Катерина та Іван
Народне оповідання Поділля

Давно це було, мабуть, всі забули про цю казку.

Жив у селі Жигалівка чоловік Микола. І була у нього дочка, та така, що як подивишся на неї, то очей не зможеш відірвати. Звалася вона Катерина. Кожен хотів засватати її, та усім давала дівчина гарбуз. Ось одного разу прийшов до Миколи пан Жигало, який на той час мешкав у селі, та й говорить він до чоловіка:

— Подобається мені твоя донька, свататись хочу!

— Але я не знаю чи ти подобаєшся їй, — відповів Микола.

— Віддаси Катерину за мене — у золоті будеш жити, а як ні, то взагалі жити не будеш, — суворо сказав пан.

Сумує чоловік і вдень, і вночі. Пожаліла дівчина батька та й вийшла заміж за пана, хоча любила другого, Івана.

Сидить молода жінка у світлиці і сумує. Так пройшов рік, другий, третій, а вона не може забути Івана. Ось одного разу чує Катерина, що хтось у вікно стукає. Виходить на подвір’я і бачить свого коханого. Посадив хлопець на коня кохану Катерину, підпалив панову хату і поїхали разом.

Ніхто нічого не чув про них, але хтось говорив, що жили вони довго та щасливо.