Моє село — перлиночка планети
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Село Сичівка розташоване на восьмому кілометрі від станції Христинівка на трасі Умань-Вінниця. В Сичівці бере початок одна із приток Південного Бугу-річка Кіблич. На території, де створилося село, колись в давнину були густі, непрохідні дубові та ясенові ліси, в яких водилося багато звірів і птахів. Серед птахів найбільш поширеними були сичі, які гніздилися в дуплах дубів. Вони своїм погукуванням та клекотом вночі порушували спокій діброви. Ці землі, як і багато інших, належали польському магнатові Калиновському, пізніше Браницькому.

Першим населеним пунктом була корчма, поставлена на шляху Умань-Гайсин. В цій корчмі зупинялися проїжджі пани та інколи посполити. Сичі, які водилися в гаях та поблизу корчми, своїм погукуванням та криком тривожили нічний спокій, відпочиваючих. Проїжджі дали назву місцевості Сичі, а пізніше і населений пункт був названий Сичівка.

Важким було життя селян. Вони за мізерну плату обробляли поміщицьку землю, бо ті клаптики землі, що ними володіли селяни, не могли їх прогодувати. Дуже часто селяни ходили в Херсонську та Кам’янець-Подільську губернії на заробітки. Пригноблені малоземеллям, важкою працею та податками, селяни часто виступали проти поміщика Терещенка, а іноді навіть знищували посіви.

Головним проповідником була церква, яка стояла на сторожі царсько-поміщицьких інтересів і навчала селян коритися їх важкій долі, а корчма заміняла всі розваги. Всіх і від усіх хвороб лікувала баба Настя.