Петрик
Народне оповідання Поділля

Жив та був один лісник на ймення Петро. Жив він непогано, була дружина, були й діти. І ось якось простував він своїм господарством лісовим та й підслухав розмову двох зайців, які притулилися у кущі і плакалися одне одному. Один каже:

— Ти знаєш, брате як важко жити на цім світі. Бігаєш, бігаєш по лісі, а попоїсти знайти не можна. І що це за місцина така. Ні тобі капустинки, ні тобі морквинки і де ті городи та грядки ростуть.

— А знаєш, — каже другий, — є таке пророцтво, що на цьому місці має бути селище і непросте, а з людьми гарними, розумними, роботящими. І ще воно буде відрізнятися від інших тим, що люди тут будуть усі військові. А початок цьому всьому має дати наш лісник, дядько Петро.

— Та що то ти говориш, невже ти не бачиш, що тут одні вовки та лисиці бігають, життя від них немає.

— Ти дуже не спіши тікати від нас, бо скоро побачиш як усе в цьому краї зміниться.

Послухав це лісник засміявся сам до себе та йде далі. Роздивляється навкруги, заглядає до кожної нірки, вітається зі звіром, тому що жити ж приходиться разом. Так дійшов до урочища.

Дивиться, а дійсно краса ж яка навколо. Ліс зелений як рута стоїть, в ньому звірів не злічити; поруч ставок, плесо виблискує, риба хвостом виляскує; луги та поля широкі, вкриті травою та квітами, ну чим тобі не рай. А дійсно чому ж не перевезти свою родину сюди: для дітей просторо, для жінки місця вистачить, та й мені роботи тут хоч відбавляй. Подумав собі та й вирішив, що воно так і буде. Дійсно зайці правду базікали.

— Повернуся додому заберу родину і будемо тут жити, дуже вже гарно на цьому місці.

Так лісник Петро оселився із своєю родиною в нашому урочищі, яке згодом розбудувалося, стало військовим радгоспом, а на честь лісника село назвали Петриком.