Як злякати дикого кабана
Народне оповідання Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Велика вереснева тиша стоїть над землею. Тихо й спокійно після дощу. Розгортаючи опале листя, бредемо з Валентиною Павлівною по лісі й шукаємо гриби, а вони, як на зло, поховались. Тож спілкуємось, слухаємо шум в височині. Моя супутниця звертає увагу на вербовий листочок. На ньому загостреному, продовгуватому, набубнявіла, дозріла велика краплина. Налита важкою силою дощу, вона завмерла, наче злякалась, що може звалити світ своїм падінням. І Валентина Павлівна вкотре починає одну з своїх цікавих історій.
— Та хіба ж це зараз цікаво гриби збирати? Можеш цілий день ноги бити, а прийти з порожньою кошолкою. Ось колись було...
Я завмираю. Дивлюсь на зволожені очі моєї співрозмовниці і чекаю розповіді. По-молодечому засміявшись, Павлівна продовжує.
— Було це років з тридцять тому. Пішли ми з подругами гриби збирати в нашому Черкаському лісі. Дійшли до Самари. День був сумний, бо вже пахло осінню. Та ще й після дощу. Але розпогодилось. Сонце, тепле, ласкаве, заливало ліс; збоку, зовсім поруч, з глибокого яру, здіймався пар, це промені прогрівали мокрий пісок. Небо, неймовірно синє, чисте, здавалося твердим: кинеш у нього каменюку і проб’єш дірку.
Ось ми йдемо, милуємось лісом і сплєтнічаєм. А подружка моя, Тамарочка, смішлива була. То анекдот розкаже, то побрехеньку. Але про те, що сама попаде в історію, ну ніяк не здогадувалась.
Ага. Так от ходимо ми над річкою. Я трохи відійшла вбік і пішла берегом понад річкою. А берег, ти ж знаєш, високий, далеко видно. Красота-а-а. І вітер очеретом гойдає.
Коли це дивлюсь — щось не те. Очерет якось дивно розступається в обидві сторони і наче аж стогне від того. І тут я чую рохкання. Щось мені недобре зробилось. Дивлюсь дальше, мені ж зверху найкраще було видно. І бачу — суне, суне щось таке страшне, що зразу й не доберу.
Ой Боже! Та це ж дикий кабан! Я з переляку як закричу, аж кабанюка спинився. Я й не знала, що так голосно кричать вмію. А дальше... А дальше було не страшно, а смішно! Чого? Та слушай же далі. Моя Тамарочка (а в ній кілограм з 70 було) як вгледіла, що недалеко від неї спинився не хто-небудь, а цілий кабан, з переляку миттю вилізла на берізку. Я як побачила, як вона на ню лізла, та як старалася забратись вище, то мене почав сміх оббирати. Бо березка була тонесенька, хоч і висока, ще трошки і зламалась би берізка, і Тамарка гепнулась би в ярок. Матір Божа, як почала я сміятись, аж у грудях заболіло. І що ти думаєш? Кабан розвертається та як чкурне назад в очерет.
Уже й очерет затих за тим кабаном, а Тамара сидить на берізці.
— Та хай тобі, — кажу, — злазь, дерево зламаєш.
Довго ми тоді згадували лякливого кабана. А тепер їх нема в нашому лісі, а берізки виросли і тихим шелестом навівають спогади.