Колядник Іван Ханенчук
Народне оповідання Гуцульщини
Старий Іван Ханенчук жив сам. Не мав родини. Кілька разів женився, кілька жінок у него вмерли, а він лишився. І він собі все приготував до смерти. Зробив домовину і хрест. І закопав той хрест на цвинтарі, там, де мав бути похований. На хресті написав: «Тут спочиває Ханенчук Іван». А сам ходив помежи люди і казав:
— Смерть прийде на цвинтар, подивиться, що я вже там зареєстрований, та й не шукає мене. А я собі живу.
І жив той дідо дуже довго. Помер аж тоді, як дев’яносто літ минуло.
І ходив дідо Ханенчук колядувати. Не день, не два, а з місяць або й більше ходив, поки не обходив усі до одної хати в селі. У него було чотири дзвінки, і всі вони були з’єднані, і була в них одна ручка. На дзвінках були вироблені коні. Люди давали йому, бо всі його любили.
Ґроші дідо складав у мошенку, а мошенка висіла на шиї. Одного разу бахури возилися саньми. І кажуть йому:
— Сідайте, діду, ми підвеземо.
Дідо сів. А бахури біжать, як коні. Сани самі пішли вниз, дідо їде, дзвінки дзвонять, а ззаду біжить купа дітей. І з’їхав дідо на долину. То було зо три кілометри. Поки дідо з’їхав, усі ґроші витрусилися, не стало ні ґроша в мошонці.