Багатий Марко
Українська народна казка Покуття

Був багатий Марко і мав сестру, котра змаленьку слаба була. Пролежала вона двадцять років, так, що ’ї обходили. Не коло брата була вона, а далі від него, бо він не хотів дивитися на її муку. Одного вечора прийшов до неї старий дід. Сидить на лавці і чує, хтось пукає у вікно. І говорить хтось з-під вікна:

— Двоє народилося. Який талан їм дати?

— Такий талан буде їм, що будуть обоє вінчатися, — сказав у хаті старий. А тоді каже тій розслабленій: — Вставай.

Вона йому:

— Я двадцять років не встаю. Я не годна встати. А він каже їй:

— Попробуй. Ти встанеш.

І вона встала, а старий вийшов з хати.

Пішла сестра до брата, до Марка. Всі здивувалися.

— Чого ти прийшла? І як ти прийшла, як була слаба? А вона говорить:

— У мене був дід і мене оздоровив. Тої ночі запукав хтось у вікно і спитав, який талан дати тим, що тої ночі народилися. А старий відповів, що вони обоє будуть ся вінчати, ті, що тої ночі народилися.

А тої ночі народилася в Марка дівчинка, а в жебрака на другім селі хлопчик, у діда жебрущого. Марко подумав: «Якщо в дужчого ґазди народився хлопчик, то най буде, а якщо в бідного, то я подумаю інакше». І віднайшов на другім селі хлопчика, у діда жебрущого.

У бідного чоловіка. Саме тої години його хлопчик уродився, що й Маркова дівчинка. То була зима. Поїхав Марко до того діда жебрущого і каже йому:

— Дай мені цего хлопчика, бо у вас і так є багато дітей, а в мене нема. Я його буду виховувати.

Дід подумав: «Як він такий багатий, то дитину виховає». І дав йому. А він вивіз і кинув дитину у фосу, у сніг.

А тою дорогого їхали дехтярі з дехтем, почули крик у фосі. І забрали ту дитину з собою. А тоді був такий порядок, що дехтярі мусіли йти до Марка, би позволив дехтем торгувати. Вони приїхали на Маркове подвір’я, а Марко вчув плач дитини і каже:

— Відки ви взяли дитину?

— Ми найшли у фосі, в снігови. Він і каже:

— Дайте мені ту дитину. Я буду її годувати.

Вони погодилися і лишили дитину йому. Марко не хотів дитину нищити, але й хотів її збутися, щоби дочка його не вінчалася з жебраковим сином. Перетримав він дитину до весни, а навесні зробив кошик, висмолив його файно, поклав там дитину і пустив на воду. Дитина пливла, а там монахи з монастиря прали білизну. Вода була мілка, вони пішли в річку, той кошик з дитиною забрали до монастиря і там хлопчика годували і вчили в школі. Виріс він у них, і було йому вже десь п’ятнадцять-двадцять років. Був дуже гарний і дуже файно співав.

Раз на великі свята поз’їжджалися всі пани до монастиря на службу. І Марко приїхав. А той хлопець був межи монахами найкращий. Маркови він дуже ся сподобав. І найкраще він співав. Та не знав Марко, що то за хлопець. Після служби прийшов Марко в гості в монастир і запитав:

— Чий це хлопець, такий гарний?

Вони сказали, що найшли його на воді, в кошику плив. А Марко собі подумав: «Це неминуче моє нещастя». І сказав монахам:

— Я дам записку, аби він відніс до мого двору.

І написав своїм у записці: «Заки-м я приїду, аби ви його вбили». Іде він з тою запискою. По дорозі здибав його старий дідо і питається:

— Де ти йдеш, молодий хлопче? А він йому й каже:

— Несу листа до багатого Марка. А дід каже:

— Дай я прочитаю. Хлопець:

— Не можна розпечатувати, бо мене будуть судити за це. Старий йому:

— Як я прочитаю, то вони знати не будуть. Парубок дав йому лист, а дідо прочитав та й каже:

— Знаєш, що ти несеш? Ти несеш собі смерть.

А це той самий дід, що колись дав дітям талан, як народилися. І він написав у листі: «Щоб цей хлопець з нашою дівчиною повінчався. Як я прийду, щоби ви вийшли з хлібом і сіллю мені назустріч». І то так було, ніби це Марко написав.

Як він той лист приніс, то вони всі не годні були на него надивитися. І Марчиха, і дочка. Прочитали, що там було написано, і погодилися. Поженилися вони. Марко вертається, а вони обоє з хлібом-сіллю виходять йому назустріч. Марко мусів ся погодити і сказав:

— Будеш моїм зятем. Але, — говорить він, — я їхав через море і загубив золото. Як то золото дістанеш, аж тоді будеш моїм зятем. Іди і принеси тото золото, що я загубив його на морю.

Він зібрався і йде. Але йде вперед до Баби Яги. Вона каже йому:

— Тобі треба йти аж за море. Там є така баба, що тебе порадить. Зібрався він та й іде. Сам не знає, куди йому йти, але видить, що біда, що треба йти. Іде він дорогою, йде, здибає чоловіка, що висить догори ногами. Але той живий, ще не вмер. Питає той повісельник:

— Куди ти йдеш?

І він йому всю правду сказав, куди іде. Той, що висить, каже:

— Запитаєш у тої баби і за мене, чого я так довго вишу і не можу умерти?

Він йому:

— Запитаю.

Іде і приходить до ріки, що не мож перейти. А там є перевізник. Каже хлопець:

— Перевези мене. А той питає:

— Куди ти йдеш?

А він йому:

— Йду до баби за море. Перевізник говорить:

— Запитай і за мене. Відколи я вожу, то зміни не маю. Нема мене кому замінити.

Перевіз його перевізник. І йшов він аж до моря. Прийшов до моря, а там риба-кит коло берега стоїть і говорить до него:

— Куди ти йдеш? Він їй каже:

— Йду до Баби Яги. Вона його питає, риба:

— Чого ти йдеш до Баби Яги?

Він їй оповів усе своє горе та й каже:

— Нема кому перевезти мене. Вона каже, та риба-кит:

— Я тебе перевезу. А ти запитаєш і про мою біду. Дивися, я не можу ні згинути, ні жити. Би-с запитався її, доки я буду ще так бідити.

І перевезла його риба-кит на другий бік.

Допитався він до Баби Яги. Вона була дома. Хлопець розпитав її усе, що треба було. Вона йому й каже:

— Я сего всього не знаю, що ти мені розказав. Зараз прийде мій чоловік. Я буду його питатися, а ти би добре слухав. Сховайся так, аби він тебе не найшов, і будеш слухати, що я буду його питатися.

Приходить її чоловік. І каже:

— Тут хтось є. Чути чужу людину. Вона йому каже:

— Ходиш всюди, нанюхався всякого і за тобою то все тягнеться. А він їй не довіряє. І чухається в голову. Вона йому:

— Клади свою голову на мої коліна.

Щось вона там перебирає, в його чупрі, і каже:

— Ти знаєш, що мені ся снило? Мені снилося, що десь там риба є, що не здихає й не жиє.

А він їй каже:

— Я знаю, чого вона не здихає й не жиє. Бо багатий Марко зробив зо мною договір: я йому дав багато золота, а він має мені служити. Але він мене обманув і мені печаті з крови не дав. А я подумав, що недобре вийшло, відобрав у него гроші серед моря і кинув у воду. А та риба-кит їх з’їла... І говорить далі Баби Яги чоловік:

— ...Якби хто взяв дрючок і тоту рибу-кит ударив по голові, вона би то золото зсередини викинула.

Жінка шпортає йому в голові, а він їй говорить. А хлопець ту розмову чує. Обзивається знов Яга до свого чоловіка:

— Я мала такий сон, що десь чоловік довго, роками, перевозить через річку і нема йому зміни.

Чоловік Яги говорить:

— Якби хто взяв у него весло, то він би ся збув свого перевозу. А Баба Яга далі каже свому чоловікови:

— Я мала такий сон: десь я йду, дивлюся, висить чоловік догори ногами.

Говорить чоловік до Яги:

— Я знаю того чоловіка. Він вже своє відвисів. Я його повісив за хитрість — хотів мене перехитрити. Якби хто-небудь по тім його шнурку добре вдарив, він би втік...

І далі:

— ...Ти мені так багато наговорила, що мені вже запізно на роботу йти.

Та й пішов на свою роботу. Лиш вітер повіяв за ним. Вона й каже парубкови:

— Виходи, чоловік вже пішов. Ти добре, — каже, — вислухав, що він говорив? Аби ти так усе зробив, як чув.

Подякував він Бабі Язі, приходить на берег — риба чекає.

— Ти довідався про мою біду?

— Я тобі скажу, але перевези мене. Вона його перевезла та й каже:

— Ну, кажи мені, що вона тобі говорила.

А в него була велика палиця, що він ішов з нею лісами й лугами. І каже він до риби:

— Зараз я тобі всю правду скажу.

Як підняв він ту палицю та як свиснув її по голові — вона то все, що з’їла, на берег викинула з себе. А сама йому подякувала й каже:

— Отепер я піду в воду.

А того золота було дуже багато, на цілий віз. Іде він далі. Приходить до річки, до перевозу. Питає його перевізник:

— Чи ти говорив за мене?

— Перевези мене, — каже хлопець, — тоді скажу. Той перевіз його, а він йому:

— Я буду їхати зі своїм татом за золотом. Аби ти дав йому весло. Як даш йому весло, то збудешся свої вічної роботи.

Іде він далі, приходить до повісельника. Той питає:

— Говорив за мене?

— Говорив, — каже хлопець.

— А що вона казала?

— Зараз будеш видіти.

Та як ударить палицею по мотузці, а повісельник упав і зачав тікати. І все кричить:

— Дякую, дякую, дякую!..

Приходить він додому і каже багатому Маркови:

— Є ваше золото. Берім коні, їдьмо за золотом. Марко каже:

— А як не буде? Тоді ми з фірманом тебе уб’ємо.

Та й поїхали за золотом. Перевезли їх поромом, приїхали вони до моря, зібрали золото, привезли до річки, до перевозу. Сіли спочивати. Марко такий веселий і задоволений — і золотом, і зятем задоволений. З того всього захотілося йому проїхатися на човні. Марко не знав, що йому не можна брати весло в руки. Перевізник дав йому весло, він ся втішив. А як сів, то сидіння так і приросло до Марка. Перевізник пішов додому, а Марко лишився за перевізника, возить людей і сам себе.

А вони взяли золото і поїхали додому. Маркова жінка і її дочка, жінка молодого жебракового сина, дуже втішилися золотом. Зробили великий баль. І не було кухаря. А я нагодився і наймився в них за кухаря. Але нічого не вмів варити, лише один джур. А той джур збіг. Я як настрашився, то аж до Копачинець добіг.

Багатий Марко
Українська народна казка Полтавщини

В одному селі жив колись багатий чоловік на ім’я Марко. Жив собі Марко, господарював і в гості бога чекав.

Одного зимового дня приходить до нього бідний чоловік і проситься на ніч. Марко думав і так, і сяк, а все ж таки вирішив дати прихисток бідняку на одну ніч. Покликав своїх наймитів та й наказав:

— Візьміть соломи та киньте в комірчину, де буде ночувати цей чоловік. А самі сидіть поряд та глядіть, щоб нічого цей незнайомець не поцупив!

От бідняк, коли надворі стемніло, ліг спати. А наймити й собі стали мудрувати, як же і їм поспати вночі і хазяйського добра не проґавити. Раптом із щілини дверей комірчини, в якій спав незнайомець, вони побачили дивне світло та й голоси якісь почули. Спочатку наймити злякались, а далі тихенько кинулись до дверей і стали слухати:

— Господи, в сусідньому селі в одної бідної жінки народилося двоє дітей. Яку долю ти їм напророчиш?

— Одне дитя помре, не доживши й до ранку, а друге споживе все Маркове багатство, — тихо промовив Господь.

Зрозуміла сторожа, кого насправді вони стережуть і дуже злякались. Довго сперечались, чи повідомити про почуте хазяїна, чи не варто. Вранці, коли гість попрощавшись пішов собі, впали вони в ноги Маркові і розповіли про нічне видіння.

Кинувся Марко по сусідніх селах шукати жінку, яка цієї ночі народила двійню. Бо ж наймити почули лише кінець розмови, тому вони й не знали в якому селі народились малята.

Побувавши не в одному селі, знайшов Марко бідну жінку, в якої щойно померло одне з новонароджених дітей, а другого їй нічим було нагодувати. Дуже зрадів Марко, запропонував жінці грошей за дитину і викупив її, пообіцявши, що дитина ні в чому не буде мати потреби і буде йому за рідного сина.

Насправді він думав лише про те, як зжити маля зі світу. Як надумав, то так і зробив. Викинув маля в кучугуру снігу, сподіваючись, що воно замерзне і помре, поки його хтось побачить. Так би воно й трапилось, та їхали незабаром цигани цією дорогою. Помітили маля, підібрали його. Заїхали в село, де жив Марко, та й давай всім розповідати про свою знахідку.

Коли дізнавсь Марко, що хлопчик не вмер, то знову почав думати як його згубити. Відправив наймита до циган з грошима і наказав:

— Що хочеш роби, говори, а без хлопця не приходь!

Як отримав Марко те, що хотів, то посадив дитя в бочку, засмолив її і викинув у річку, в тому місце, де була стрімка течія.

Цілу ніч пливла бочка річкою, а вранці її побачили три монашки, які саме прали біля річки. Витягли вони бочку на берег і, почувши дитячий плач, розбили її, забрали малюка в монастир, де вони жили.

Люди ж, почувши про таку дивну знахідку, стали приходити до монастиря, щоб побачити дитя, яке вони вважали святим. І монастир став процвітати, з’явились гроші на його ремонт і утримання.

Почув про це чудо й Марко через кілька років, і знову вирішив цей жадібний чоловік знищити хлопчика, хоча вже мав і власну дочку. Та тільки цього разу вже ніхто не погодився продати йому хлопця.

Повернувся він додому. Думав вдень і вночі, як вбити хлопця і нарешті надумав. Дочекався Марко, коли хлопець виріс, став дорослим, і приїхав знову в монастир. Тільки цього разу він вирішив діяти хитріше. Запропонував хлопцеві одружитися з його красунею-дочкою. Сам вдав себе за дуже хворого, відправив хлопця до себе додому з листом, в якому наказав своїм повіреним негайно його вбити.

Хлопець, ідучи до Марка, стомився, приліг і заснув. Саме в цей момент з’явились біля нього ангели і замінили лист, який написав Марко, на інший, в якому наказувалося негайно відгуляти весілля цього хлопця з його дочкою.

Через кілька днів приїжджає Марко додому і застає щасливу дочку, а поряд з нею хлопця, якого сподівався вже ніколи не побачить. В цей момент не витримало зле серце Марка і він одразу вмер. А його дочка разом з чоловіком жили довго і щасливо.

Багатий Марко
Українська народна казка Полтавщини

Жив собі в одному селі багатий Марко. Одного дня зібрав він багатий обід. Бог і Святий Петро перетворилися старцями і пішли до нього на обід. Він їх закрив у комору і нічого не дав їсти.

Тільки за ними закрилися двері, бог дихнув і зразу з’явилися стіл і ослінець. На столі святі книжки лежать і свічки горять. А мала Маркова дочка бігає та й підглядає у щілину. От до бога прилітає Ангел і каже:

— Боже, родилося в вівці ягнятко. Яке буде його прожитіє?

— З’їсть його вовк, — мовив бог.

Вскорості прилітає другий Ангел.

— Боже, родився хлопчик. Яке буде його воспитання? — запитав Ангел.

— Хлопець посяде хазяйство багатого Марка, — промовив бог.

Розійшлися Маркові гості, а дівчина й каже батькові:

— Оті люди, що були закриті в комірчині читали книги, був накритий стіл і горіли свічки. А до них прилітали Анголи і казали, що родилося ягня. А бідняк сказав, що його з’їсть вовк. — А ще, — мовила дочка, — народився хлопчик, який посяде багатство багатого Марка.

Пішов Марко в кошару, а там справді в ягниці народилося ягня. Він взяв те ягня, зарізав і поставив на вікно, щоб прохололо. А тут де не візьмись біг вовк, схопив ягня і втік у ліс.

Тоді Марко поїхав шукати хлопчика. Знайшов і купив собі. Вивіз його в поле і кинув у сніг. Та й поскакав додому. А бог все це бачив. Дихнув на те місце і сніг враз розтанув. Навколо хлопчика зацвіли квіти, літають метелики. Їдуть два купці, бачать кругом сніг, а одна латка чорніє. Вони під’їхали ближче. Бачать, а там лежить хлоп’я і ручками махає. Один із купців забрав хлопчика, виростив.

Ось виповнилося вже юнакові сімнадцять років. А до тих купців завітав багатий Марко. Купець кликав хлопця Найдьон. Марко і питає купця, що чого вони його так назвали. Купці і розповіли, як знайшли хлопця. Марко зрозумів, що це той хлопець, якого він викинув у сніг.

От він просить у купця дозволити хлопцеві віднести листа його дружині.

— Хай несе, — погодився купець.

— Неси, тільки чужим не давай нікому, — наказав багатий Марко.

А в листі він написав дружині: «До мого приїзду щоб ти цього хлопця із світу зжила».

Найдьон іде і зустрілися йому по дорозі бог і святий Петро.

— Куди ти йдеш? — питається бог у хлопця.

— Несу листа жінці багатого Марка, — відповів Найдьон.

— Давай прочитаємо, що він пише жінці? — просить бог.

— Мені приказано нікому в руки письмо не давать, — відповів хлопець.

— А ти й не давай, ми з твоїх рук почитаємо. — умовляє святий

Петро.

І таки умовили. Прочитали і бог дмухнув на напис. А той перетворився на написане: «Поки я приїду, повінчай нашу дочку з цим хлопцем». І справді, поки Марко приїхав, жінка і свайбу справила. А Марко з люті лопнув. Так хлопець став хазяїном.

От і справились слова, сказані багато років Маркові богом. І стали вони жить-поживать і добро наживать.

Ось вам казка, а мені бубликів в’язка. Казці кінець, а хто слухав — молодець.