Полювання
Народне оповідання Полтавщини

Один чоловік жив біля молочно-товарної ферми, на яку повадилися зайці. Що вже вони там виробляли, нікому невідомо, але через них дід не міг спати.

Одного вечора старий узяв у руки рушницю і подався до того злощасного місця. Зарився у копицю сіна і став чекати. Вечір стояв чудовий. Ані тобі вітру, ані дощу, тільки мороз 28 градусів. Місяць незабаром вийшов, а за ним і зорі (вдала пора для полювання).

Аж ось і довговухий, він давно не давав тутешнім мисливцям спокою. Довговухий, бо одне вухо наполовину було коротше за друге. Чоловік прицілився і попав зайцю у задню лапку. Як чкурне наш неборак з усіх чотирьох, а старий за ним.

Довго бігали, доки сірий не впав, а за ним і дід (осколок з війни давав про себе знати). Оговтавшись, чоловік взяв зайця і, втомлений, але щасливий, попрямував додому. Іде собі та й іде, коли глядь, на снігу сліди вовків! Обійти, це значить попасти додому уранці. Треба йти прямо! Так і зробив.

Відчайдушним був чоловіком Федір, бо на війні бачив всього .скоро дійшов додому і нікого по дорозі не зустрів.

А вранці все село говорило про вовків, які загризли пса.