Іван Царевич і цар Поганин
Українська народна казка Буковини

Був цар. Він мав три сини і дочку. У царя одно око сміялося, а друге плакало. Сини зацікавилися, чого в нього одно око сміється, а друге плаче. «Спитаймось тата», — вирішили сини. Пішов старший син питати, а цар вихопив шаблю і хотів відрубати йому голову, але син утік.

Пішов питати середущий син. І його хотів старий зарубати. І середущий утік. Заходить найменший і питає: «Тату, чого у вас одно око сміється, а друге плаче?»

Старий ухопив шаблю, а син схилив голову і каже: «Ви — тато, ви маєте право рубати». Цар опустив шаблю і говорить: «Одно моє око сміється, бо добре жити, а друге плаче, бо скоро я вмру і мої кості мають розкидати по всьому світі. Як поховаєте мене, прийде вночі змій, розкопає могилу і рознесе мої кості». А хлопець каже: «Ми будемо стерегти ваш гріб, як ви помрете». — «Три ночі треба стерегти на кладовищі», — сказав цар.

Як помирав цар, то наказував синам: «Як прийде хто сватати вашу сестру, то не питайте, хто він і звідки. Хто прийде, за того й дайте».

Помер цар. Поховали його сини ї вийшли усі три сторожувати. Розіклали вони на кладовищі вогонь і сидять коло нього. Приходить змій. Вони порубали його, кинули на вогонь, і згорів змій. Наступної ночі так само сторожують хлопці. Приходить другий змій. Хлопці зарубали й його і спалили.

На третю ніч приходить май сильніший змій. Старший і середущий сини заснули. Воювати із змієм почав менший син Іван. Він рубає у змія голови, а голови скачуть на своє місце і приростають. Довго бився Іван із змієм, а браття не чули. І таки зарубав він змія. І крові було стільки, що загасила вона вогонь. Пішов Іван, щоб десь знайти вогню.

Іде він і здибає двох людей, котрі сваряться. І один, і другий хоче бути старшим. Іван питає їх:

— Чого ви сваритесь?

— Я хочу бути старша і він хоче бути старший.

— А хто ви? — питає Іван Царевич.

— Я, — каже, — Ніч.

— А я — День, — каже другий.

— Почекайте, — говорить Іван, — як я вернуся, то помирю вас і скажу, хто буде старший. І нехай буде ніч, поки я не вернуся. Хай буде ніч і ніч.

День і Ніч зосталися, а хлопець пішов, бо забачив вогонь. Приходить він туди, а коло вогню дванадцять розбійників сплять. Він хотів дістати через їх голови вогню. Узяв палицю і дістав жару, але жарина впала на одного з розбійників.

— Тут хтось є! — крикнув розбійник. Усі схопилися піймали його.

— Що ти за один? — питають розбійники.

— Я — Іван Царевич. Розбійники й кажуть:

— Іди з нами до сусіднього царя.

А в того царя була дуже гарна дочка, і розбійники ніяк не могли добитися туди, щоб хоч побачити її. У царя на брамі сидів півень — лиш забачить чужого чоловіка, то зразу закричить. Прибігає варта і ловить чужого.

Царевич влучно стріляв. Він застрілив того півня. Розбійники зайшли з Іваном Царевичем на подвір’я, а він каже:

— Ви сидіть тут, а я зайду в кімнату і подивлюсь. Як та дівчина є, то я покличу вас по одному.

Він зайшов у кімнату. Царівна спала. Він зняв з її пальця перстень. Той перстень був підписаний. Тоді Іван вийшов надвір і почав викликати розбійників. Провів їх по одному в підвал і повідрубував усім голови. А сам вийшов і подався туди, де чекали на нього Ніч і День. Прийшов та й каже:

— Я поділю вас так: взимку буде Ніч старша, а літом — День.

Прийшов Іван до своїх братів на кладовище, побудив їх, і пішли вони додому. Минув день. Увечері сіли вони вечеряти, а під вікном хтось кричить: «Віддайте за мене заміж сестру!» Іван згадав наказ тата перед смертю, відтворив двері і виставив сестру надвір. Він не бачив, кому віддав її, лиш чув його голос.

Лишилися брати втрьох.

А один слуга сусіднього царя хвалиться: «Розбійники убили півня і йшли на царське подвір’я, та я їх порубав і кинув у підвал». А цар обіцяв свою дочку за того, хто знищить розбійників. Тепер мав дати її за того слугу. Почалося весілля. Як учув це Іван Царевич, то теж пішов на те весілля. А тут його піймали і зачинили. Він каже тюремному сторожу:

— Ідіть до царівни і спитайте, де її перстень.

Пішли сторожі і кажуть цареві запитати дочку. Питає цар, а вона й сама не знає. Сторожі вертаються до Івана в тюрму і кажуть:

— Царівна не знає, де її перстень.

— Перстень царівни у мене, — каже Іван.

Вони повели його до царя. Показав він перстень, і цар упізнав, що то перстень його дочки.

— Де ти його взяв? — питає цар.

— Я вбив розбійників і кинув у підвал. І зняв із царівни перстень, коли вона спала.

Тоді цар віддав дочку за Івана Царевича. І зробили весілля. А того молодого слугу засудили за брехню. Як закінчилося весілля, Іван сказав до жінки:

— У мене є два брати. Поїдемо до них у гості. Вона й каже цареві-татові:

— Чоловік хоче, щоб я поїхала з ним у гості. У нього вдома є ще два брати.

Цар говорить Іванові:

— Як хочеш мати жінку, то їдь сам, а візьмеш з собою, то збудешся її.

Не послухав Іван царя, узяв жінку й поїхав, а дорогою звіявся вітер, ухопив її з брички, і лишився Іван Царевич сам. Кинув він бричку на дорозі, а сам пішов пішки глядіти царівну. І зайшов до своєї сестри. Забачила сестра брата і зачала плакати. Потім каже: «Мій чоловік — змій».

От приходить додому і сам змій. Побачив Івана, привітався і питає:

— Як ти потрапив до нас?

— Їхав я з жінкою до братів у гості. Звіялася буря і взяла жінку з брички. Я не вернуся додому, поки не знайду її.

А змій знав, хто взяв у нього жінку.

— Твою жінку, — каже, — взяв цар Поганин. Від царя Поганина ти її не візьмеш. Хто до Поганина йде—живий не вертається.

А Іван напосівся йти до Поганина.

— Як ти так хочеш, то спробуй, — каже змій. — Я дам тобі свого коня і їдь. Але кінь повернеться додому сам, бо тебе Поганин порубає. — Дав йому змій свого коня і порожній мішок та й каже: — Як буде тебе Поганин рубати, то скажи, щоб поклав твоє тіло в мішок, аби кінь приніс його додому і сім’я поховала твої кості.

Сів Іван на коня та й поїхав.

А Поганин узяв його жінку за наймичку. Вона якраз коло керниці води набирала, забачила чоловіка і почала плакати:

— Іди, поки Поганин тебе не забачив. Бо як забачить, то зарубає.

А Іван посадив свою жінку на коня і давай утікати. У Поганина був кінь. Він заіржав, і прийшов Поганин. Кінь каже йому:

— Твою наймичку забрав Іван Царевич.

Поганин догнав Івана, жінку його відібрав, а його самого почав рубати.

— Поклади моє тіло у мішок і прив’яжи до коня, — просить Іван, — хай привезе мої кості додому, і там їх поховають.

Поганин порубав Івана на шматки, склав у мішок і прив’язав до коня. І кінь привіз його тіло до сестри. А в змія була живлюща вода. Склав він порубане тіло, покропив тою водою, й Іван ожив. Тоді каже Івану змій:

— Іди до моєї мами. Вона тобі скаже, як узяти жінку від Поганина.

І зібрався Іван Царевич у дорогу.

Як прийшов він до змійової мами, то побачив, що вона стара-стара. Розповів їй, що треба. Баба каже:

— Я нічого не можу допомогти тобі. Йди до мого чоловіка. Він живе за сто кілометрів звідси.

Іван пішов до того діда і каже:

— Я — Іван Царевич. Ваш син тримає мою сестру. У мене цар Поганин украв жінку. Як її забрати від Поганина?

Дід каже:

— Іди до мене в конюшню. Там є кінь. Він повезе тебе до Поганина. У Поганина кінь — брат мого коня.

Узяв Іван у діда коня, а кінь каже:

— Я знаю, куди тобі треба і чого треба. Ми візьмемо твою жінку від Поганина.

І поїхав Іван до Поганина.

Жінка несла воду. Іван підхопив її на коня і поїхали. Кінь Поганина кричить до свого хазяїна:

— Твою служницю взяв Іван Царевич! І нічого ми не зробимо, бо його кінь — мій брат старший!

А Поганин каже:

— Доженем!

І погнався Поганин за Іваном Царевичем. І почав доганяти його. А як доганяв, то дуже бив свого коня. Царевич каже свому коневі:

— Доганяє нас Поганин.

— Він дожене нас, але дурно, бо твоєї жінки не візьме, — каже кінь.

Як догнав їх Поганин, кінь Івана Царевича крикнув свому братові, коневі Поганина:

— Перевернися в повітрі!

Кінь Поганина піднявся ще вище, ніж вони летіли, і перевернувся в повітрі. Поганин упав на землю і вбився. Лиш земля мокра стала, де впав Поганин. А Іван Царевич зі своєю жінкою поїхали додому.

Старий цар, батько Іванової жінки, відписав їм своє царство. І живуть вони й тепер, як ще не померли.

Іван Царевич і цар Поганин
Українська народна казка Буковини

Був цар. Мав він трьох синів і дочку. У того царя їдно око сміялося, а друге — плакало. Сини інтересувалися, чого в него їдно око сміється, а друге — плаче. Старший син пішов до кабінету царя спитати, чого в него їдно око сміється, а друге плаче. А цар схопив шаблю і хотів відрубати йому голову. Він і втік.

Пішов питати середущий син. І його хотів старий зарубати. І той син утік. Заходи найменший та й питає:

— Чого у вас їдно око сміється, а друге — плаче? Старий ухопив шаблю. А син схилив голову та й каже:

— Ви тато, ви маєте право рубати. Цар опустив шаблю і каже:

— Їдно моє око сміється, бо добре жити, а друге плаче, бо скоро я вмру, і мої кости мають розкидати на весь світ. Як поховаєте мене, прийде вночі змій, розкопає мене і на весь світ мої кости рознесе.

А хлопець йому:

— Як ти вмреш, ми будем стерегти тебе. Каже цар:

— Три дні треба стерегти мене на кладовищі, як я вмру. Заслаб цар і каже своїм синам:

— Як прийде хто сватати вашу сестру, не питайте, хто він і відки він. Хто прийде, за того й дайте.

І помер. Поховали його сини, і стали всі три сторожувати. Склали на кладовищі вогонь і стоять кругом нього. Приходить змій. Вони порубали його, кинули на вогонь, і згорів змій. На другий вечір так само сторожують хлопці. Приходить другий змій. Хлопці зарубали і його. Та й спалили. На третій вечір приходи май сильніший змій. Старший і середущий брати заснули. Воювати зі змійом почав менший син. Він рубає у змія голови, а голови назад скачуть на своє місце і приростають. Довго воював він зі змійом, а браття не чули. І таки зарубав змія. Тілко було крови, що загасила вона вогонь. Захотілося хлопцеви курити, а вогню нема. Залишив він братів і пішов. Може, десь вогню найде. Здибає двох чоловіків. Вони сваряться — їден хоче бути старший і другий хоче. Питає їх:

— Чого ви сваритеся? А ті кажуть:

— Він хоче бути старший, і я хочу бути старший. Хлопець їх питає:

— Що ви за їдні? Їден каже:

— Я — Ніч. А другий:

— Я — День. Хлопець їм:

— Почекайте. Як я вернуся, скажу, хто з вас буде старший. І нехай буде ніч, поки не вернуся. Хай буде ніч і ніч.

І так вони сиділи на місці: і ніч не кінчалася, і дня не було. А хлопець пішов, бо побачив вогонь. Вогонь був далеко. Приходить він туди, а коло вогню дванадцять розбійників сплять. Узяв він палицю і хотів через розбійників дістати жару, але жарина впала на одного з розбійників.

— Хтось тут є! — крикнув розбійник.

Усі схопилися і піймили його. Та й питають:

— Що ти за їден?

— Я царів син Іван Царевич. А вони й кажуть йому:

— Іди з нами до сусіднього царя.

А в того царя була красуня дочка, і розбійники ніяк не могли туди добитися, щоби побачити ту царівну. Сидів у того царя на брамі півень. І лиш забачить чужого чоловіка, як закричить! Прибігає варта і ловить чужого. А царевич метко стріляв і застрілив того півня. Тоді розбійники заходять з царевичем на подвір’я, і царевич каже:

— Ви сидіть тут, а я зайду в кімнату і подивлюся. Як та дівчина є, то покличу вас по їдному.

Як зайшов у кімнату, царівна спала. Зняв він у дівчини перстень з пальця, а перстень був підписаний. Тоді виходи він надвір і тихо викликає розбійників по їдному. А там був великий підвал. Він кличе розбійників по їдному, рубає їм голови і кидає в підвал. Порубав усіх, а сам вийшов і пішов туди, де чекали його Ніч і День. Приходи до них і каже:

— Я поділю вас так. Зимою буде Ніч старша, а літом — День. Пішов він до братів на кладовище, побудив їх і пішли вони додому.

Увечері сіли коло стола вечеряти. А під вікном чоловік кричить:

— Віддайте за мене заміж сестру!

Іван згадав татів наказ, відчинив вікно і віддав сестру через вікно. Він не бачив, кому віддав, лиш чув через вікно голос. Лишилися вони утрьох.

А один слуга царя каже:

— Розбійники убили півня і йшли на подвір’я. Я їх порубав і кинув у підвал.

А цар обіцяв свою дочку тому, хто винищить тих розбійників. Тепер хвалився слуга. Цар рішив дати за него дівчину, і почалася в них свадьба. Як учув таке діло Іван Царевич, пішов і він до царя на свадьбу. Тут його піймили й закрили. А він каже тюремному сторожу:

— Ідіть до царівни і спитайте, де її перстень. Пішли сторожі і кажуть цареві.

— Спитайте дочку, де її перстень.

Питає її цар, а вона й сама не знає. Тоді приходять до Івана Царевича в тюрму і кажуть:

— Царева дівчина не знає, де її перстень. А він їм:

— Перстень царівни у мене.

Тоді вони пускають його і ведуть до царя. Він показує перстень, і цар пізнав його. Та й питає Івана:

— Як це вийшло? Він йому:

— Я вбив розбійників і вкинув у підвал. Зайшов у кімнату і зняв з дівчини перстень.

Тоді цар дає дівчину за Івана Царевича. І була свадьба. А того молодого слугу засудили до розстрілу. Як закінчилася свадьба, Іван Царевич каже:

— Жінко, в мене вдома є два брати. Поїдем до них у гості. А вона каже цареви-татови:

— Чоловік каже, щоб я їхала з ним у гості, бо в него вдома є ще два браття.

А цар йому:

— Як хочеш мати жінку, їдь сам, а возьмеш жінку з собою — то збудешся її.

Він не хтів слухати царя і взяв жінку з собою. Сіли в бричку й поїхали. Дорогою звіялася завірюха, схопила царівну з брички, і лишився Іван Царевич сам. Кинув бричку на дорозі, а сам пішов пішки глядіти царівну. «Поки не найду царівну, додому не вернуся».

І зайшов він до свої сестри. Він не знав, за кого віддав її. Чоловіка дома не було. Побачила його сестра і зачала плакати. Та й розказує йому:

— Мій чоловік — змій.

От приходи той змій додому. Побачив Івана Царевича, привітався й питає:

— Як ти попав до нас?

— Їхав з жінкою до братів у гості. Звіялася завірюха і взяла жінку з брички. Поки я її не найду, додому не вернуся.

Змій знав, хто взяв у него жінку.

— Твою жінку, — каже, — взяв цар Поганин. Від царя Поганина ти її не возьмеш. Хто до Поганина йде, живий не вертається.

А він насівся йти. Змій йому й каже:

— Як хочеш, то пробуй. Дам я тобі свого коня і їдь. Але кінь прийде додому без тебе, бо тебе Поганин порубає.

Дав йому свого коня і мішок порожній та й каже:

— Як тебе Поганин зарубає, то проси, щоб він тебе порубав, поклав у мішок і прив’язав до коня, аби твої кости поховали дома.

Сів він на коня й поїхав.

А Поганин узяв його жінку за наймичку. Вона якраз коло керниці води набирала, побачила чоловіка і почала плакати.

— Іди, поки тебе не побачив Поганин. Як побачить — то порубає. А він не слухав її. Бере жінку, кладе на коня і давай тікати. А в

Поганина був кінь, і той кінь почав кричати Поганину. Той прийшов, а кінь і каже:

— Твою наймичку забрав Іван Царевич.

Поганин догонив Івана Царевича, жінку забрав, а його давай рубати. Іван проси:

— Порубай мене, а м’ясо положи в мішок і прив’яжи до коня, щоб кінь привіз мої кости додому поховати.

Поганин так і зробив: порубав хлопця на куски, склав у мішок і прив’язав до коня, а кінь привіз його до сестри. Змій бере і складає тіло докупи, як було. Була у него живлюща вода. Покропив змій тіло тою водою, і Іван ожив. Тоді й каже Івану Царевичу змій:

— Іди до мої мами. Моя мама тобі скаже, як узяти жінку від Поганина.

Зібрався Іван у дорогу. Як прийшов до змійової мами, то побачив, що вона стара-стара. Розповів їй, що йому треба. Баба й каже:

— Я нічого не можу помогти тобі. Йди до мого чоловіка. Він живе за сто кілометрів відци.

Іван пішов до того діда і каже йому:

— Я — Іван Царевич. У мене цар Поганин украв жінку. Ваш син тримає мою сестру. Як узяти від Поганина жінку?

Дід і каже йому:

— Іди до мене в конюшню. Там є кінь. Бери нагайку і вдар його. Та скажи йому, щоби повіз тебе до Поганина. У Поганина кінь — брат мого коня. Узяв він у діда коня, а той каже:

— Я знаю, куди тобі треба і що треба. Ми візьмем твою жінку. І поїхав він до Поганина.

Жінка несла води. Узяв він її на коня і крикнув:

— Поїхали!

Кінь Поганина кричить хазяїну:

— Твою служницю узяв Іван Царевич! І нічого ми не зможем зробити, бо його кінь — мій старший брат.

А Поганин каже:

— Доженем!

— Доженем, але дарма.

Поганин розсердився, сів на коня і став доганяти Івана Царевича. Доганяв і сильно бив свого коня. А царевич каже свому коневи:

— Доганяє нас Поганин. Кінь йому:

— Він дожене, але дурно. Він царівну не візьме. Поганин доганяє їх, а кінь Івана Царевича каже:

— Брате мій, перекицкайся в повітрі: Поганин упаде на землю і вб’ється.

Кінь Поганина здоймився ще вище, ніж вони летіли, перекицнувся, Поганин упав і вбився. Лиш земля мокра стала, де впав Поганин. Іван Царевич бере його коня, кладе на него царівну, і поїхали вони додому. Старий цар, жінчин тато, дав на него царство. Так вони жиють і зараз, як ще живі.