Про світлячків
Народне оповідання Полтавщини

Моя мама часто розповідала мені різні цікаві історії. Але одна із них запам’яталась мені назавжди.

Одного разу, коли ми заготовляли сіно на лузі і затримались допізна, вона сказала, що ми підемо додому через Рябичине. Раніше ми з мамою так пізно не повертались і цією стежкою не ходили. Надворі спускались сутінки. Вузенькою доріжкою через вибалок вибралися на зелену галявину на окраїні панського саду, край якого стояли старі похмурі осики. Мама зупинилась і тихо сказала:

— Дивись, зараз я тобі покажу диво.

Я занімів. Дерева, які ще хвильку тому ясно зеленіли в надвечір’ї, зараз купалися в синьому густому повітрі, простягаючи звідусюди темні волохаті лапи. Схвильовано тремтіли срібночолі осики, здивовано виглядали з-під дрібного листя червоні оченята горобини. Сад, як живий, голосно дихав, зітхав, нашіптував щось ніжно застиглій від тієї краси тиші, вдячний за захоплення, лив мені до ніг густі лісові пахощі. Але диво тільки починалося. Нараз я помітив, як в гущавині замерехтів золотий вогник і, наблизившись, закружляв біля тоненької липи. Вражений, я зупинився і дивився на це диво. Враз ліс ніби ожив, пронизаний сотнями золотих вогників. Вони пливли прямо до нас, кружляли навколо дерев, інколи торкались гілочок, листя і тут же пливли далі, дивуючи нас своїм золотим танком.

— Мамо, що це?

— Це світлячки...

І мама розповіла мені легенду про світлячків.

— Синку, легенда оповідає, що світлячки— то серця закоханих, яких колись розлучили. Вони блукають по лісу шукаючи втрачену пару. Запам’ятай, що не можна розповідати цю легенду тим, хто не вміє бути вірним коханню, обережним з ним. Кохання потрібно берегти, не погасити золотий вогник, який може залишити чиєсь серце без пари, і блукатиме воно віки самотнє.

Я у відчаї зупинився. Скільки самотніх сердець блукає по світі...

— Мамо, я ніколи не скривджу кохання.

А мама так сумно, сумно подивилась на мене і ми попрямували додому, кожне думаючи про своє, а назустріч нам пливли і пливли хороводи світлячків.