Іван Рожан
Українська народна казка Буковини

Був собі чоловік і мав одного сина. Звався син Іван Рожан. Умерла його мати, і батько взяв собі другу жінку. Посилає мачуха Івана пасти корову, а хліба не дає. Хлопець хоче їсти та й їсть траву подорожник.

А корова, яку він пас, була віщун. Одного разу каже корова:

— Іванку, ти сси мене.

І він ссав корову щодня. Мачуха доїть, а молока нема. І каже вона чоловікові:

— Заріж цю корову, бо, ади, діти в хаті, а молока нема.

Корова говорить Іванкові:

— Завтра мене мають різати.

І сказала, що він має робити. Хочуть різати корову, але ніхто не пійме її. Бігає вона по оборі.

— Дайте вірьовку, я пійму, — каже Іванко. А батько:

— Ніхто не пійме, а ти піймеш?

— Пійму.

Дав йому батько вірьовку, він накинув її корові на роги та розкрив ворота. Сів Іванко на корову, корова — у ворота і втікли.

Зайшли вони в далеку пустиню і там живуть. Корова годує Іванка. П’є він молоко і набирається сили. Ходить по пустині і вбиває булавою дичину. А булава була у нього стокілограмова, і він її на сім кілометрів кидав.

Іде він одного разу лісом, а назустріч ще один іде.

— Ти хто такий? — питає він Івана.

— Я Іван Рожан. А ти хто?

— Я — Хитайгора. Похитав горою та й земля хитається.

І пішли вони вдвох. Ідуть та й здибають третього. — Ви хто такі?

— Я — Іван Рожан. А це Хитайгора. А ти хто?

— Я — Місизалізо.

І пішли вони втрьох. Знайшли собі у лісі хатку, живуть усі разом і разом ходять на полювання. А потому й кажуть: «Чого будемо ходити всі три? Най один лишається їсти варити».

Першим лишився варити Хитайгора. Товариші йдуть на полювання і кажуть йому:

— Як ми будемо вертатися додому, то кинемо булаву. Як вона буде летіти через хату, то ти насипай у миски.

Зварив Хитайгора їсти, а булава ще не летить. Сів Хитайгора та й сидить. Коли чує, хтось іде. А то був дід. Борода по пояс, а сам маленький.

— Зварив їсти? — питає дід.

— Зварив.

— То давай.

Насипав Хитайгора, дід з’їв.

— Давай ще.

— Е, діду, то вже для інших буде, — каже Хитайгора. А дід схопив його за чуприну, набив добре, тоді все повиїдав та й пішов.

Варить Хитайгора обід вдруге. Лиш закипіло, а булава вже летить через хату. Приходять Іван Рожан і Місизалізо.

— Що ж ти робив, що їсти не зварив? — питають вони Хитайгору.

— Кипіло, кипіло та й сире, — каже Хитайгора. Та й не признається, що він уже битий.

На другий день лишився Місизалізо. Зварив він обід, сів та й сидить. І думає: «Той не міг скоро зварити, а я зварив». Коли це гуп-гуп! Іде дід.

— Добрий день!

— Добрий день. — Зварив їсти?

— Зварив.

— То давай.

Насипав він дідові миску борщу, з’їв дід.

— Давай ще.

— Ні, діду, це для інших буде. А дід каже:

— Я тебе вчора змолотив. І сьогодні буду бити.

Він думав, що це той самий. Та набив добре Місизаліза, повиїдав усе й пішов.

Варить Місизалізо другий раз. Лиш закипіло, а булава вже перелітає через хату. Прийшли ті обидва, а Місизалізо не признається, що битий.

На третій день лишають варити Івана Рожана. А ті обидва пішли в ліс на полювання. Зварив Іван Рожан їсти, сів та й сидить. Коли приходить той самий дід.

— Зварив їсти?

— Зварив.

— Давай.

— Дам, діду.

Насипав миску борщу. Дід з’їв.

— Давай іще.

Іван йому ще миску каші всипав. Дід з’їв.

— Давай ще, — каже дід.

— Е, діду, — каже Іван Рожан, — у мене є ще кому давати.

Дід ловиться бити, а Іван Рожан каже:

— Діду, не так б’ють.

Та вхопив діда за бороду, витягнув надвір. А за хатою був великий пеньок, що метр у нього чоло було. Іван Рожан розколов того пенька, запхав дідову бороду в пеньок і забив плішкою. Та й пішов до хати. А булава летить через хату.

Іван понасипав у миски. Ті два їдять і дивуються. А Іван питає їх:

— А у вас був хтось?

— Був.

— І в мене був. Пообідайте і я покажу, де він. Пообідали вони, вийшли за хату — ні пенька, ні діда нема. Дід розхитав пеньок, вирвав його з корінням і потягнув.

Пішли вони по дідовому сліду. І той слід привів їх до великої ями. Дід з пеньком пішов у ту яму. Пішли вони лісом, надерли з липи кори і сплели грубий воловід. Зміряли яму — воловід досяг дна. Котрий спуститься? Хитайгора каже:

— Він мене тут бив і там буде бити. Не піду. Місизалізо теж не хоче йти. Іван Рожан каже:

— Я піду.

Витягли воловід з ями, зробили ліску, прив’язали до воловоду і спустили Івана в яму. Та й радяться обидва, як би Івана вбити. Боялися, що він межи ними такий сильний.

Іван спустився, подивився по ямі — нема нікого. А був він віщук і знав, що його хочуть убити. Поклав Іван на ліску великий камінь та й хитнув воловодом: «Тягніть!» Хитайгора та Місизалізо потягнули, наполовину підтягнули та й пустили. Камінь упав назад, а вони подумали, що вже збулися Івана.

А Іван одійшов від того місця й лише чув, як упав камінь. Пішов він далі, бачить, хатинка маленька. Зайшов туди, а в хатинці — дівчина сидить і вишиває квіти на рушниках. У кутках — подушки. Побачила дівчина Івана та й каже йому:

— Як прийде мій хазяїн, то вб’є вас. Де б вас заховати?

Та й сховала його за ті подушки.

Лежить Іван за подушками. Коли чує, гуде щось. Заходить той самий дід, понюхав у хаті та й каже:

— Прісна душа тут смердить. Признайся, хто тут був? Як не признаєшся, то вб’ю тебе.

А Іван виходить з-за подушок:

— Признаюся, діду. Це я. Я прийшов до вас у гості. Дід каже Іванові:

— Давай поборемося.

— Давайте.

Виводить його дід надвір. Зачинають боротися. Як махнув дід Іваном об бетонний тік, Іван заліз у тік по коліна. Та вирвався, та як махнув дідом, то дід розіллявся смолою. І нема діда!

Зайшов Іван до хати та й каже до дівчини:

— Вже нема діда, твого хазяїна.

— То будь мені чоловіком, — каже дівчина. А він каже:

— Як же ми тут будемо жити? Нам треба вийти звідси. Але як?

— Я тебе винесу, — каже дівчина. — Іди приготуй діжку м’яса і діжку води.

Пішов він на полювання, прилагодив м’яса. Дівчина каже:

— Тепер бери усе це і тримайся за мене. Будемо летіти. Як я подивлюся в правий бік, кидай мені в рот м’яса, а як подивлюся в лівий, давай води.

Летять вони, летять. Подивиться вона в правий бік, він їй шматок м’яса, подивиться в лівий, він їй води. І так давав, давав, і не стало м’яса. А до верха ще не долетіли. Вона каже:

— Шукай м’яса, бо я не витримаю і впаду, і поб’ємося ми.

Тоді він вирубав із своєї ноги м’якуш і дає їй по кришці м’яса. І так вилетіли вони нагору. Сіли відпочити, а вона й каже:

— Ти мені такого м’яса доброго дав, що я зроду такого не їла. Він показав їй рану на нозі, де м’ясо вирізав, а вона й говорить:

— Як уже вибралися ми сюди, то будемо з тобою жити.

Та живуть вони й тепер.