Іван-прапорщик
Українська народна казка Буковини

Були цар і цариця. Приходить до царя ворожка і каже:

— Буде ваша жінка мати дівчинку. І до штирнадцяти років буде все добре, а відтак матимете з нею велику печаль.

Цар вигнав ворожку з подвір’я.

Настав час, і цариця народила дочку. Побула дівчинка два роки дома, а тоді віддали її вчитися в школу під землею. Вчилася вона у тій школі до штирнадцяти років і білого світу не бачила, тільки в книжках читала, що є такий. «Пустіть мене в білий світ», — каже вона вчителькам. Вчительки дали знати цареві: «Ваша дочка хоче в білий світ. Що робити»? Цар дозволив: «Той най іде. Але саму не пускайте. Най одна вчителька веде її за одну руку, а друга — за другу».

Так водили царівну по всіх городах, а коли були коло моря, звіялася буря і напали на них якісь люди, схопили дівчину і забрали на корабель.

Вчительки дали знати цареві. Скликав цар людей і сказав:

— Хто знайде мою дочку, віддам її за нього, ще й половину царства наділю.

— Я знайду, — каже Іван-прапорщик. Та й рушив у дорогу.

Іде він, іде і надибає чоловіка.

— Як тебе звати? — питає Іван.

— Перевернигора. А тебе як?

— Іван-прапорщик. Давай будемо братами.

Та й пішли вони разом. Ідуть вони, ідуть, здибають ще одного.

— Як тебе звати? — питають.

— Камінь-Голова. А вас як?

— Іван-прапорщик, Перевернигора. Давай будемо братами.

І пішли вони разом. Знайшли у лісі хатку і лишилися в ній жити. Був у тій хатці такий столик, що як постукаєш по ньому, хліб на столі з’явиться, постукаєш ще раз — сало, постукаєш третій раз — напої.

Пішли Іван-прапорщик і Перевернигора на полювання, а Камінь-Голова лишився варити їсти. Зварив він суп, поставив вистигати, аж приходить Чортополов, здоровенний чоловік.

— Відтвори двері! — каже. — Ну як, смачний суп? — питає Чортополов. — Не даси мені попоїсти?

— Ні.

Тоді Чортополов ударив Камінь-Голову два рази, і той упав. Та й поїв Чортополов усе. Прийшов Камінь-Голова до пам’яті, встає, Чортополова вже нема і супу теж. Ставить Камінь-Голова вдруге суп варити. Суп ще не доварився, а товариші вже прийшли з полювання.

— Чого ти так забарився? Чого суп не доварив? — питають його.

— Я ловив два щиглики того й забарився, — відповідає Камінь-Голова. І не розказує товаришам, яких два щиглики схопив від Чортополова.

На другий день лишається варити Перевернигора. Зварив він, поставив вистигати, коли приходить знов Чортополов.

— Відтвори двері! Перевернигора відтворне.

— А що, смачний суп?

— Смачний.

— Не даси мені попоїсти?

— Ні.

Я-ак заїхав йому Чортополов, так той і впав. І знов з’їв Чортополов усе. З’їв та й забрався. Перевернигора поставив суп варити вдруге. Приходять товариші, а суп недоварений.

— Чого ти так забарився? — запитує Камінь-Голова.

— Ти вчора ловив щиглики, а я сьогодні ловив синиці та й забарився. Через те й суп недоварений.

На третій день лишився варити Іван-прапорщик. Лиш зварив він та поставив вистигати, а за дверима хтось кричить:

— Відтвори двері! А Іван йому:

— Невеликий ти пан, відтвори собі сам. І той сам відтворив двері.

— Ну як, смачний суп?

— Смачний.

— Даси мені попоїсти?

— Дам. Чого б не дав?

Та й дає йому Іван їсти. Постукає об стіл, а тут уже хліб, сало і горілка. Чортополов усе п’є та їсть. Стільки горілки випив, що вже не годен руку підняти, а Іван-прапорщик іще підливає. Дивиться Іван, що Чортополов уже нічого не бачить, махнув шаблею і відрубав йому голову, а тіло затягнув у кущі. Пошукав у одній кишені Чортополова — нічого нема. Пошукав у другій — три ключі. Взяв він ті ключі й пішов шукати царівну.

Йшов, ішов, і натрапив він на довгу хату. Торкнув двері — затворені. Ткнув він у замкову дірочку один ключ — не приходиться, ткнув другий — не приходиться. Спробував третім ключем — двері відчинилися. Заходить, а у тій хаті є все, чого душа забажає. І ще одні двері бачить. Підібрав і до них ключ, відімкнув, а там ще більше багатство. І треті двері є. Відімкнув, а там царська дочка, що він її шукав.

Узяв її Іван-прапорщик та повів. А вона каже:

— Я забула на столі перстень. Вернуся заберу його.

— Я сам вернуся, а ти почекай.

І пішов Іван за перснем, а вона зосталася чекати. Поки він ходив, підплив до берега корабель. Дівчина сіла на корабель і поїхала до свого тата, а Іван-прапорщик лишився.

Пішов він пішки. І так довго йшов, що зовсім зголоднів. І здибає на дорозі одного чоловіка.

— Хочу їсти, — каже він чоловікові.

Той витягає з кишені булку і дає Іванові. Він з’їв. А чоловік питає:

— Будеш у мене служити?

— Буду.

І найнявся Іван-прапорщик служити на рік. У того чоловіка були великі сараї.

— Щоб ти цих сараїв не відчиняв і туди не заглядав, — каже чоловік новому слузі.

Іван не послухав і відчинив сараї. У сараях тих було військо, і воно все повиходило. Чоловік загнав військо назад і каже Іванові:

— Нащо ти туди йшов? Тепер мусиш іще рік служити.

Прослужив Іван ще рік та й збирається додому. Дає йому господар за службу шаблю, калитку й сорочку І каже:

— Тримай ці речі завжди при собі. Це така шабля, що хоч скільки б було війська, вона все порубає. А з цієї калитки будеш брати грошей скільки схочеш, а їх меншати не буде. Сорочка ж така, що якби ти нею потерся об мур, то в мурі дірка зробилася б. Але нікому про це не розказуй, бо пропадеш.

І ще дав йому чоловік коня. Такого, що грань їсть і полову п’є. Стукнеш ногою об землю — кінь увійде в неї, стукнеш другий раз — кінь вийде з землі.

Приїхав Іван до царя, що його дочку знайшов, а та вже збирається віддаватися за сусіднього короля. Розповів Іван, як усе було, показав перстень царівни, й цар відмовив королеві, а віддав дочку за Івана-прапорщика. Царівна незадоволена. А сусідній король іде війною. Зажурився цар, а Іван-прапорщик говорить:

— Не журіться, дайте мені два добрих солдати, і я розіб’ю короля.

Цар не повірив, але дав двох солдатів і коні. «Най іде», — думає.

Скільки король посилав війська, а Іван махне шаблею, і все військо лягає. Так дійшов аж до столиці та зловив самого короля і наказав замурувати його, щоб лиш рот і очі лишилися не замуровані.

Дізналася про це Іванова жінка, і жаль їй стало короля. Іван ходив на полювання, а вона носила королеві їсти. Король і говорить їй:

— Спитай свого чоловіка, що він таке має, що все моє військо побив.

Прийшов Іван з полювання, жінка й питає:

— Що ти таке маєш, що все королеве військо побив?

— Тобі не треба знати, — каже він.

На другий день знов пішов Іван на полювання, а вона понесла їсти королеві.

— Не сказав мені Іван, що він має.

— А ти йому більше догоджай, то він скаже, — намовляє король.

Приходить Іван додому, а жінка знову питає, та він їй знов не сказав.

Понесла вона їсти королеві на третій день, а той їй своє:

— Ти догоджай йому, догоджай. І він скаже.

Прийшов Іван додому, а жінка так уже догоджає. Та й каже:

— Я тебе так люблю, а ти мені правди не хочеш сказати, — і заплакала. Тоді він і розказав їй усе.

Ліг Іван спати, а жінка вночі все поперемінювала: і шаблю, і калитку, і сорочку. На другий день їде він на полювання, а кінь усе шпортається. (Той кінь був віщун).

— Чого ти шпортаєшся? — питає Іван.

— Шпортаюсь, бо як вернешся додому, то там на тебе чекає смерть. Не треба було все розказувати жінці. Як тебе запитають, якої смерті бажаєш, скажи, най порубають і покладуть у бесагах на мене.

Приїхав Іван-прапорщик додому, а король за столом вечеряє. І запитує король:

— Якої смерті бажаєш?

— Порубайте мене і покладіть у бесагах на коня. Так вони й зробили. І кінь поніс його до того чоловіка, де Іван служив. Заіржав кінь, а чоловік вийшов, подивився й говорить:

— Іван-прапорщик розказав усе жінці. Вже його нема. Зняв він бесаги, склав ті кавалки, полляв цілющою водою, й Іван став цілий, полляв живущою водою, й Іван ожив.

— Довго я спав, — каже Іван-прапорщик. А чоловік йому:

— Якби не кінь та не я, то ти б навіки заснув.

І знову служить він у того чоловіка рік. А через рік почав збиратися додому. Дає йому господар квітку й говорить:

— Як прийдеш додому і витягнеш цю квітку з кишені, то тебе не буде видко, а ти бачитимеш усіх. Вони сидітимуть за вечерею. У хоромах на клинку висить уся твоя зброя. Забери її, а тоді зайди і спитай, якої смерті вони бажають.

Приїхав він додому. Служниця повиділа Івана й хотіла щось запитати, але він вийняв чарівну квітку, і його не стало. Забрав він свою зброю, а тоді поклав квітку в кишеню, зайшов у хату і запитує короля:

— Якої смерті бажаєш?

— Яку даси, така й буде, — каже король.

Полляв його Іван смолою і запалив. Тоді підступив до своєї жінки, а та просить:

— Буду, чоловіче, тобі цілий вік служити, лиш не забирай мені життя.

— Ні, лиш цей вечір будеш світити, — сказав Іван, полляв її смолою і теж спалив. Потім сказав слугам, щоб вимели попіл та помили підлогу.

Знайшов Іван-прапорщик собі другу жінку і жив ще довго і щасливо.