Іванко і царева дочка
Українська народна казка Буковини

Оден пан наймив собі наймитів — чоловіка з жінкою. Вони в него вірно служили. Були ті наймити бездітні, і було їм вже по шістдесят років. Пан посилав того наймита ловити рибу: і кілко скаже, тілко наймит в’їме. Щастя велике мав той наймит на рибу.

Одного разу поз’їхалися до того пана гості на пиятику. Та й похвалився пан перед гостями:

— У мене такий наймит, що кілко скажу, тілко риби в’їме. Тоді вхопився оден пан і каже:

— Підемо в заклад. Як твій наймит в’їме тілко риби, кілко я скажу, то даю тобі хутір і двір, а як не в’їме — ти мені таке даєш.

— Добре.

Посилає пан наймита ловити рибу.

— Як не в’їмеш тілко риби, кілко сказав цей пан, то й не йди додому, — сказав пан наймитови.

Прийшов наймит до ставу, закидає невід, витягає — аби одна рибка в’їмилася. Нема риби. Закидає другий раз і третій — нема риби. Сів наймит і зажурився. Боїться, що пан його в тюрму дасть.

Настала ніч. Коли чує наймит, булькотить щось у воді. А то нечистий вийшов.

— Чого ти журишся? — питає нечистий.

— Післав пан ловити рибу, а я не можу ні одної в’їмити.

— Добре, — каже нечистий, — я допоможу тобі. Але ти мені за це даш те, що в тебе буде вдома, але ти ще не знаєш про него.

Подумав чоловік: «Що ж у мене може бути такого дорогого? Нічого. Дітей не буде, бо ми вже з жінкою старі. І добра дорогого не буду я мати».

Та й розписався наймит кров’ю, що через вісімнадцять літ на тім самім місці дасть нечистому, що той захоче, і нечистий скочив у воду.

Закинув наймит невід та й не може витягнути: такої риби наловив, що вже аж забагато. І виграв його пан хутір та двір. Виграв та й каже:

— На тобі, наймите, цей двір і половину виграної землі. Наймит став багатим, і зробився з него панок. А тут його жінка каже, що буде мати дитину. Та й зажурився чоловік, бо не забув, що підписав нечистому. Жінка радіє, що буде мати дитину, а він журиться.

Вродився у них хлопець — і такий файний, і хвилинами росте. Що інший вросте за рік, а він за місяць у два рази більше. Як з води росте. До року хлопець зробився такий, як другий за п’ять-шість років. Дали вони його до школи, хлопець вчиться, і так добре вчиться, що лучче вже не можна. А тато все сумує.

Приходить одного разу син додому та й каже:

— Тату, чого ви такі сумні? Ви не сумуйте. Я знаю, що ви мене продали. Але не журіться, нічого страшного не буде.

Підріс хлопець і каже татови:

— Ходімо та купимо собі пару лошат.

Пішли вони на ярмарок, і ходили по ярмарку, аж поки не надибав син одне паршиве лошатко. Подивився на те лошатко та й каже татови:

— Оце купім.

Батько хотів кращих лошат купити, а син уперся, щоб тілко те паршиве. Купили його, а пари до него не було. Пару мали купити на другому ярмарку.

Прийшли вони на другий ярмарок, і хлопець знов найшов слабеньке, благеньке лошатко.

— Оце купіть.

Страмно було батькови таке лоша вести, але купив. Заперли вони обох лошат у ґражду, і сказав син, щоб росли вони там заперті три роки. І ще сказав батькови:

— Зробіть візок. Щоб з самого заліза був, а упряж щоб була вся ремінна.

Минуло ще три роки, і настало те число, коли чоловік мав віддати сина дияволу. Почав хлопець готуватися до того дня. Пішов він до попа і взяв у него патрафіль, свячену воду і Євангелію. Склав усе це в скриньку і сказав татови, щоби запрягав коні і відвіз його туди, де мав дати його дияволови.

— Завтра рано прийдете туди і мене заберете.

«А чи ж буде кого забирати?» — подумав батько. Під’їхали до ставу, і каже син батькови:

— Лишайте мене коло ставу і зразу втікайте. Хай коні біжать, як можуть.

Лиш тілко зсадив батько сина коло ставу, як дияволи з води почали на старого камінням кидати. Якби були якісь гірші коні, то пропав би батько. Але коні понеслись, як вітер, і винесли старого з біди.

А син сидить коло ставу, поставив коло себе свячену воду, тримає патрафіль у руках і читає Писаніє. А нечисті думають: «Як до него приступити, як він такий озброєний? Він може нас їмити в патрафіль». Вийшли три-штири нечистих і приступають до него з усіх боків, щоб його в’їмити, а хлопець кропить їх свяченою водою. Нечисті бояться свяченої води і не приступають близько. А як трохи приступили, він кинув патрафіль і в’їмив найголовнішого, того, що мав батькову записку.

— Даруй мені життя, — просить диявол. А хлопець каже:

— Віддай татову записку, то подарую.

Тоді головний диявол посилає другого нечистого в присподню:

— Піди і принеси ту записку — вона там під каменем лежить. Побіг нечистий за запискою, а хлопець усе кропить спійманого диявола, та все кропить — диявол аж корчиться. Принесли нечисті записку, подають, а хлопець глянув на неї та й каже:

— Це не та записка.

Та й далі кропить диявола.

— Принесіть другу записку! — кричить диявол тим нечистим. Пішли вони, принесли — знов не та записка. А диявол знов посилає їх:

— Принесіть ту записку, бо він мені дні кінчає. Той хлопець не боявся дияволів, бо він був віщун.

Принесли нечисті третю записку. Подивився він — та, що треба. Пустив хлопець нечистого з патрафіля та як укропить свяченою водою навздогін. Втік нечистий, а хлопець сидить, читає Євангелію і чекає батька. А коло него свічка горить. Глипнув — аж тут літак летить: то летіла царська дочка. Хлопець став кропити літак свяченою водою, але царській дочці то не вадило, бо вона була православна.

Виходить царська дочка з літака, глипнула на хлопця і сподобала його собі. Та й каже йому:

— Я шукаю собі мужа, і якраз такого, як ти. Будеш мені за мужа. Сідай в літак та й поїдем.

А він їй:

— Я чекаю тата.

— Що там тато, — каже царська дочка, — сідай в літак.

Сів він у літак, і приїхали вони до царя. Хлопець написав татови, що царська дочка взяла його за мужа.

— На такий-то день маю робити весілля, — сказав цар. Хлопець написав татови, щоб приїхав на весілля. Як був тато на весіллі, то син сказав, що приїде до него в гості з царською дочкою.

Коли їхали в гості, царська дочка взяла з собою озброєних солдатів. А як приїхали — поставила вона їх на воротях.

Погостювалися вони та й полягали. Вночі пробудилася царська дочка, зняла пости і написала на дверях: «Я їду в Ружеву землю. Скоро мене найдеш там, то будем жити з тобою, а як не найдеш, віддамся за іншого». Пробудився він — нічо нема: ні жінки, ні карети, ні вартових. Глип на двері, а там написано: «Я їду ...» Розказав він усе татови й мамі і пішов шукати Ружеву країну.

Іде він, дивиться, а край дороги три хлопці б’ються.

— Чого ви б’єтесь?

— Тато з мамою умерли і лишили нам велике добро. А ми не можем поділитися.

— Що ж то за добро?

— А таке добро. Перше — це шапка-невидимка. Як убереш її, тебе ніхто не видить. Друге — це черевички. Як взуєш їх, то ступнеш сто кілометрів за раз. А третє — паличка. Прийдеш до моря, махнеш — і на морі дорога зробиться.

Подумав Іванко та й каже:

— Лишіть усе коло мене, а самі відійдіть. Котрий борше до мене прибіжить, той усе забере.

Вони лиш відійшли від него, а він шапку на голову, черевички на ноги, паличку в руки і нема його. Прибігли брати — нічо нема. Та й заплакали.

Приходить він під ліс. У лісі — хатка, а в ній живе жінка. Та жінка була Сонцева мама. Підійшов Іванко до неї та й питає:

— Чи не знаєте ви, де Ружева земля?

— Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він світи по всім світі і все видить. Тілко ти заховайся, щоб ти не напудився Сонця.

Коли це шумить-гудить, ліс ламає. Летить Сонце. Підлетіло, і з него зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Заходить той чоловік до хати, зморщився і каже:

— Мамо, я чую, тут десь пісна душа є.

— Та що ти, синку. Де б вона тут ся взяла. Сюди й ворон кости не заноси. Ну, а коби вона тут була, то що?

— Та нічо, — каже Сонце.

— Чи не знаєш ти, синку, де Ружева земля? — питає мати в Сонця.

— Нє, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться — хатка, а в хатці бабка. То була Місяцева мама.

— Чи не знаєте ви, бабко, де Ружева земля?

— Не знаю. Як прийде мій син Місяць, то я спитаю його. Але як іде мій син, то шумить-гудить. Щоби ти не напудився, то я тебе сховаю.

І сховала стара Іванка.

Так воно й зробилося. Шумить-гудить — Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Ввійшов до хати.

— Ох, тут чути пісну душу.

— Сюди й ворон кости не занесе, — каже бабка. — Де ж тут пісній душі взятися? А чи знаєш ти, синку, де Ружева земля?

— Нє, не знаю.

Відтак відпустила бабка Іванка та й пішов він далі. Приходить під третій ліс. Знов хатка і в хатці бабка.

— Чи знаєте ви, бабко, де Ружева земля?

— Не знаю. Але мій син — Вітер. Може, він знає, де та Ружева земля? Але я тебе заховаю, щоб ти не напудився, як він буде летіти.

І заховала Іванка.

Коли це знов шумить-гудить — Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. З Вітра зробився стовп, зі стовпа — чоловік. І ввійшов той чоловік до хати.

— Ох, чути тут пісну душу.

— Та де б вона, синку, тут взялася? Сюди ворон кости не занесе. А чи не знаєш ти, де Ружева земля? — питає мати.

— Знаю. Там завтра царська дочка віддається, то я маю там землю підсушити, бо дощ пройшов і мокро дуже.

Бабка попросила, щоб завів туди Вітер Іванка. А Вітер каже Іванкови:

— Чи зможеш ти йти за мною? Я буду сильно віяти.

На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як озув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто верст.

— Добре йдеш, — каже Вітер. — Я бистрий, а ти ще бистріший. А в Ружевій землі весілля. Царська дочка віддається за іншого.

Поклав Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить в хату. І ніхто його не видить. Підійшов він та як ударив вінчального батька в лице. А батько подумав, що то молодий ударив, та й каже:

— Фін, чого ви б’єтеся? А Іванко молодого у вухо.

— За що ви мене, батьку, вдарили? — крикнув молодий, та й зчепилися вони оба битися.

А Іванко то того, то того в вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися всі і повибігали з хати. Вийшла і молода. А Іванко сів і частується.

Але молода була хитра. Побачила вона через вікно, що підіймається ложка, що сама горівка ллється в стакан. «Хтось тут є», — подумала вона і каже гостям:

— Ану, йдіть подивіться.

Гості до хати, а Іванко одного в вухо, другого в вухо. І повтікали вони. Тоді молода зайшла сама. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. Тоді знімає шапку-невидимку, і зразу стало його видно. Вона зумілася, стала його цілувати та й каже:

— Як ти мене тут найшов, то вже будемо жити, як жили зразу. Цар дав йому королівство, і вони там жили, заки не пірвалися в них жили.

Іванко і царева дочка
Українська народна казка Буковини

В одного пана служили наймити, чоловік з жінкою. Ті наймити були бездітні і мали вже по шістдесят років. Пан посилав наймита ловити рибу. І скільки скаже, стільки наймит зловить. Щастя велике мав той чоловік на рибу.

Одного разу поз’їжджалися до пана гості, і він похвалився:

— У мене такий наймит, що скільки скажу, стільки риби зловить.

Тоді виходить один пан І каже:

— Давай підемо в заклад. Як твій наймит зловить стільки риби, скільки я скажу, то даю тобі хутір і двір, а як не зловить, то ти мені таке даєш.

— Добре.

І посилає пан старого наймита ловити рибу.

— Як не зловиш стільки риби, як сказав цей пан, то й не вертайся додому.

Прийшов наймит до ставу, закидає невід, витягає... аби хоч одна рибка зловилася! Закидає другий раз, і третій— нема риби. Сів наймит та й плаче. Уже й ніч, а він додому не йде. Коли чує, булькотить щось. І з води вийшов нечистий.

— Чого ти плачеш? — питає він.

— Послав мене пан ловити рибу, а я не можу ні одної спіймати.

— Я допоможу тобі, — каже нечистий. — Але ти за це даси мені те, що в тебе вдома, але ти ще не знаєш про нього.

Подумав чоловік: «Що ж у мене може бути такого дорогого? Ми вже з жінкою старі». Та й розписався він кров’ю, що через вісімнадцять літ на тім самім місці дасть нечистому, що той захоче. Нечистий скочив у воду, а наймит закинув невід та й не може витягнути. Стільки риби наловив, що вже аж забагато. І виграв його пан хутір і двір. Виграв і каже наймиту:

— Цей двір і половина виграної землі — твої. Зробився наймит багатим. А тут його жінка каже, що буде мати дитину. І зажурився чоловік, бо не забув, що підписав нечистому. Жінка радіє, що буде мати дитину, а він журиться.

Вродився у них хлопець. І такий файний! Та як з води росте.

Що другий виросте за рік, то він за місяць у два рази більше. До року хлопець такий зробився, як другий у п’ять-шість років. Дали вони його по школах. Хлопець вчиться, і так добре вчиться, що краще й не можна. А тато все сумує.

Приходить одного разу син додому та й каже:

— Тату, не сумуйте. Я знаю, що ви мене продали. Але не журіться, все буде добре.

Підріс хлопець та й каже татові купити пару лошат. Пішли вони на ярмарок і ходили, поки не надибав син одне паршиве лошатко. Батько хотів краще лоша купити, але син уперся, щоб тільки те паршиве. І купили, але пари до нього не було.

Прийшли вони на другий ярмарок. І хлопець знову знайшов благеньке, слабеньке лошатко. «Оце купіть». Соромно батькові таке лоша вести, але купив.

Заперли вони обох лошат у гражду, і сказав син, щоб росли вони там заперті три роки. І ще сказав батькові зробити візок, щоб усе в ньому було залізом оковане, а упряж, щоб була ремінна.

Минуло три роки, і настав день, коли чоловік мав віддати нечистому сина. Хлопець почав готуватися. Пішов він до попа та взяв у нього патрахіль і свячену воду. Поклав це в скриньку і сказав татові, щоб відвіз його до ставу, де мав віддати нечистому.

— А завтра рано прийдете сюди і заберете мене, — каже син.

«А чи ж буде кого забирати?» — подумав батько. Під’їхали до ставу. Син каже батькові:

— Лишайте мене тут і зразу втікайте. Хай коні біжать, як тільки можуть.

Лиш зсадив батько сина коло ставу, як нечисті з води почали на старого камінням кидати. Якби мав гірші коні, то пропав би. Але коні понеслись, як вітер, і винесли старого з біди.

А син сів коло ставу, поставив коло себе свячену воду, тримає в руках патрахіль і жде. А нечисті думають: «Як до нього приступити? Він же може зловити нас у патрахіль». Вийшли три-штири нечистих і приступають з усіх боків, щоб його схопити. А хлопець кропить їх водою. Нечисті бояться свяченої води і не підступають близько. А як трохи підступили, він кинув патрахіль і зловив самого старшого, того, що мав батькову записку.

— Даруй мені життя, — просить нечистий. А хлопець каже:

— Віддай татову записку, то подарую.

Тоді старший нечистий посилає другого в присподню:

— Піди і принеси ту записку. Вона там під каменем лежить.

Побіг нечистий за запискою, а хлопець усе кропить їхнього старшого. Той аж корчиться.

Принесли нечисті записку, подають, а хлопець глянув та й каже:

— Це не та записка. Та й кропить нечистого.

— Принесіть другу записку! — кричить нечистий. Пішли, принесли — знов не та. Старший нечистий втретє посилає їх:

— Принесіть ту записку, бо він мені дні кінчає. Принесли нечисті третю записку. Подивився він — та, що треба. Пустив хлопець нечистого з патрахіля та як укропить його свяченою водою навздогін!

Утік нечистий, а хлопець сидить і чекає батька. Глипнув, аж тут літак летить. Побачили його з літака та й почали спускатися.

Виходить з літака царська дочка, глянула на хлопця і сподобала його, каже:

— Я шукаю собі мужа. І якраз такого, як ти. Сідай у літак.

— Я чекаю на тата, — каже він.

— Ти скоро його побачиш, — пообіцяла царська дочка.

Сів він у літак і прилетіли вони до царя. Хлопець написав листа до тата, щоб не журився і приїжджав на весілля.

Поженилися вони і поїхали в гості до його тата й мами. Царська дочка взяла з собою солдатів, а як приїхали, поставила їх на воротях.

Погостювалися вони та й полягали. А вночі пробудилася царська дочка, зняла пости і написала на дверях: «Я їду в Ружеву землю. Як знайдеш мене там, то буду жити з тобою, а як не знайдеш, то втратиш».

Пробудився Іван — ні жінки, ні карети, ні вартових. Глип на двері, а там написано: «Я їду в Ружеву землю...» Розказав він усе татові й мамі і пішов шукати Ружеву землю.

Іде він, дивиться, а край дороги три хлопці б’ються. — Чого ви б’єтеся? — питає.

— Тато з мамою вмерли та нам лишили велике добро. І ми не можемо поділитися.

— А що ж то за добро?

— А таке добро. Перше — це шапка-невидимка. Як одягнеш її, тебе ніхто не бачить. Друге — це черевички. Як узуєш їх, то ступнеш сто кілометрів за раз. А трете — паличка. Прийдеш до моря, махнеш, і на морі дорога зробиться.

Подумав Іванко та й каже:

— Лишіть усе коло мене, а самі відійдіть. І котрий борше до мене добіжить, той усе забере.

Вони лиш відійшли від нього, а він шапку на голову, черевички на ноги, паличку в руки та й нема його. Прибігли брати — нічого нема. Та й заплакали.

Приходить Іван під ліс. У лісі хатка, а в ній живе жінка. А та жінка була Сонцева мама. Привітався він до неї та й питає:

— Чи не знаєте, де Ружева земля?

— Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він — Сонце. Він світить по всім світі і все видить. Тільки ти заховайся, щоб він не спалив тебе, як прийде.

Коли це шумить-гудить, ліс ламає. Летить Сонце. Підлетіло і з нього зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Заходить той чоловік до хати. Та зморщився і каже:

— Мамо, я чую, що тут десь пісна душа є.

— Де б вона тут узялася, синку? Сюди й ворон кості не занесе. Ну, а якби вона тут була, то що?

— Та нічого, — каже Сонце.

— Чи не знаєш, синку, де Ружева земля? — питає мати в Сонця.

— Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться, хатка, а в хатці — бабка. То була Місяцева мама.

— Чи не знаєте ви, бабко, де Ружева земля?

— Не знаю. Як прийде мій син Місяць, то я спитаю його, а тебе сховаю, щоб не налякався.

Чує Іванко, шумить-гудить, Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Увійшов до хати.

— Ох, тут чути пісну душу.

— Де ж тут пісній душі взятися? — каже Місяцева мама. — Сюди й ворон кості не занесе. Ну, а якби вона тут була, то що?

— Нічого, — каже Місяць,

— А чи ти не знаєш, синку, де Ружева земля? — Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить він під третій ліс. Знову хатка, а в хатці — бабка.

— Чи не знаєте, бабко, де Ружева земля?

— Не знаю. Але мій син — Вітер. Може, він знає. Я тебе заховаю, щоб ти не налякався, як він буде летіти.

І заховала бабка Іванка. Коли це шумить-гудить, Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. Підлетів Вітер, і з нього зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Увійшов той чоловік до хати.

— Ох, чути пісну душу.

— Та де б вона, синку, тут узялася? Сюди ворон кості не занесе. А чи не знаєш ти, де Ружева земля? — питає мати.

— Знаю. Там завтра царська дочка віддається, то я маю землю підсушити, бо дощ пройшов і мокро дуже.

І попросила бабка, щоб завів туди Вітер Іванка. Іванко вийшов перед очі Вітра, а той каже:

— Чи потрафиш іти за мною? Я буду сильно віяти.

На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як озув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто кілометрів.

— Добре йдеш, — каже Вітер, — я бистрий, а ти ще бистріший.

А в Ружевій землі уже весілля. Царська дочка віддається за іншого. Поклав Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить у хату. І ніхто його не бачить. Підійшов Іванко та й ударив вінчального батька в лице. А той думав, що молодий ударив, та й каже:

— Фін, чого ви б’єтеся?

А Іванко молодого — у вухо.

— За що ви мене, батьку, вдарили? — крикнув молодий та й зчепилися вони битися. А Іванко то того, то іншого у вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися між собою усі. І повибігали з хати. Вийшла й молода. А Іванко сів, їсть, ніби нічого й не сталося.

Але молода була хитра. Вона глянула у вікно і побачила, що їжа сама підіймається над столом. «Щось тут є», — подумала вона та й посилає гостей подивитися. Гості до хати, а Іванко одного — у вухо, другого — у вухо. Повтікали вони. Тоді молода сама зайшла. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. А тоді скинув шапку-невидимку та й видно його. Вона зумілася, почала його цілувати та й каже:

— Як ти мене тут знайшов, то вже будемо жити, як жили зразу.

Пішов Іванко до тих братів і віддав їм їхнє добро: шапку-невидимку, черевики й паличку й порадив, аби користувалися, коли кому треба буде. Тоді вернувся Іванко з жінкою у своє царство. І там вони жили, поки не порвалися в них жили.