Лихий
Народне оповідання Гуцульщини

В однім селі був парубок. Родичі його повмирали, і він облишився самий. Та й був він файний на вроду, і звався він Лихий. Задумав він женитися. Але бідну брати не хотів, лиш багату. Та й думає він: «Мені треба такої дівки шукати, щоби вона була не дуже файна. Але має бути ґрунт великий». Та й загостив він до одного багача. Увійшов у хату та й каже:

— Добрий вечір, добрі люди! Відповіли йому ґазди:

— Добрий вечір. Сідай, добрий леґіню, на лавицю та розкажи щось нового.

Вони не знали того хлопця. А він був з того самого села, але село дуже велике було, і ґазди не могли знати кожного. Каже Лихий:

— Ви знаєте, чого я до вас вступив?

— Скажеш, леґіню, та й будемо знати.

— Я прийшов до вас вашу дочку сватати. Чи ви би дали її за мене, чи ні?

Домашня ґаздиня подивилася добре на Лихия. Лихий був файний на вроду, і ґаздиня з радощів аж підштрикла. А дівка шила в куточку, та як це вчула, то з великих радощів упустила з рук шиття. Вона не дуже файна була, а трафився їй такий файний князь.

Погодилися вони дати дівку за Лихия та й сказали аби якнайборше робити весілля. А Лихий каже:

— Най буде за два тижні. А скільки ви даєте дівці ґрунту у віно? Я хочу чотирнадцять чверток.

Старий подумав, що то трохи багато. А другим боком думає: «Та най буде. Добре, що дівці трафився князь». Бо ніхто до тої дівки не сватався. І пристали дати Лихиєви чотирнадцять чверток. Тоді Лихий витягає з кишені папір та й каже ґаздам.

— Підпишіть мені, що ви пристали дати чотирнадцять чверток ґрунту вашій дівці в віно.

Підписалися старий та й стара, Лихий папір до кишені та й сказав:

— Рихтуйте весілля.

І так сталося. У два тижні відгуляли весілля, Лихий забрав княгиню до себе, бо він мав свою власну хату. Та й жиють собі. Лихий робить понад міру, а жінка його в хаті то шиє, то плете — різну роботу робить домашню. А він нараз верже роботу з рук та й вбігає в хату. Та й починає свою жінку лоскотати. Та так її дуже лоскоче, що жінці аж млість приходить до серця.

Полоскоче жінку Лихий та й назад піде до свої роботи надвір. А відтак у три-чотири години знов то саме робить, знов жінку лоскоче до млісности. Та й так лоскотав щоднини по п’ять-шість раз. Ні одного дня не пропускав, а все жінку мучив лоскотанням. І почала жінка від того сохнути. А він все дивиться на неї, що вже спадає з тіла, та й думає собі: «Отак і треба робити з нею. Може, борзо вмре. Та й женюся другий раз та й возьму ще більший ґрунт. Та буду великим багачем у селі».

Та й так сталося, його жінка вмерла до року. Він захотів женитися другий раз. Та й пішов сватати дівку до другого ґазди. Увійшов у хату, а там дівка трошки краща, як його жінка була. Але він був багато кращий за неї. Каже Лихий домашнім ґаздам:

— Я прийшов до вас сватати вашу дівку. Дали би ви за мене чи ні?

— И-и, та не мож відмовити такому файному удівцю. Вони знали, де він жиє та й яке господарство має. Та й дівка дуже втішилася, що буде мати такого файного чоловіка. (Лиш Боже борони від такого чоловіка!)

Сказав Лихий ґаздам:

— Скільки ви даєте у віно своїй дівці ґрунту?

— А ви скільки хочете? — спитали ґазди.

— Я хочу чотири оплоти ^*.

Багато більше зажадав ґрунту, як від першої жінки. Він уже був багатий, тому й захотів по другій жінці більше ґрунту мати. Та ще себе числив, що він дуже файний, а бере не дуже файну. І старі мусіли на то пристати.

До двох тижнів повінчалися. А Лихий так робить з другою жінкою, як робив з першою, бо задумав ще третю жінку брати та ще набрати ґрунту і ще більше забагатіти. Та й друга жінка зачала так сохнути, як перша, та й до року вмерла.

Умерла вона та й поклали її мертву на лавицю. Зійшовся великий похорон, бо була велика рідня від першої жінки. І з села поприходило багато людей. Та й кладуть жінку в труну, а чоловік непомітно наслинив собі пальці й намастив слиною очі. Та й зачав ніби плакати, голосити, аби люди казали, що дуже банує.

Поховав він ту нещасну жінку, перебув якось один рік та й задумав женитися третій раз. Пішов далі свататися. Заходить він до одного великого багатиря. Той багатий на ціле село. Та й Лихий багатий. Та й каже він багачеви:

— Чи ви би не дали за мене свою дівку? А багач йому каже:

— Та щось тобі з жінками не щастить. Лихий відповідає багачеви:

— То не враз так біда буде. Переміниться, буде гаразд. Попаду й я на щастя, що не будуть умирати в мене жінки.

І погодився багач дати за нього дівку. А він витягає з кишені папір та й каже багачеви:

— Мені треба, аби ви дали дівці три ниви поля.

Старий подумав, що забагато заправив в нього віна, і не пристає давати. Каже йому старий:

— Як я дам стільки віна дівчині, то мені мало що лишиться своїм синам дати.

Бо в нього були три сини нежонаті. Але жінка багача почала лоточити старого:

— Що ти, старий, вдурів? — говорить вона йому на вухо. — Ти хочеш, аби ми втратили такого файного зятя та випустили з хати без «будь здоров»? Приставай дати та й не відпирайся.

Та й старого штурхає до підпису. А той сараку тремтячи, не хотячи, взяв олівець у руку та й підписується Лихиєви на папері. Відписує свій ґрунт. Лихий склав папір удвоє, поклав у кишеню та й сказав:

— Готуйте весілля. Аби за два тижні ми з вашою дочкою повінчалися.

Ґаздиня з радощів аж у долоні плеснула.

— Ми готові й за три дні зробити весілля. Бо в нас усе готово. Знаєте, де є в хаті дівка, там мусить бути все напоготові. Відбулося то весілля, забрав до себе Лихий молоду й живуть. Та й так само робить Лихий з третьою жінкою, як з двома першими. Лоскоче й лоскоче. Та й ця молодичка почала сохнути від його рук.

Та й приходить вона до свої родини раз в тиждень, раз в два тижні. А дєдя з мамою питаються в неї:

— Що з тобою, донечко, робиться, що ти так марнієш? Ти ж така була в нас файна і моцна. І за пару тижнів ти так упала з тіла. Чи він тебе не б’є, а чи не гризе? Та чи не лоточить тебе, що так з тіла спадаєш та й ослабаєш?

А вона не каже дєдеви та й мамі, що лоскоче, бо це ніби-то любовна річ. (Боже борони від такої любови!) Ба приходить знов у два місяці до своїх родичів. Та все чимраз гірша стає, така, що вже не мож і впізнати її.

А три її брати кажуть у хаті дєдеви й мамі:

— Ану, дєдю та й ви, мамо, що ви на це скажете? Ми хочемо ввечері підкрастися та й підховатися у них у хаті та подивитися, як він з нашою сестрою обходиться. Бо це щось не те, що мете, а те, що віє.

Та й підкралися вони одного вечора туди. Зять саме робив щось на полі, а їх сестра на городі. А вони заскочили до хати та й залізли під піч. Та й там заховалися. Зайшла їх сестра в хату вечерю варити, бо зараз чоловік її прийде з поля та захоче їсти.

Сестра ще їсти не доварила, як чоловік уже прийшов з поля. Та й не питає жінки: «Чи ти зварила їсти, чи ні?» Але хапнув її за руки та й вер на постіль. Та й зачав лоскотати, як завжди. А їх сестра так проситься у нього:

— Пусти мене, чоловіче. Я вмліваю, я не годна видержати цього. Даруй мені! Бійся Бога, мені млісно, я вмирати буду. Я більше на тім світі, як на цім. Пусти мене!

А він не пускає, а він ще дужче її лоскоче. А жінка вже з того світу проситься, не годна витримати. Та й зачала пищати. А брати під піччю кажуть один до другого:

— Я вже не годен цього витримати. Вилізаймо і вбиймо його на смерть.

Пошепки вони це говорять. Та вилізли з-під печі, стали серед хати і сказали йому:

— Ти вже лоскотанням знищив дві жінки. Та й хочеш нашу сестру знищити? Ми все чули. Тепер тобі вже не жити на світі та й не нищити жінок.

Та як штрикли вони на нього, та так його били, та так над ним тішилися! За все те, що він робив з жінками. Били його, били й нарешті лиходія таки вбили на смерть смертельну.

Лежить мертвий Лихий на підлозі, а вони кажуть сестрі:

— Аби ти з хати крока не ступила надвір. А ми йдемо за жандармерією та й за дохторями. Аби дохторі збадали ^* тебе і все знали, який-то був у тебе чоловік і за що ми його вбили. Аби ми не мали кари великої.

Привели брати жандармерію та й дохторів. Дохторі роздягли жінку до голого тіла, оббадали її, обдивилися. Місця не було на ній чистого, усе тіло було нігтями подряпане. Розповіли браття жандармам та й дохторям про все те чудо. Дохторі сказали:

— Правда ваша, з цеї причини людина сохне і скоро помирає. Він хотів, щоби вона померла.

Сказали жандарми:

— У нас суд на місці. Ви не будете сидіти в тюрмі ані доби. Ще й подяка вам за те, що виявили такого лиходія. Ваш обов’язок тільки його поховати. Але не ховайте на цвинтарі, там, де людей ховають. Там його загребіть, де людська нога ніколи не ступає.

І браття послухали вчених людей і так зробили.