Лебедине плесо
Народне оповідання Полтавщини

Тихо й спокійно протікає по луках річка Мерло. І на одному з некрутах поворотів вона утворює невеличке плесо. Майже з усіх сторін його затишно оточив очерет, а на дзеркальній поверхні мрійливо погойдується біле латаття.

Одного разу, повертаючись від рідні із села Мар’їно навпростець, я вбрід перейшов у неглибокому місці річку й продовжив свій шлях уже рублівськими луками. Сонечко по-весняному світило лагідно. Під ногами весело дзюркотіли струмочки. Я майже доходив до плеса. І зненацька ззаду почув якісь дивні звуки. Обернувшись, був вражений побаченим. До двох десятків білих красенів — лебедів опускалися на плесо. Я стояв, як укопаний, і зачаровано спостерігав за цим дійством. Спочатку лебеді повільно, майже не рухаючись, перебирали лапами у воді, а потім, трішки відпочивши, стали бити крилами по поверхні, пірнати, виявляючи свою радість. Довго я милувався цією казковою картиною. Але, мабуть, відпочивши, підкріпившись, лебеді полетіли до своїх місць гніздування.

Повернувшись додому, розповів про побачене своїм друзям і, не змовляючись, ми стали називати плесо Лебединим, а влітку часто там купалися. Не знаю, чи кожного року вони з’являлися на плесі, але ще два рази мені довелося побачити цю красу.

Ішов час. Розвивалося сільське господарство. Керівництво колгоспу вирішило створити в цьому чарівному куточку птахоферму для свійських качок, одним словом, качатник. Більше лебеді там не з’являлися. Але ми називаємо до цих пір плесо Лебединим. Хоч для більшості людей молодшого покоління воно стало просто Качатником.