Скарби
Народне оповідання Полтавщини

Вже більше 50 років, як наша Середня почала населятися, а Ольгівки ще зовсім не було. Їздили ми орать на просо до Дворянських могилок, що стоять на ольгівському степу. Я тоді був погонич. Оремо собі й байдуже, коли дивимося: біжить щось тройкою. Прибігло, стало біля могили і пішли три чоловіки на неї. Стояли, стояли, а далі два чоловіки скочили на повозку й поїхали, а третій зостався. Приходить він до нас, а ми саме обідали. Ми садовимо його з нами, а він відказує, що не голодний. Пообідали і питаємо, відкіля він. А він відказує:

— Я полтавський міщанин Іван Кольцов, їхав з греком та запорожцем і дорогою посердилися. Так вони мене скинули.

Погнали чоловіки волів напувати, а він тоді у нас з братами просить хліба.

— Чого ж, — питаємо, — не обідав, як просили?

— Не посмів.

Дали йому їсти. Він тоді й каже:

— Ну, біля цих могилок є гроші, я й приміту знаю. Хто поможе копати, тому поділю.

Брат мій старший Єгор согласився і пішли вони за могилу. Став він на могилу, подивився кругом, потім одміряв од могили на схід сонця дванадцять кроків і каже:

— Тут є гроші!

Стали копати, докопалися до каменя, а там баба. Копали, копали й нічого не викопали. Тоді міщанин каже:

— Тепер я ляжу, бо спать хочеться, а ти як хочеш.

Єгор зібрався іти до воза, а Іван каже:

— Як прийдеш, то розбуди мене, та й будемо ще копати.

Єгор недовго був біля воза та й пішов до могили. Прийшов, гукає Івана, а його й не чути. Давай він копати сам з братами. Копали, копали — нема нічого. Плюнули вони, вилаяли Івана та й пішли.

На другий день Єгор каже мужикам:

— Ходімо та хоч подивимося на мою вчорашню роботу.

Приходять, а в тій могилі ямка, а по ній видно, що глечик взяли. Отакий то був Іван.