Спогади про Василя Стефаника
Народне оповідання Покуття

Був данець. На толоці стояли хлопці з села. А я недалеко від них був. А Стефаник ішов собі дорогою від свого батька Семена Стефаника. Ті хлопці випили та й зачали ухкати: «У-у-ух!». А Стефаник іде та й чує це. Та й каже:

— Ну! Якби до цеї сили ще й розум був. Ото хлопці би були.

Я був прихильником партії сельробів. Ця партія була близька до комуністів. А до Стефаника приїхали студенти та й мене там застали. Та й кажуть мені:

— Чого ти туди пішов? Нащо тобі тих сельробів? А Стефаник чув це та й каже:

— Чого ви хочете з него? Він шукає дороги. А ви вже на дорозі. Аби-сте не зблудили.

І студенти перестали сварити мене. Казав не раз Стефаник:

— Ех, Андрію! Аби не було тих багачів, та й тих бідних би не було, ото добре було б.

Мій тесть кришив завше Стефаникови тютюну. Потроху кришив. А Стефаник поїхав до судиї в Коломию та й давав судиї закурити. А судия питає:

— Ви маєте машинку, що так файно тютюн покришений?

— Так, я маю. А судия каже:

— То скришіть мені п’ять кілограм.

Стефаник приніс тих п’ять кілограм до мого тестя та й каже:

— Іване, скришіть мені цей тютюн, бо я сказав судиї, що маю машинку. Та й скришив йому тесть мій.