Станичний
Народне оповідання Бойківщини

Як зачалася німецько-польська війна, заняли німці наш терен. Я вже тоді був в Організації Українських Націоналістів. Німці ставилися остро, за що-небудь розстрілювали. Німець їхав на кони, українські партизани застрілили під ним коня. Наловили за то десять наших людей, відвезли до Перегінська і розстріляли. Усе молодих хлопців побили.

Потому зачали збиратися хлопці в сотню. Тут був підрайонний провідник УПА Придорожний. Він мене визвав і сказав, щоб я був станичним. І я вже виконував ті завдання, які вони мені давали. Їх давав підрайонний. Ми збирали зброю, полотно, щоб шити костюми. А найголовніше — харчі треба було мати. Збиралися з людей гроші і за ті гроші купували медикаменти. Були в нас лікарі і медсестри. У нас у сотні були два лікарі-жиди. Були і ранені хлопці, лежали на селі, а лікарі ходили до тих хлопців, аби вилікувати їх.

Сотня стояла в лісі за яких 8 кілометрів від села. Там треба було доставляти їсти, кормити сотню. Зразу возили ночами колейкою, і фірами. Потому носили на плечах люди.

За москалів стало дуже важко. Повстанці збудували собі в лісі бараки, то лиш, може, тиждень у них побули. А потому один утік, розказав, і на них напали москалі. Сотня мусіла весь час міняти місце, і вони вже мусіли самі діставати харчі по селах. Навіть з Волині тут переходили хлопці.

З харчами було найгірше. І м’ясо, і солонину збирали, і бульбу, і крупи. А як була змога зайти в село, тоді було легше, бо їх по хатах розводили й кормили.

В посліднім часі вже так присікли москалі, що було дуже тяжко. Розвідка їх була сильна, находили людей, котрі підтримували повстанців, і тих людей арештовували. Людей до того бракло. У сотні були такі, що тікали з сотні до москалів, ходили з москалями й показували, куди вони ходили й де сиділи. Навіть у лісі бункери поробили собі повстанці, і тото понаходили. Біля села Підсухе виявили москалі такий бункер, і одні повстанці самі пострілялися, а других побили. Один живий остався, вийшов з того бункера, і його зразу вбили.

Була в нас курінна жандармерія, і один з сотні втік, зголосився, а потому водив опергрупу. Я не знав, що він уже втік з сотні. Уночі післав він по мене хлопчиська і мене закликав, щоби я прийшов до него на зв’язок. Я прийшов: їх було троє, і його ще спитав, чи хоче їсти. А москалів стояла за хатою ціла група. Я хотів іти за харчами для него, але нім я дійшов до дверей, а москалі вже в двері.

З сусідньої хати вийшов чоловік, учув, що там якийсь гармидер є. Він думав, що то наші, підійшов ближче під хату, а відтак замітив, що то москалі, обернувся ід’хаті і пішов. Він не ставав, і вони застрілили його. Звали його Степан.

А там на зв’язку були дві наші дівчини, що працювали в піді і з СБ мужчина ранений там лежав. Забрали вони тоді тих дівчат і того раненого, і мене, як станичного, і у Спас нас, бо там був їх гарнізон. Там ми доночували, і рано усіх нас доставили на піхоту до Долини в тюрму. У тій тюрмі ми перебули пару днів. А дівчину одну перевозили в Рожнятівський район на МГБ, і вона від них втекла. Я втік з тюрми, коли нас вивели на прогулянку, а тюремний наглядач був п’яний (тоді було руске свято 1 мая).

Прийшов додому і переховувався. То був 45-ий рік. За мною ходили, ходили, все конфіскували. А потому я опинився у Львові. Влаштувався на роботу бухгалтером на заводі, документа купив у Львові, три тисячі дав за документ.

Був я на тій роботі піврік, аж найшли вони мого товариша Юречка Миколу Івановича. Він знав, де я у Львові мешкаю, де роблю. Приїхав до мене оден раз, у мене ночував. Там ще оден був з нашого села чоловік. Його викликало МГБ у Львові і питало, де я роблю і де живу. «Ми знаємо, що він у Львові». А той їм нічого не сказав, а прийшов і повідомив мене. І я подумав, що треба змінити місце.

А Юречко приїхав другий раз і знов зайшов до мене. Я йому сказав, що така й така справа, що мене вже шукають у Львові. А він мені каже, що у Львові в «Заготзерні» робить головним бухгалтером сестра Марущака (той Марущак за німців робив у німецькому Ляндскомісаріаті перекладачем), і вона мене відправить на роботу в «Заготзерно» на Закарпаттю. Я так ся втішив. І каже мені Юречко: «Я завтра рано прийду десь коло десятої години в міську касу брати білет, бо поїду додому. І підемо оба в «Заготзерно».

Я вже дома не ночував, а другий день приходжу до тої каси, почекав ще з півгодини. Надходить і Юречко.

— Пішли.

Ми пішли. Я йду дорогою з ним і дивлюся по нім, що він якийсь стривожений. Приходимо на вулицю Пекарську, де те «Заготзерно». Він каже мені:

— Ти постій тут, а я піду нагору подивлюсь, чи вона є, тота дівчина. Я стою в коридорі під сходами, дивлюся, — згори сходами сходить мужчина в воєнному без погонів. Я відступив, а він зійшов згори і зразу навертає д’мені. Питає в мене документів. Я кажу:

— Хто ви є?

А він вийняв книжечку і показує мені, що він — сотрудник МГБ.

І веде він мене з Пекарської вулиці. Там глітно людей було, і я там почав тікати. Біг через вулицю. Він лишився, я лиш чув, що кричав: «Лапайте бандита!» Я біг, його вже не видів і не чув, і ту якась женщина здорової будови вискочила з коридору і мене вхопила. Я від неї вирвався, а той уже близько був. Я вискочив на вулицю Руську, а назустріч двоє з МГБ. Вони мене й схопили. Завели в коридор і так били, що я вже не спам’ятав, куди мене вели на уривку. Відвели мене в тюрму на Лонцькім, а ще перед тим у МГБ дуже били.

Засудили мене на десять років. ЗО листопада нас погрузили і дві неділі везли в Ухту. П’ять років перебув я в Ухті, а п’ять років — на Воркуті. А як мене випустили, то ще два роки я там робив. Вернувся додому в 57-ім році.