Наймит і панночка
Народне оповідання Гуцульщини

Були два сусіди-куми. Каже один до другого:

— Куме, ми би трохи зажилися, стали жити ліпше, як ми жиємо. Пішли би в шварц.

— Добре, — каже другий.

Один мав коня та й другий мав коня. І спарувалися оба. Але оба бідні люди були, не мали грошей. Каже один до другого:

— Куме, ми ніде не позичимо грошей, тільки в нашого пана дідича попробуємо позичити.

Прийшли вони до пана дідича, низько вклонилися і кажуть:

— Пане дідичу, будьте добрі, позичте нам на місяць триста банок. Пан каже:

— Можу позичити, але підпишіться, що віддасте мені з лихвою. Утішилися куми, що пан пристав позичити грошей.

— А скільки, пане ласкавий, маємо дати вам за місяць лихви?

— Десять банок.

Подивився кум на кума — трохи багато. Але що робити? Пристали. Пан витяг папір, написав.

— Підпишіться отут на папері.

Один папір дав їм у руки, а один собі в шухляду поклав. І вирахував їм триста банок.

Пішли куми додому, впрягли коні в фіру та й поїхали в путь далеку. Проїхали великі поля й степи, і завела їх дорога у великі ліси. Їдуть лісом та й їдуть, та й кінця-міри нема лісови. Над’їхали на одне місце, а там леґінь стоїть на дорозі.

— Куди ви їдете, люди?

— Ми їдемо на купецтво.

— Ну та далі вже нема дороги возової, лиш до отут. Ви проминули ту дорогу, котрою їхати на села, а з сіл — у місто велике. Я вас, люди, направлю на дорогу, і ви виїдете правильно. Лиш беріть мене з собою в товариство. Я вам допоможу.

Виправив їх леґінь на добру дорогу. їдуть усі три у возі. Каже леґінь:

— А ви, люди, за чим їдете та й що хочете?

— Ми хочемо заїхати у велике місто, де привозять продавці дорогоцінні шкіри. Чи ти чув, леґіню, де таке місто є?

— Чув, чув. Я вас туди й поведу. Втішилися куми та й зачали в нього питатися:

— Що ти за один? Та й відки ти й якого ти роду? А леґінь їм відповідає:

— Ой браття милі, не питайте, якого я роду, бо мені гірко розповідати. В мене дєдя й мама померли дуже давно. Я малий був.

Пожалували вони бідного хлопця. Та й сказав кум до кума:

— Братчику милий, возьмемо цього хлопця до себе, коли повернемося з купецтва.

А хлопець чув їх милосердність та й подумав собі: «Дуже добрі люди». А був той хлопець дуже файний і розумний.

Заїхали вони в то велике місто. Вони зроду такого великого і не виділи. А там поз’їхалися продавці з шкірами дорогими. З видр, з куниць. Понакуплювали куми і вертаються додому. Та й беруть з собою того леґіня. Приїхали, дорогі шкіри відвезли в своє місто, попродали, заробили дуже файно. Хлопець у одного кума тиждень жиє, а другий приходить та й бере до себе на тиждень. Так він був по тижневи то в одного кума, то в другого.

Приходить кум до кума та й каже:

— Куме, пройшов місяць, прийшов строк нести гроші до пана. А хлопець це чує та й каже:

— Ґазди мої милі, що за гроші ви хочете нести до пана?

— Та ми, леґінику, як їхали на купецтво за тими шкірами, що ти їх видів, то ми не мали своїх грошей. Та й у селі нам би був ніхто не позичив такі гроші великі, бо ніхто їх, може, й не має. Тільки пан дідич гроші має. А дідич нам позичив на місяць. Та й ще сказав, аби ми дали за місяць десять банок лихви. То ми йому хочемо віднести довг та й лихву.

— То беріть і мене з собою, — каже хлопець. Прийшли до пана всі три, низенько вклонилися.

— Пане ласкавий, ми вам принесли довг та й лихву. Та й щиро вам дякуємо, що ви нас знаречили.

Пан всміхнувся з-під вуса та й сказав:

— Добре, добре.

Витяг один кум гроші з кишені, а леґінь каже:

— Пане ласкавий, а не було би так? Ви би пристали, щоби я відробив гроші цих двох людей?

А дідич усміхнувся та й каже до леґіня:

— Ге, небореньку, що ти вмієш робити?

— Яку пан скажуть, таку роботу й буду робити.

Але як вони йшли від хати, то леґінь випитався в ґаздів про того дідича. Хто в нього є, яка в нього сім’я? Ґазди знали, що в дідича сім’я така: лиш дідич та й дідичка. Та й дочка-одиниця, а більше дітей нема. Вони сказали це леґіню, а він запитався в них:

— А виділи ви ту їх доньку, панночку?

— Виділи, — відповіли куми.

— Та й яка вона? Файна чи не дуже?

— Та така файна, що в світі кращої нема.

Тому той леґінь і погодився за них гроші відробити в пана. Та й остався він у пана робити.

Робив він довгий час. Нарешті сказав панови:

— А що, пане вельможний, відробив я вам за ті гроші чи ще ні?

— Я обрахував, що вже гроші ти відробив. А ти би не лишився далі в мене робити? Я тобі буду платити.

— Най буде, — сказав леґінь, — буду робити.

Але весь той час, що він відробляв у пана, пан його називав дранкогезом. Так, що леґіневи надокучило то враз слухати. Та й думає він собі: «Я тобі нажену кози на міст. Шлях тебе трафить. Прийде на тебе пора».

Робить леґінь у пана всякі роботи. Настала весна. У пана в квітнику зацвіли косиці. Панєночка сказала:

— Тату, я йду в квітник поливати косиці.

Та й пішла. Але їй не хотілося воду носити, і крикнула вона на того леґіня:

— Ану йди-ко сюди!

Він кинув свою роботу та й з радої душі прибіг до неї.

— Що прикажете, панночко?

— Бери відра і неси мені води, най я поливаю квіти.

Він побіг і приніс борзо воду. Вона поливає. А він з неї крадьма очей не спускає. А як закінчили роботу, вона сіла на лавку, а він і собі несміливо сів коло неї. І радий би він щось говорити, та не сміє. А вона йому нараз каже:

— Відколи ти в нас на роботі, я все хотіла запитати в тебе, та не було часу. Відки ти і де ти жиєш?

— Ге, панночко, — каже до неї леґінь, — я в такому місці жию, де в сто раз краще, як у цім квітнику. Таке там зілля росте, такі косиці. Та таке все пахуче! Аж лице від нього рум’яніє. Не то, що тут у вас. Ростуть ягоди-чорниці, малини, гриби. То царство на цім світі. Не то що у вашім квітнику.

Зачудувалася панєнка. Відколи вчинилася, не виділа такого, як цей леґінь каже. Вона ж виросла в місті.

— Я би поїхала з тобою на це подивитися.

А леґінь аж стремтів з радощів, як учув від неї ці слова. Та й сказав до неї:

— Панночко вельможна, я з радої душі вас на руках понесу. Сказала панночка:

— Та нащо на руках нести, коли в мого тата є коні та й фіякір? Пішла панночка до світлиці та й сказала татови:

— Най впрягає наш слуга коні в фіякір, я хочу з ним поїхати.

Він мені покаже всіляке зілля, ягоди й гриби. Я зроду такого не виділа, тільки в книжках читала про таке. Сказав дідич:

— Най буде, донечко, їдь та помилуйся природою. Вийшла панночка на ґанок та й сказала до слуги:

— Упрягай коні в фіякір, поїдемо на природу.

Той швидко побіг до стайні, взяв коні, впряг у фіякір і поїхали. Довго їхали вони, і завіз він її в ліси, туди, де найшли його два куми. Далі вже дороги не було. А далі вже й стемніло, настала ніч. Дівчина задумалася та й сказала до хлопця:

— А де ж твої квіти пахущі, де ж твої ягоди? Я ж нічого не виділа. Скільки ми проїхали і нічого.

А він їй каже:

— Завтра настане днина, я все тобі покажу та й увидиш. А сам собі думає: «Отепер ти в моїх руках».

Залізли вони в ту буду фіякрову, переночували. Настала днина. Каже він до неї:

— Тепер будеш триматися цего воза, нікуди не виходити набік. Бо тут у лісі медведі, вовки — всякі звірі. З’їдять тебе, як відійдеш набік. Але я тебе буду захищати. Я тебе не дам звірям з’їсти.

А вона йому каже:

— А тебе чого не їдять звірі? Ти лиш мене лякаєш.

— Я до них звик і вмію від них боронитися, а ти не вмієш. Бо я маю вже двадцять років і в лісі зріс. Ліс — мій тато й мама, бо я круглий сирота, не маю ні тата, ні мами.

Вибрав сукувату смереку та й каже панночці:

— Ставай ногами на сучки та й лізь угору. А сам її підсаджує та й каже:

—...Отут ловися за смереку і не злізай, поки я не прийду. Бо як злізеш, тебе з’їсть вовк або медвідь. А я йду в здобич.

Сів у фіякір, вдарив коні і поїхав на села. І продав у селі одного коня, упряж та й фіякір. Лишив собі тільки одного коня. Купив собі сокиру, пилу, купив харчу, смушків цінних купив, щоб утішити панночку та й повернувся назад у ліс. Зсадив панночку з смереки на землю та й почав будувати в лісі хатину. А вона питається в нього:

— Що це ти робиш?

— Халаш на зиму. Бо нам буде студено надворі зимувати.

— Ей га, — сказала панночка, — а це що ти заговорив? Та я прийшла помилуватися природою, а ти кажеш тут зимувати? Та я хочу додому вертатися, я не звикла в такім жити.

А він їй каже:

— Та як ти підеш додому, коли я тебе не відвезу? Тебе медведі та вовки з’їдять. А я з лісу нікуди не йду.

Дуже засмутилася панночка. Але що робити? Смерть погана, жити кортить. Та й почала звикати до леґіня. А леґінь не був поганий, він був дуже файний хлопець. І вона слухала його.

Настала зима. Леґінь пристарав собі рушницю, полює по лісі на куниці, видри. Звірі вбиває, цінні шкіри складає. Панночка тішиться тим. Милується панночка природою, вже звикла до неї. А далі каже панночка леґіневи:

— А коли поїдемо до тата?

— Тоді, коли я вчую, що він загинув.

— А чого це так? — запиталася панночка.

— Бо якби я привів тебе до нього, він би мене вбив.

Косить він сіно на поляночках, на зиму коневи заготовляє. У лісі вже весна. Він водить панночку на галявини, де квіти розцвітають. Вже з’являються в лісі ягоди, гриби.

А дідич від того часу, коли дочка виїхала з леґінем на прогулянку, дуже банував, що донечки нема. Найшов шеканців і обіцяв дуже дорого заплатити, якби хто відшукав його дочку і того леґіня, того дезертира. Мав узяти його на великі муки. Але ніхто не міг відшукати, хоч би й весь свій маєток пан дав. Шукали, шукали та й пусто верталися. А пан з лютости все свої кулаки гриз. Та й з того туску у велику ле́жу ^* впав, так, що його слуги вже підоймали та обертали в ліжку.

А леґінь почув про то та й зважився йти до пана. Посадив панночку на коня і веде коня, а панночка їде. І вибрався з лісу на села. Зайшли вони в село, де її тато жив, і питає леґінь одної бабки:

— А чи ще жиє пан дідич у вашому селі, чи вже помер? А бабка йому каже:

— А нащо тобі, синку, це знати про дідича?

— Я би хотів і з своєю жінкою наймитися у нього робити, бо ми безталанні.

Та рушили далі йти. А панночка каже леґіневи:

— Та яка я безталанна, коли в мого батька три тисячі морґів поля, та й коні, та й худоба, та й палац?

А він їй каже:

— Так, добре кажеш. Ти не безталанна, лиш я безталанний. І тоді вона йому сказала:

— А ми вже обоє з таланом, і я, і ти.

Ідуть далі. Питаються про дідича в одного старенького чоловіка. А він каже їм:

— Наш пан дідич дуже ослаб, обхідниці обертають його на ліжку, годують його з ложки. Він може з дня на день дуба дати.

А панєночка слухає це та й банує, та й рветься до тата. Але й боїться, що прогнівила тата. Та все радиться з леґінем, по дорозі йдучи, аби добре вийшло. А леґінь каже свої панночці:

— Треба наперед післати до нього післанця, доброго чоловіка. Але нам ще треба його відшукати. Аби вступив до твого тата з добрими словами.

— Най буде, — сказала панночка.

Заходить леґінь до тих двох кумів, що за них відробляв. Присилив коня до яблінки перед хати і ввійшов з панночкою в хату.

— Пізнаєте мене, вуйку?

Вуйко дивиться в лице леґіневи, дивиться.

— Чи ви не той леґіник, що відробляв у пана за нас гроші? Щось я так догадуюся.

— Той самий.

— Леґінику дорогий мій! Зачекай-но трохи, най я побіжу за своїм кумом.

Привів кума.

— Чи пізнаєш, куме, цього леґіня? Кум подивився приязно в лице леґіневи.

— Йой, та як не пізнаю? Це той леґінь, що відробляв у дідича гроші за нас.

Обняли, обцілували леґіня та й кажуть йому:

— Леґіню наш дорогий, ти нас тоді в біді знаречив. Ми тепер вже замоглися. Ми вже хочемо віддати тобі гроші, бо ми маємо.

— О ні, вуйки, — каже леґінь, — я не хочу від вас ніяких грошей. Я би хотів знати про нашого дідича. Як він тепер живе?

— Ой, — кажуть вуйки леґіневи, — нема вже життя в дідича. Дідич часує.

А свою панночку леґінь крадьки штурхнув, аби тихо сиділа. Та й питається у вуйків:

— Чи віддалася дідичева донька? Та й хто її взяв?

— Ей, леґіню, леґіню, дідич давав на розшук та й платив своїм маєтком тому, хто відшукає її та й того, що її взяв. Пан притягав нас до суду, що ми привели того леґіня. Щоби ми сказали, відки він. Але ми не признавалися за тебе. Сказали, що то зайшов наймит селом, питаючи служби.

«А ви його приймили, — казали ми панови, — та й він у вас робив. А що далі було, ми нічого не знаємо». А дідич питав нас: «А за що він відробляв мені ваші гроші?» — «Він казав, що ще десь із діда-прадіда вони були винні нам гроші. Та й за то він відробляв у вас». Та й так ми скараскалися від біди.

Каже леґінь тим вуйкам:

— За те, що я колись гроші за вас відробляв, ідіть і скажіть панови: «Що би ви, пане, зробили, якби прийшла дочка із своїм чоловіком і стала перед вами?»

Пішли вуйки і сказали ці слова панови, а пан каже:

— Та що би тепер сказав? Злого нічого. Сказав би: «Все минулося, жийте собі тут».

Вернулися вуйки і сказали то леґіневи й панночці. Прийшла панночка з леґінем до татового палацу. Пан підоймився з ліжка, урадувався перед смертю, що увидів свою дочку та й зятя. Та й сказав:

— Віддаю вам все своє майно. Жийте.

І, може, вони ще й сьогодні жиють, як не повмирали.