На Далекому Сході
Народне оповідання Бойківщини

Забрали нас з дому 20 серпня 50-го року. Мене перед тим заарештували на добу і завезли в село Хітар у попівську пивницю. Якраз за півтора тижня до того померло моє маленьке немовлятко. Дитина жила шість днів. Взяли мене з хати роздягнуту, казали, що скоро вернусь. Випитувалися за хлопців, що в лісі в сотнях були. А я про тото нічого не знала. І що я мала казати? А вони мене таку хвору забрали у муровану пивницю із склепінням. І били мене, дуже по шиї били. Били ребром долоні по шиї, що голова відлітала.

—...Признайся, може, ти їм їсти носила? Може, приходили до хати? А я нічого не знала і нічого не казала.

Мене взяли в обід, а відпустили на другий день десь перед смерком, і їсти мені там нічого не давали.

Я вернулася додому, а десь за два тижні після того нас виселяли. Нас із чоловіком привезли в Славсько. Було там уже кільканадцять родин із різних сіл. А за нами люди привезли два мішки бульби, що на нашім городі накопали. Але вони, тоти солдати з НКВД, нам ту бульбу не дали, собі забрали чи десь діли.

Загнали нас у товарний вагон, де худобу возять, та й закрили у вагоні двері. Поїзд рушив. А люди у вагоні стали плакати та й заспівали пісню до Матінки Божої:

О Мати Божа, о райські квіти, Тебе благають вкраїнські діти. Не дай в неволі нам пропадати, Вкраїну нашу верни нам, Мати.

Поїзд зупинили, двері відкрили — як залетіли з гумовими палицями, як стали бити по головах! Не питали, кого. Та ще й кричали:

— Волі вам забажалося?! Будете мати волю. Ми вам дадім волю!

Та й усякими словами нас називали, матірщиною різною. Люди мовчали. Закрили нас там другий раз. І всі люди мовчали, бо всі були з побитими головами.

Привезли нас у Борислав — то був пересильний пункт. Там нас тримали десять неділь. Як нас перепускали через ворота в Бориславі, то питали, що ми лишили дома. То для форми питали. Лишили ми хату, корову, ялівку, порося. Вони про то питали і ніде того не писали.

Давали нам якусь баланду два рази на день. Якийсь начальник закликав мене й спитав:

— Ти всьо забрала з дому?

Що я йому могла казати? Я не могла нічого казати, бо то була така наруга, якої нема на світі.

Наше село Тухля гірське, пшениця не родить. Ми мали трохи вівса. Забрали його в мішки та й хотіли взяти з собою. А нам не дали тото взяти, сказали:

— Висипай тут для колгоспу.

З нами була наша дочка — їй було дев’ять років.

Від Борислава до Хабаровського краю їхали місяць. Колись їхали, а колись стояли по станціях. Були страшні морози, ми дуже мерзли. А в тім вагоні зробили діру в помості, то туди дуже вітер віяв. Двоярусні нари були. По дорозі, де були зупинки, нам давали якусь рибу і хліба. За той місяць чотири рази давали гарячу баланду по черпакови на душу. Чи то в Челябінську, чи в якомусь іншому місті нас водили в лазню і там давали нам дуст.

Як привезли нас в Хабаровський край, то була вже справжня зима, страшні морози були. Розгрузили нас на станції Переяславка, а відтам завезли машинами в село Павленково Синельниковського району, на будову електростанції. Ми там страшно бідували. Нас, дві родини, помістили в кузні. Ми там страшно мерзли. Там у стінах повипадало дерево і було видно небо. Серед зими закладали ми ті діри сирим деревом. Нагрібали землі, розморожували її і заліплювали діри.

Серед тої кузні поставили залізну бочку і в ті бочці розпалювали вогонь. Коли горіло, лиш коло тої бочки грілися. На ті бочці, як вона розігрівалася, можна було навіть бульбу чи баланду зварити. А як переставали-сьмо палити, то зразу ставало так холодно, як на вулиці.

Я виміняла за дорогу хустину три п’ятилітрових збаночки бульби. Казали люде: «Харош платок, да нєчево дать». Я положила ту бульбу на піч, а на ранок вона так замерзла, як каміння. Поклала я її в холодну воду, а від тої бульби й вода почала замерзати. А потому я додумалася її, немиту й нечищену, кидати в кип’яток. Вона була солодка, але мож було з’їсти.

Ми з чоловіком ходили на роботу, той котлован копати. Треба було копати п’ять метрів углиб. Углиб тої ями поставили трапи, і по тих трапах ми, по двоє людей, виносили вгору тоту рінь, що добувалася в ямі. А там уже вода стояла, то ми тоту рінь брали на ноші з водою, і воно замерзало. Кожні двоє, котрі носили, сипали на окрему купу.

Той видобутий ґрунт обміряли і від того нам нараховували плату, ті ноші обмерзали, на них наростали купи леду, і вже не було сили їх носити, люди бродили в снігу по корчах, виламували якісь різки, щоби розпалити вогнище і розморозити ноші, бо тяжкі страшно. А той час ніхто не рахував. Як прийшла зарплата, то нам нарахували на старі гроші по три рублі на місяць — тілько ми заробили.

Жити вже не було змоги, бо не було чого їсти і вже не було що міняти. Тоді увиділи вони, що ми повмираєме там з голоду, і відправили нас у ліс. Нас дві мали поперечну пилу, і тою пилою зрізували ми дуби. Такі грубі, що дві не могли обхопити стовбур, як ставали з двох сторін. Доводилося вмирати з голоду, доки заробиме на тих дубах. То я написала в своє село до священика, і він прислав мені триста карбованців. Той священик мене добре знав. Він написав мені листа, що хоче, щоб ми жили, щоб ми хоч хлібця могли собі придбати. То ми на нашу родину купували на тиждень півлітра оливи, півкілограма цукру і хліба. З тими грішми ми так тягнули, би-сь не вмерли з голоду.

Я ще не сказала, що як я йшла з тої роботи, з тої електростанції, то моя дитина ставала на пліт коло тої кузні і дивилася, чи не несу я чого, чи не виміняла що, щоби було що їсти. Її там записали в російську школу в третій клас, а через канікули вона ходила заробляти. Там діти вирощували якісь зелені корчі. Заробила вона на канікулах 150 карбованців старими грішми. За ті гроші я купила їй брезентові черевики, хустину, дешевий светрик і сатину на шкільну форму. Сама їй пошила, як могла. Вона ходила в школу у третю зміну, бо школа була на ремонті. Верталася додому опівночі, такими берегами йшла, мокро було. Вона жалувала тих черевиків, боялася, що розмокнуть. Коли йшла до школи в дощову осінню пору, зняла вона ту хустину з голови, бо жаліла, зняла черевички і йшла боса. Вона перестудилася й захворіла на запалення легенів. Поклали її в лікарню, відлежала місяць і пішла в школу. Прийшла з школи та й каже:

— Мамо, дивіться на мої очі.

Я подивилася, а білок став жовтий, як морква. То вона після запалення дістала жовтачку і знов місяць у лікарні пролежала. А коли прийшла додому, не за великий час відмовили їй ноги, дістала запалення суглобів. І вже не могла ходити. Чоловік пішов до лісу, зрізав дуплаву липу, вистругав той стовбур, уставив дно і таку зробив бочівчину. Зверху скрутив її дротом, щоб не розколювалася.

Я гріла воду, клала в тоту воду півкілограма соли, і вона гріла в тому ноги, кілько могла терпіти. Так ми робили цілий місяць. І хвороба відступила, дівчинка почала ходити і пішла далі до школи.

А після того всього дістала якісь приступи, що душилася. Доки я викликала до хати скору поміч, то їй вже пройшло. І так повторювалося кільканадцять разів. Просто не мож дихати. То ся тягнуло зо два роки.

А після десятого класу пішла вона до лікарні робити прибиральницею, щоби мати стаж. Хотіла вчитися на технолога, дуже хотіла мати гарні оцінки на роботі. Одного разу раненько бігла до лікарні (то було 5-6 кілометрів) і по дорозі дістала той приступ — аж тоді поставили діагноз, що в неї бронхіальна астма. А ще вона захворіла на гайморит.

Вона пробувала поступати на технологічний, а її не пропустили, сказали:

— Рано чи пізно ти оглухнеш.

І вона поступила в лісотехнікум. Одна добра лікарка відправила її за свої гроші в Комсомольськ. А там робив чоловік тої лікарки, зустрів її з транспортом. В Комсомольську вона працювала статистиком.

Як закінчила той технікум, то так хворіла, що вже не могла жити. Лікарі сказали, що їй треба змінити клімат.

А ще жила в селі моя старенька мама, і ми посадили її хвору в поїзд. Не знаю, як вона сюди добралася. А тут її не хотіли прописати і роботу не дали. Вона їхала зі Львова до Галича шукати роботи. Та й написала мені: «Мамо, тут не чути слова українського. Я їхала в поїзді — все російське».

Дістала вона роботу в Мізуні на Івано-Франківщині. Там познайомилася з хлопцем з Івано-Франківської області. Вони поженилися і перевелися в Болехів. Закінчила вона заочно Ленінградську лісову академію і страшно вона слабує.

Як уже нас там ослободили, то ми в 62-му році приїхали сюди. Начальник, який видавав нам там паспорти, спитав:

— Куда вы поедете?

— Не знаємо, куди їхати. На батьківщині нас не прописують.

І він написав на паспорті, що «паспорт выдано на оснований паспорта» (а не «справки»). Значить, паспорти були чисті, і ми могли їхати будь-де. Тільки не в ті місця, де нас знали.

Ми приїхали до мами, але нас не хотіли прописати, виганяли з села. Ми поїхали на Закарпаття і жили три роки в Мукачівському районі. А вже по смерти матері перебралися сюди. Тут була хатинка маленька, старенька, і ми тут помалу прижилися.