«Визволителі»
Народне оповідання Бойківщини

Пішла по селі чутка: «Ідуть до нас козаки. Ідем встрічати». Взяли синьо-жовтий прапор, взяли хліб-сіль і йдемо встрічати. Прийшли, а так нема ніяких козаків — лиш москалі. І говорять нам: — Зачєм ето? Ето спрячтє. І показують на прапор.

Ми подивилися, що то вже не козаки, не наші. Це не ті, що ми чекали їх, як братів.

Вони прийшли, заложили уряд. А в нас був лісник, і в него було п’ятеро чи шестеро дітей. Одної ночі приїжджають на конях (то військо було) і забирають ту сім’ю на Сибір. Тут люди обступили їх і не дають забрати. Вони на конях кричать: «Отойдітє! Отойдітє!» Люди підписувалися, щоб їх не брали, але їх все одно забрали, і старий там помер, а сини після війни вернулися. З кожного села забрали лісників. І вже ми увиділи, які то брати. А потому всіх заарештували, хто був в ОУН.

А потому прийшли німці. Німців у нас не встрічали, бо то як один ворог був, так і другий. За німців уже в нас організувалася УПА. В 42-ім в нас дванадцять хлопців пішли одної ночі. Німці тоже арештували людей, взяли п’ятьох братів у нас, а раз у церкві, як була служба Божа, забрали п’ять чоловік. Тих, що з церкви забрали, потому пустили, а тих перших п’ятьох так і не пустили.

Хлопці пішли в УПА і організували сотні. Тут недалеко є село Спас. Заїхали туди німці і забрали худобу. А наші партизани зробили заставу і їх прогнали, а худобу повернули людям назад. А потому як німці нападали на село, люди тікали в ліс. Німці забирали коней для своїх поїздок, а потому повертали їх.

А коли в 44-ім році, десь у серпні, німці вийшли, а прийшли рускі, вже ми їх не стрічали хлібом-сіллю, бо знали, хто йде до нас. І знову почалися арешти, арешти. То всякі контигенти брали, то людей забирали, мучили. А то ходили по лісах, у криївках багато повибивали хлопців. Убили тоді 12 чоловік (вони не були в УПА, тільки так ховалися; а в УПА було з нашого села 40 чоловік із 180-ти дворів). Із тих 40 чоловік лишився живий один, він ще живе, а то всі загинуло. Той чоловік був на Воркуті і в інших таборах.

У 45-ім році зимою вони заїхали в село перепис робити, так звану «конскрипцію» (так називали тоді це люди). Це були військові й цивільні. Вони грабили, курей ловили і варили і, що виділи, брали. А все з села тікало до лісу. В нас стояла сотня «журавлів» (сотенний Журавель був). Коли москалі виїжджали з села з тим награбованим, сотня Журавля зробила на них засідку і побила. Найперше вбили кулеметника, що був замаскований в кінці села. Скільки їх там побили, ніхто не знає, а партизанів лиш двоє ранили — одного в руку, а одного в ногу. Про цей бій склали пісню:

А потому, як контигент збирали, ще раз був бій. Убили одного нашого зрадника, такий був Іван Сеньків. І капітана Астахова ранили. Він намастив лице кров’ю, ніби вбитий. Вони пістоля й автомата в нього забрали, а його лишили. Він тоді встав і пішов (йому вже прийшла підмога з гарнізону).

Зайшла облава в 46-ім році. За селом була одна чота. На табір наступила облава. П’ять чоловік повстанців убили тоді, люди з села почали тікати в ліс, то ще одного убили з тих, що тікали. А один чоловік у селі лежав на тиф. Він був не повстанець, але скривався. Жінка й мати десь вийшли, а він сам лежав у ліжку — в него сильна температура була. Коли вони зайшли до хати, він устав. У вишитій сорочці був. Вони запхали в нього шість штиків, а він не мав ні зброї, нічого. Ми втекли в ліс і дивимося. А вони з того господарства везуть дві корови. В той рік, але вже літом, убили в лісі станичного. Взяли гілляку, прив’язали до неї того станичного і тягнули конем по землі три кілометри. Притягнули до читальні і зганяли людей, щоб ішли пізнавати. І хтось сказав, бо там були й сексоти. Пішли по його жінку, прийшла жінка з дитиною та й побачила свого чоловіка, що лежить, прив’язаний до гілляки, а до него прив’язаний крес і пістолет. Він дихав, і то рушалося над ним. Вона почала плакати, він відкрив очі, побачив жінку й дитину і закусив губи. Нічого не говорив, вмер, і не давали його ховати. А як вони забралися, вночі зійшлися люди і поховали його на цвинтарі.

А в 47-ім році вивезли в Казахстан з нашого села 23 родини, тих, хто був зв’язаний з УПА (члєнов сємей банди ОУН). В Караганду їх вивезли. В 48-ім році 31 родину було вивезено в Бурято-Монголію, а 17 чоловік було заарештовано і засуджено за зв’язок з УПА. В 1950-ім році забрали решту всіх жителів села і виселили в Херсонську область. А хати, котрі були кращі, порозбирали і дерево вивезли, а котрі пущі — спалили. З церкви бляху здерли, то вона зогнила — і від села нічого не лишилося. Хати зачіпляли тросами і тракторами розтягували, ще навіть діти в хатах були, а вони тягнули.

Мене вивозили так. В 47-ім році вночі обступили хати і сказали:

— Можете брати з собою що-небудь до двох центнерів.

А решту все лишалося. Я нічого з собою не брав, бо думав, що буду тікати і з дороги вернуся. Нас завезли в стодолу при резиденції, де священик був. Сніги великі були. Підігнали «штудебейкери», погрузили нас і машинами везли до Долини, до станції. Ішов дощ зі снігом, загнали нас, мокрих, у вагони-пульмани і 22 доби везли до Караганди. Хто з собою мав з дому їсти, то їв. Давали баланду раз на добу чи на дві доби. А води дадуть відро або два на весь вагон, то ділили ту воду дітям малим, а дорослим мало лишалося.

Їхали через Волгу-ріку, а малий дітвак дивиться через шпарку в тім вікні та й плаче:

— Тілько води, а нам не дають.

На кожній станції ставали і виносили з вагонів трупи. Тоді з західних областей України шалон за шалоном везли. Запам’яталося мені, як проїжджали тернопільські і співали пісню:

...Не щебече у нім соловейко. Прощай, милий, навіки прощай.

У пульманах були нари, і ми на них лежали. Коли нас підвезли до Караганди, поїзд став у степу. І відкрили вагони, і ми вчилися ходу, бо ми сколінничилися в тих вагонах. А там була керниця з водою. Нас випустили, кругом стояв конвой. Ми випили всю ту керницю, і воду через пісок ссали. А воші лазили по нас, як муравлі.

Як привезли нас у Караганду, то загнали у вагонне депо. Ми сіли на ті станки, і по тих станках воші лазили. Звідти нас водили в барак, а потому завели у великі землянки. Там підлоги не було, лише трачиною земля засипана.

Я там був два й півроку. А 8 лютого 50-го року мене арештували. Групами забирали, щоб люди боялися, з кожного села по п’ять чоловік арештували. Пришивали, що було й що не було, людей намовляли одних на других. Мені пришили агітацію проти совєтскої власті, пришивали, що ми співали антисовєтскі пісні. І дали нам по десять років лагерів, по п’ять років «пораженія в правах» і по п’ять висилки. Казали: «Боролся за созданіє так називаємой самостоятельной України». Пришили 58-му статтю російського кодексу. Ми побули в лагері по 5 років. Умер Сталін, і нас випустили. З Омська я вернувся сюди. Наші люди поверталися і жили в пивницях, під оборогами. Люди поверталися, а їм будуватися не дозволяли, не приписували. Потому дозволили. Я бачив таке: заглянув до одної пивниці, де жили дід з бабою. Їх не було тоді, пішли на роботу в поле. А в алюмінійовій мисці стояла бульба варена, і кругом тої бульби лазила гадюка. На тім пожарищі велося багато змій, і ще довго вони в нас були.