Про село у XX столітті
Народне оповідання Поділля

Страшне і важке було XX століття для України і для Заливанщини .Неврожайні літа, посуха, голод йшли одне за одним. Були роки, коли в селі висихали всі криниці, крім Свяченої, Злодійської і ще кількох. У ті роки було, що на все село вода була у 5 криницях. А були такі роки, що жито і пшениця проростали в колосках. Важко було, голодували, але якось виживали. Та прийшов страшний 1932 -1933 роки. Страшний як для України, так і для нашого села. Ніхто не думав, що влада так зробить проти власного народу, проти своїх дітей. Було так, що не можна було піти самому в інше село, бо з’їдять. Заливанщину трохи спасло, що будували стратегічне шосе Вінниця — Житомир, яке проходило біля Заливанщини на Голендри. На цьому будівництві людей трохи кормили.

Ця дорога була потрібна для того, щоб військову техніку швидко з Голендрів переправляти в сторону західного кордону. А в ті роки кордон був не так і далеко.

Під час голодомору першими вмирали батьки, які всіляко старались нагодувати дітей. А коли вмирали, то дітей голодних, напівживих звозили до школи до льоху і там їх скидали доходити. І не було ні комсомольців, ні комуністів, щоб спасти хоча б дітей. А вони лежать там голодні, опухлі, ледве ворушаться, просять хліба. А допомогти ніхто нічим не може, бо все забрано. До останнього.

Наша сім’я вижила лише тому, що зерно було заховане в гною, і коли шукали і вигрібали все, та не здогадались, що воно саме там може бути заховане.