Небрешка
Народне оповідання Полтавщини

Померла в одного чоловіка жінка. Довго він побивався, але нічого не вдієш, треба якось жити, годувати й одягати малих дітей. Старався з усіх сил, щоб вони були не обділені ні увагою, ні ласкою. Був і за батька, і за матір одночасно. Любив їх понад усе.

Одного разу ішов лісом, аж бачить: малесеньке цуценятко прямо на стежці сидить. Сіреньке, чепурненьке, шерсть поблискує шовком, вушка гостренькі, очима темними світить, ніби припрошує:

— Забери мене.

Недовго думаючи, чоловік всунув цуценя за пазуху та й поніс додому. Діти страшенно зраділи. Вони його і гладили, і по хаті з ним носилися, і щебетали до нього, ніби воно розуміло їхню мову.

Час летів непомітно. Цуценя росло не по днях, а по годинах. Із малесенького песика виріс чималий собака. Тільки що дивно: жодного разу не загавкав. Як діти його не припрошували, дивився лагідно на них і уперто мовчав. Господар довіряв собаці, що так невідступно ходив за дітьми, ніби оберігав їх від чогось лихого. Назвали собаку Небрешка. І пішло: Небрешка та й Небрешка. Він повертав голову, дивився лагідно, але все ж таки ніколи не відкликався.

Будо це якось на Різдво. Вирішив чоловік якось повести дітей до хрещеної матері в сусіднє село на Святвечір. Запряг коней, посадив дітей на сани, загорнув у кожух. А Небрешка стриб і тут, як тут.

Дорога вела полем. Сніг рипів, весело бігли коненята, сани швидко мчали уїждженою дорогою. Вдалині замаячив ліс, це вже половина шляху. Діти щебетали весело, не підозрюючи ніякої біди. І раптом почулося вовче виття, спочатку тихеньке, протяжне, а далі з новою силою рознеслось по всьому полю. Мороз пішов поза спиною, діти враз затихли, тулилися до собаки, шукаючи в нього захисту. Коні схарапудились і стали, як вкопані. Чоловік не знав, що робити: Їхати далі, коні відмовлялися, тікати назад, вовки почнуть гнатися. Переляк скував розум і тіло. Що робити?

Небрешка раптом зіскочив зі саней і щодуху помчав до лісу. За кілька хвилин виття стихло, вовки де й поділися. Не кажучи жодного слова, чоловік вйокнув на коней, і вони швидко помчали по зимовій дорозі.

Діти виросли. Але Небрешка жодного разу не з’являвся. Часто вночі, коли діти спали, чув господар вовче завивання близько коло села, схоже на плач чи тужбу. То сумував за дітьми Небрешка. А, може, то був і не собака. І що дивно, ніколи в цьому селі вовки не робили ніякої шкоди, бо і звірі уміють добром відповідати на добро.