Заслання і втеча
Народне оповідання Бойківщини

Мій чоловік робив на нафтовім заводі. Їх у селі було три таких, які служили при польськім війську. Вони навчали наших партизанів військової служби. Як почалася війна, рускі брали на військову службу, а мій чоловік не пішов і довго ховався. І вийшов, аж як німці прийшли. Він навчав тих хлопців десь аж у Синевідську. Там було дуже багато людей. Він хотів і мене з дитиною брати туди. Казав, що там є багато жінок і дітей, і худоби. Але я не пішла. Прийшли хлопці і помогли мені все по людях поховати: і шафу, і корову — все. Я й сама ховалася з дитиною помежи люди. Як прийшли німці, то він вийшов з лісу, і я перестала ховатися. І нібито мали проголосити Україну вільну.

Ми прийшли додому, а він все одно десь пропадав. І я плакала. Але прийшов найстарший від тих партизанів, Пихів Яць, і сказав мені, би я не плакала, бо він не ходить на пусте, а на добрі діла. І сказав, де ходить.

У 44-му році прийшли рускі, і ми вже не ховалися, а він далі ходив у ліс. Робив на роботі, але ходив межи роботою. У нас уже двоє дітей було. У січні 1945 року прийшли і заарештували його. Два були рускі, а один наш. Кирчей Юліан, «стрибок».

Найперше він був у Бориславі. Туди я носила передачі до осени. Як мені вертали прати його одіж, то все було криваве. А відтак носила я цілу зиму передачі на «Бриґітки» в Дрогобич, а відтак ще два рази носила у Львів, та вже його засудили і вивезли. Написав він з Кемерова, робив у шахті. Якийсь був обвал, і його дуже побило там. А відтак вивезли його аж у Хабаровський край у лагер. Він там був уже слабий. Був у таборах 11 чи 12 років і там умер. Написали, що від астми серця.

Як його туди вивезли, тоді й мене вивезли. Вивезли з двома малими дітьми навесні 1946 року, на Благовіщення. Ще було таких дві жінки, що зі мною вивезли. А одна втекла, і її вбили тут-таки за селом. Її звали Паращак Емілія. Тут ходили енкаведисти, якісь Бабченко, Багнов і Броніцький.

Як мене вивозили, той Кирчей Юліан і ще два руских, я хотіла того малого сина, що мав два роки, лишити в мами і брата, і вони мені не дозволили. Завезли нас у Сколе в пивниці, і ми там були три дни. А в три дни забрали нас у машини і повезли. Згружували нас, жінок з дітьми, перед Стрийом. І було дуже зимно. Ми там ночували під голим небом, і падав дощ, і матері своїх дітей собою накривали. А вагонів не було. Потім пригнали вагони-товарняки. Дуже багато їх було, тих вагонів, на кілометрів чотири ешелон був. Їхали ми дві неділі. Були там люди старі й молоді. І хто умер у дорозі, то поїзд ставав у лісі і мертвих викидали. У нашім вагоні був якийсь Іваночко з дочкою — він умер, і його викинули. І їсти нам тих дві неділі не давали нічого, хіба що мав хто що з дому, то тим ся ділили. А по воду пускали таких, як я, жінок, що мали діти, і за ними дивилися. Вони знали, що такі жінки не втечуть.

Завезли нас у Кіровську область, Опаринський район, на лісопункт Вазюк. Ми, жінки, різали дерево, а коло нас стояли і дивилися, чи ми вміємо різати. А там були жінки від Стрия, що лісу не бачили.

А далі нас забрали на склад ліс грузити у вагони. Так було важко. А діти в садіку були. У садіку давали їсти, але хліб треба було свій дати, з тих 600 грам, що мені давали.

Якісь два в гранатовім вбранні приїхали і питали, чи над нами не збиткують. А мій дворічний син дістав жовтачку і нічого не їв. Від того часу мому синови давали молока горнятко, яєчко і якусь кашу. Ті два, що приходили, за нами були, але я не знаю, хто вони були такі. Чи з консульства якого, чи що.

Я там пробула півтора року. Ми жили в бараках, обгороджених колючим дротом. Верх високої огорожі з дощок був той дріт. І була прохідна. Той на прохідній випускав нас на роботу і провіряв, чи всі вернулися.

Багато з наших людей утікали. Там було багато великих бараків, і багато повтікали. А в сусідстві була начальника станції жінка і дуже моїх дітей жалувала. Я їй щось вишила, щось вигаптувала, а вона все ввечері моїм дітям щось приносила їсти. І казала мені:

— Стефа, утікай, бо якби тебе тут застала війна чи що, то ти з дітьми зразу умреш.

А її чоловік був начальником станції і був комуніст. Але й між рускими є добрі люди. А я кажу їй:

— А хто мені білет візьме? Як я поїду?

— Чоловік мій казав, що візьме вам білет.

Я написала в село, і брат прислав мені 2000 рублів (а мама присилала мені посилки, кілько я там була, бо були б ми повмирали з голоду). Я дала тому начальнику станції гроші, і він мені взяв білет до Кірова. Взяв білет, а я не сіла. Його жінка прибігла, принесла білет.

— Збирайся.

А відтак прибігла і каже:

— Не сядеш, бо начальство коло поїзда провіряє, чи не їдуть на неділю додому люди з колгоспів.

І я два дні плакала. А другий день знов прийшла та жінка. Я даю знов гроші і знов він бере білет. Принесла вона мені знов білет, а відтак знов прибігає, через яких двадцять хвилин, і каже:

— Поїзд спізниться на півгодини, а то вже буде день, і не сядеш. І я не сіла знов. Приходить вона й каже:

— Ще раз тобі чоловік зможе взяти білет, а більш уже не буде, бо то підозріло, що бере й бере білет, а ніде не їде.

Я їй дала ще раз гроші. Сиджу на місці, а гроші йдуть. Але як уже третій раз узяв, уже я поїхала. Добралась до Кірова. У вагоні була провірка документів, а мене обійшли. Три їх ішло, а один стояв у кінці вагона. Він видів, що мене не провіряли, і нічого не казав. То було на станції Мураші. Стояв там поїзд більш як півгодини. Вертаються вони і ведуть два хлопці і дівчину. Зійшли, поїзд засвистав і поїхав.

А в Кірові люди сиділи по дві неділі. Я була така страшна і з дітьми. І треба було йти в «комнату матері і ребьонка», дати документ, і мені би дали білет. А в мене де документ? Але незнайомі руські люди мені радили і помагали в дорозі. І я доїхала до Москви з воєнними, які їхали з сім’ями. Вони два дни годували мої діти. І тоти воєнні не питали мене нічого. Не так, як там у Сибірі: «Бандери! Бандітські сім’ї!»

А в Москві на станції підходить якийсь і каже:

— Куда тєбє? А я кажу:

— На Київ.

— То вам, — каже, — треба йти на Київський вокзал.

Тоді голод був, і дуже багато було всюди людей. Приїхали ми на Київський вокзал, а там прийшли якісь такі, як міліція, і кажуть:

— Пошлі, мамаша, в комнату матері і ребьонка. А та старша в тій комнаті каже:

— Давайте документи, зараз будете мати білети.

А в мене документів нема. Але нім я доїхала до Кірова, то порізали злодії мій мішок. Два рази перерізали. І то мені добре було. Я кажу до неї:

— У мене все закрали, я нічого не маю. Документи в мене вкрали. Тоді питаються, де я їду.

— Їду в Київ.

— А чого їдеш?

— Їду до родини.

— А гроші маєш?

Якби я була мудра, то треба було сказати, що й грошей нема. Але я боялася, щоб довго там не сиділа, та й кажу:

— Трохи маю.

Вона подивилася, кілько коштує білет до Києва, і взяла білет. А десь за шість годин бере всіх жінок з дітьми і веде до поїзда.

Приїхали ми в Київ. Теж дуже довго їхали. Пішла я в Києві брати білет. Мені так всюди везло! Стою в черзі, а тут іде якийсь хлопець і каже:

— Хто хоче білет на Львів? А я кажу:

— А я відки знаю, чи то добрий білет, чи ні?

А ззаду мене стоїть якийсь культурний чоловік. Я прошу його:

— Подивіться, чи то добрий білет.

Він подивився і сказав, що добрий. Я заплатила тому хлопцеви на 25 карбованців більше, і він мені продав. То поїхала до Львова. У Львові вже я сама пішла брати білет і взяла на Борислав.

У Борислав приїхала уночі і пішла з людьми в центр, зайшла до свої братової і там ночувала. А рано пішла в село пішки, як тоді ходили. А мого чоловіка брат мав коня і поїхав у Борислав по діти. Я прийшла до брата і ховалася. Але дві неділі не минуло, як уже за мною прийшли. І не найшли мене. Я ховалася по людях три роки. А мама носила їсти там, де діти були.

Їздила на Волинь за продуктами. Міняла оливу на пшеницю, на кукурудзу. І в Тернополі на дошці прочитала постанову, щоб зголошуватися. Приїхала я додому, і ніяк не піду зголошуватися. Боюся. А тут у сільській раді добра дівчина працювала, Швед Емілія Федорівна (тепер її дочка — моя невістка). Вона сказала:

— Як боїшся, то не йди. Вони підуть обідати, а я запишу, що ти приходила.

Вона так і зробила. Я вже не ховалася, а все одно боялася. На Святий вечір я була дома. Прибігає сусідка й каже:

— Ходи, бо тебе кличе Броніцький.

Це той, що за мною ходив усе, шукав. Я боялася, але пішла. А він мене питав, чого я якраз тоді пішла, коли їх не було.

— Бо я вас боюся. І не вірю вам. А він каже:

— Ну, вже тепер нічого не буде, лише скажи, в якім ти бункері була.

— Ні в якім я бункері не була. По людях ховалася. А як ви хочете знати, то я в лісі була.

А він казав, що якби він хотів, то мене би десять раз їмив, але він такий добрий був.

А вони за мною не раз стріляли. Вони мене були раз застали в хаті в брата. Я ходила до церкви. Думала: «Заки всі люди вийдуть із церкви, я попоїм». Я в хаті, а Броніцький, Багнов і Бабченко тримають карабіни поперед себе наостро і йдуть на нас. Уже запізно було тікати. Я стою і дивлюся надвір, а вони йдуть горі оборою. І відразу питаються, хто тут живе. Ввійшли до сіней. А я кажу голосно, щоб мама чула:

— Тут я живу з чоловіком, а тут мама з дочкою. Вони зайшли й питаються брата:

— То твоя жінка?

— Так.

Тоді вони йдуть до другої хати і питаються мами, хто тут живе. А мама чула, як я говорила, та й каже:

— Тут я із дочкою, а там син з жінкою.

А тоді в брата були і мої діти. То дочка сховалася на піч, а той малік зліз і стоїть перед ними. А той питається:

— Ну, бандюку, де твоя мама?

А малий на нозі перекрутився і стоїть, мовчить. І не біг до мами. Кажуть вони до брата:

— Ми в тебе маємо робити перевірку. В тебе ховається Швед Степанія.

А він каже:

— Чого має в мене ховатися? Моя фамілія Айбін, а то Швед. Пішли шукати по подах, а той один стоїть на оборі, і я не маю як утікти. А вони кажуть:

— Ми йдемо в сільраду до секретарки і запитаємо, коли то ти оженився вже, коли то ти розписався.

Пішли. А чому пішли всі три, чому одного не лишили? їм Бог розум відняв. А ми тоді всі з дому повтікали, хіба мама лишилася. Я, брат, діти — всі втікли. Вони пішли до секретарки, а та сказала, що він не розписаний. Тоді вони вернулися до нас і дуже маму били.

— Де вони всі подівалися?!

А відтак десь у три дня прийшли і брата застали дома. І як зачали його бити!

— Де твоя «жена»?!

Відтак ще мені були різні пригоди, кілька раз стріляли по мені, як я полем бігла.

А в 54-му році прийшла мені метрика, що вмер мій чоловік. І на тім все скінчилося. Не раз він посилав мені гроші. Не раз дві сотки, не раз три. Його вже звільнили, але не дозволяли виїжджати. Перед смертю написав він мені, щоби я виробила такі документи, що беру його на своє утримання. Бо він уже був інвалідом.

Я робила в колгоспі і мусіла бути така маленька, як не знати що. Бо на кожному кроці мені чи бригадир, чи голова все: «Ти знаєш, де ти була?» А як я раз украла в колгоспі відро бульби, то мене розпинали, як Ісуса Христа. А за іншими так не дивилися. Бо старші люди були вивезені та й усі повмирали там. Лиш я була жива з тих, що вивезені були.