Цигани
Народне оповідання Поділля

З давніх-давен кочували цигани. Вони мали вмілі руки, все вміли зробити: сокиру, лопату, сапу, серпа. Циганки жили з ворожіння.

Кілька років підряд на початку літа приїжджали вони і в наше село. Зупинялись на великому вигоні. Цей вигін був далеко від сільських хат. Цигани відразу натягали шатро і брались до роботи. Циган починав клепати щось, а циганка з циганчатами йшла до людей, щоб їм ворожити. Чутки про приїзд циган розповсюджувалися швидко. Жінки були раді їхньому приїзду, бо починалося літо, і все в хазяйстві до роботи повинне бути готовим. Хто ніс серпа гострити, хто сокиру, хто пилку, а одна жінка з нашого курника взяла кусок заліза і пішла, щоб циган зробив їй сапу. Циган подивився і сказав:

— Бабо, з цього заліза сапу не зробимо. Зробимо з свого.

— О, то це буде дорого.

— Ні, я дорого не беру. Принеси кусок сала і кілька яєць.

Жінка погодилась.

А циганка з циганчатами вже йшла селом, і всі чули їхню циганську мову. Наш двір був найближче до вигона, де зостановились цигани. Підійшла циганка до хати і почала гукати. Жінки покинули роботу і вийшли на вулицю. Хтось вийшов, щоб подивитися на циган, а комусь не терпілось поворожити.

Першою підійшла баба Ганка. В неї був хворий чоловік, і вона хотіла знати, що з ним буде. Циганка розклала карти і сказала, що чоловік дуже хворий і довго жити не буде. А ще вона сказала, що в жінки син на чужині, що він не буде навідуватись і не буде на похороні ні в батька, ні в неї.

І справді, в цієї жінки був син в Москві. Вона дуже за ним побивалась і чекала в гості. Не приїхав він на похорон батька. Через багато років померла і мати, а син не встиг її поховати, бо приїхав, коли люди вже з цвинтаря йшли.

І односельчани згадали слова циганки. А ще циганка ворожила дівчатам про їхню долю. Малі циганчата танцювали і казали, щоб їм давали копійки. Чоловіки ж ішли до цигана, щоб подивитися на коней! Коні були гарні, показні, і паслися на вигоні. А чоловіки помітили, що цигани хоч і їздять від села до села, але не бідні.

Пізно циганка з клунками, що наворожила, ішла з села, а за нею пленталися діти. Якось у село приїхали якісь люди і сказали, що в них пропали коні. Сільська влада прийшла до цигана з претензіями, що саме він вкрав ці коні. Циган відповів:

— Хоч і кажуть, що цигани брехуни і злодії, але я цих коней не крав.

Його вже хотіли забрати до району, але циганка почала просити, щоб не забирали чоловіка, бо вона може наворожити, де коні. Повороживши, розказала, де коні і назвала прикмети того, хто їх вкрав. Ті люди поїхали, а згодом переказали в село, що коні знайшлися, що то їх пастух продав вночі іншим циганам.

Цигани навідувалися років зо три в село, і люди йшли до них, і більше ні в кого ніщо не пропадало.