і не хотіла його видавати. Надійшла свинарка, і я сказала їй: «Ви сказали віддати свою муку мельникови, то він узяв 20. Розпишіться». І вона розписується, кладе хрестики. А ввечері слєдователь Курчанов її визиває, і вона признаються, що ніяку муку мельникови не давала.

На другий день приходять запечатувати млин і мене забирати. А директор стояв на вулиці. Я підійшла до нього, попрощалася, подала йому руку, а в руці був той список, писаний його лівою рукою. Я передала йому той список і сказала, щоби він нічого не вірив «гаврикам» (енкаведистам), а тільки вимагав, щоби я сказала йому в очі.

Млин запечатували, і мене місяць водили все переважувати. І виявилося, що все точно. Мене відправляють в коломийську тюрму, а директор добився, щоб не Курчанов вів слідство, а прокуратура.

За той час, що я сиділа в коломийській тюрмі, Ткачук Богдан видав Чорненьку Настуню, яка мала швейну машину і лагодила для хлопців-повстанців форму. А Ткачук Богдан наскочив, як вона шинелю підрублювала. І спитав її, що це в неї, і вона сказала, що це з гарнізону принесли. Ткачук пішов у гарнізон і довідався, що це неправда. Він доніс, і її заарештували на другий день. Потримали тиждень, били її там, знущалися, а через тиждень випустили, і вона через пару днів померла. І тоді прийшли повстанці і того Ткачука повісили.

А директор за той час знайшов адвоката, і сказали, що буде суд, мене будуть судити за 20 кілограмів муки. І був суд, і мене освободили. А директор сказав, щоб я не була вдома більше, як п’ять днів, щоб ішла назад працювати в млин.

Але мене прийшли заарештовувати вже коломийські, і я пішла в підпілля. Увечері прийшли хлопці і мене забрали. Ми з повстанцем Яструбом зайшли додому до отця Сороки у Великій Кам’янці і взяли шлюб. Той Яструб був березівський, Симчич Михайло Николайович. Ми пішли в підпілля і переховувалися в криївці. Чоловік приніс друкарську машинку, і я друкувала листівки. Псевдонім мій був «Віра».

Одного разу пішла я на зв’язок в село Годи. Мою маму на той час вже заарештували й засудили, а залишилася сама бабка. Я пішла її провідати і залишилася ночувати в свої хаті, а бабку відправила до тети. В мене була тільки граната. Вони обскочили хату і кричали:

— Люхнич, открой!

Я залізла під ліжко. Вони виломили двері і зайшли.

— Здєсь нікаго нєт, но здєсь тьоплєнько. Помацали перину.

— Тьоплая! Она ґдє-то здєсь. Шукають — знайшли.

— Вилазі.

— Не вилажу. Відверніться всі, бо я роздягнута.

Вони відвернулися, я накинула на себе жакетик, а граната під пахою. Вони сказали:

— Собірайся. А я кажу:

— Та вже рано підете. Посушіться.

Начальник не хотів погоджуватися, але всі сказали, щоби рано, бо вони померзли дуже. І всі захропіли, а одного лишили, щоб мене пильнував. Я старалася вийти, а він за мною. Я по воду — він за мною, я курку різати — він за мною. Вже зарізала курку, обскубла. Що ще придумати?

— Я піду до сусіди позичу півлітри.

— Ніззя, начальство ругаться будєт. А потім погодився.

— Я зараз вертаюсь.

Я вийшла, і на ранок була вже в Турці, у Бойчука на стрішку. Чобіт так нагриз ногу, що аж кров ішла, а я не чула. А від Бойчука направці в ліс пішла. Бойчук сказав татови мого чоловіка, і він приніс чвертку молока й хліба. А на вечір я прийшла до хлопців. Вони дуже переживали, що мене так довго нема. Я сказала, що «курку жарила». І далі печатала на машинці.

Одного разу мій чоловік і хлопці пішли, я лишилася сама. Над ранком хлопці повернулися, а чоловіка мого не було.

— Де він? — спитала я.

— Він прийде завтра.

Вони попали в засідку, і він ускочив у якусь керничку. І він там прохолов, а як вернувся, за тиждень помер у криївці. Мене хлопці зразу забрали з криївки і завели в Жуків, до якогось чоловіка, що звався Стась. І я не знаю, де поховали мого чоловіка. Як мене забирали, провідник Бистрий дав мені пістоль мого чоловіка і сказав, щоб я йшла тим шляхом, що він ішов. Той Стась сказав, щоби я ночувала в хаті і щоби не боялася, бо в той хутір ніхто ніколи не заходить. Але я боялася за того чоловіка. І вибрала в соломі дірку, в коп’якови коло пса, і туди залазила на ніч спати. Я завжди наказувала тому Стасю, щоби дивився, хто йде, і нікого чужого не впускав.

Одного дня дуже падав дощ. Чую, хтось іде, зачав дуже гаркати пес і стало у вікно бубнити: «Стасю, Стасю, відкрий». Стась відкрив, рипнули двері. Стась прийшов за мною і сказав, що прийшли хлопці. Я вилізла з соломи, той, що стояв надворі, мене попід руку взяв, я руку вирвала.

— Що я вам, дівка?!

Він нічого не сказав. У хаті було багато хлопців незнайомих. Окружний Петро Олесь (чи то справжнє прізвище його було, чи кличка, не знаю). Стрілець Сірко (сам з Жукотина) підійшов до мене і сказав, що окружний хоче провірити мій пістоль. Провірить і віддасть. І я йому дала. Стрясаю з себе солому. Він за столом провіряє пістоль, а жінка Стасева каже:

— Ми будем за вами банувати, ми так привикли до вас.

І побачила я, що всі вони мають дощовики. Питаю в Сірка:

— Відки ви таких дощовиків набрали?

— Ми позичили.

— А чого неголені?

— Та не було часу.

Попрощалася я з ґаздами, і вибираємося. А Сірко прилишився і говорить до ґазди:

— Ми приведем до вас корову.

Я й досі не знаю, що то за корова була.

Пройшли ми з десять кроків, оден від другого на два кроки. Я кажу:

— Сірко, давайте пістоль.

— Що, що?

— Давайте пістоль!

— Зараз, зараз.

— Давайте пістоль, бо я не йду нікуди. Хочете, щоб я ще раз більшовикам у руки попалась?

(А я вже в них!) І стала я і не йду нікуди. Підходить до мене оден і здалеку показує пістоль.

— Ваш?

— Мій.

І я посягла рукою до пістоля. А він по-російськи:

— Куда-а-а?

І я вздріла, що в нього білим комірець підшитий, і зразу зрозуміла, що це вже зрада, бо наші хлопці так не ходили. І я зачала до Сірка кричати. А вони тихо сказали мені мовчати, руки мені назад зв’язали і повели. На дорозі стояла машина. На машині було вже шість хлопців-підпільників зі зв’язаними руками, а посеред них пес-вівчарка.

Привезли нас у Коломию в МГБ. Сказали сісти попід стіни на підлогу. Питають, що нам дати доброго їсти. Чи будем ми з ними працювати?

Ми сказали, що ні. Принесли нам якоїсь баланди, і ми її від себе повідсували.

На другий день дивлюся, вже провідник Камінь є. Здався і свою жінку Ластівку привів. Ластівка дуже на свого чоловіка перед нами кричала. І вона ночувала з нами. А на другий день рано скомандували:

— Встать всем! Рукі назад! Повязать всєм рукі!

Повиводили нас по одному надвір, на машину. В кінці я, а мені руки не в’язали. Хлопці казали, що хотять курити, мають цигарки й сірники в кишенях. Я дістала цигарки, всунула їм в рот, припалила.

Привезли нас у Івано-Франківськ. Знов у одну кімнату нас усіх. На другий день нас усіх на суд. Заводили по двоє. Питань давали дуже небагато. Всіх посудили на 25 років.

Сиділа я в Івано-Франківську, рисувала в тюремні камері Матір Божу, а дівчата вишивали. І передавали тим, кого мали вести на суд.

Пізніше на етап. Кожен хотів узяти грудочку глини з своєї землі. Нас «погрузили» в товарняки і повезли в Петропавловськ у Казахстан. А з Петропавловська в Балхаш. І там я була вісім років, поки мене не випустили, бо мені числили оден рік за два. На важкій роботі я працювала. Робила на цегольні, в кам’яному кар’єрі «одбойним» молотком. Робила, канал копали. Звільнили мене в 56-му році, в травні місяці.

Коли я була в Станіславі в тюрмі, з другої камери «конем» передали, що прибув до них у камеру повстанець Сірко. А я написала їм записку, що він зрадник, то вони його вибили там. Не знаю, чого він, зрадник, попав у тюрму. Може, вкинули в камеру як сексота. Відомо, що він уже помер.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Годи-Добровідці, Коломийського району, Івано-Франківської області 19 січня 1994 року Від О. Ю. Рубич (1926)