Батькова наука
Українська народна казка Бойківщини

Один чоловік оженився, завів собі сім’ю і мав три сини, та довго щастя не велося, тому що померла його молода жінка. Остався чоловік із трьома діточками, мучився сам та й мусів знайти собі другу дружину. Взяв він молоду дівчину, яка вийшла за нього не по любові, вийшла за старого чоловіка за господарку. І не хотілося їй бути його жінкою, але жила заради господарки і заради дітей: не було в неї своїх діток. Вона переживала, страждала і мучилася, що мусить працювати на чоловікових дітей.

Хотілося їй мати свою дитину. Одного разу вийшла вона на подвір’я, аж зупинився перед нею молодий парубок і почав підмовляти її:

— Слухай, твій чоловік старий. Може б, ми коли-небудь зустрілися з тобою? Ти ж молода, гарна, мучишся заради його дітей. Ти могла б для своєї дитини старатися, а не так мучитися. Працюєш, години вільної не маєш. А для кого?

Розговорилися вони, і молода дружина согрішила. А через деякий народився в неї синок. Батько не дуже приділяв увагу молодій дружині і малому синови, більше дбав про тих, що від першого шлюбу в нього були.

Нелегко було тому хлопчикови. Менших дітей не було, а тоті старші кепкувалися над ним, знущалися. Він усе плакав, жалівся матері, а мати казала:

— Мовчи, це твої старші брати.

А ті хлопці не злюбили його. Але хлопчик ріс розумненьким. Батько і старші хлопці, видно, знали, що він їм не син і не брат, бо почали прозивати його знайдою. А йому то дуже не подобалося, і подумав він: «Піду я з дому, бо недобре мені тут, не потрібний я тут». Мати жаліла свого синочка, але він був упертий і не хотів терпіти, що з нього глузували. І таки вирішив утекти з дому. Пішов, сам не знаючи куди, і зайшов у одне село. Хто його знає, чи далеко було те село від його села, чи близько. Зайшов він у село і чує дзвін у кузні. Заходить туди, а там коваль кує. Поздоровкався він, вклонився чемненько і говорить:

— Прийміть мене, дядечку, на роботу. Я хочу бути ковалем. Подивився на нього старий коваль і каже:

— Сину, ти ще малий, тобі ще бути за підпасича. Але нічого, я тебе прийму, буду вчити, як кувати. Але ти мусиш робити таку роботу, яка для тебе, а робота в кузні важка.

Зостався хлопчик в коваля. Слухав усе, що коваль казав, і все так робив. То ягнята на толоці пас, то корови, а часом забіжить у кузню і придивляється до ковальського ремесла. Побачив коваль, що хлопець має до того хист. Пройшло декілька років його життя в коваля. У нього своїх дітей не було, а в цього хлопця були золоті руки, і вирішив коваль узяти його за свого. Хлопець став на ковальське місце: йому дуже подобався дзвін молота, і приємно йому було, що він робить людям добро. Думав він і про те, що люди, які страждають, потребують його допомоги. А старий коваль допомагав йому, розказував, і він все засвоював.

Пройшли роки, і каже старий коваль:

— Сину, я вже не буду в кузні робити, ставай ковалем на моє місце. А він подумав і каже:

— Ні, піду я радше світ за очі, піду туди, де ніхто не знає, що я виріс в наймах, без батьків.

Пішов він світ за очі і прийшов у чуже, зовсім незнане йому село. Та й думає, за що йому взятися, як стати на ноги, бо прийшов тільки з молотком у ружах. А в тому селі не було коваля і не було кузні, а людям ковальська справа завжди потрібна.

Зайшов він до крайньої хати коло моста. Сказав, що хоче стати в них на роботу і жити в цьому селі. А ще, що він коваль і слава його буде така дзвінка, як удари молота в кузні. Хазяїни посміялися з него, але приміщення для кузні дали. Хлопець підковував їм коней, ремонтував коси, жінкам мотики справляв, люди були вдячні йому і подавали всіляку допомогу.

А хлопець хотів розбагатіти і думає: «Зроблю собі справжню кузню». Пішов у сільську управу, а там йому відмовили. Сказали:

— Ти приїжджий, ми не знаємо тебе. Дай якесь посвідчення, що ти дійсно з такого-то села, щоб ми могли відшукати тебе, як буде треба.

А там недалеко був міський коваль, який не хотів, щоб у цему селі був свій коваль, і дуже йому шкодив. Але хлопець був упертий, добре робив ковальські речі і робив їх за дешевшу ціну, то й зостався працювати в тому селі.

Був він і добрий хазяїн, усе відкладав гроші: дрібні копійки розтрачав, а більші гроші складав. І таки зробив собі добру кузню, купив трохи поля. І люди були ним задоволені.

А потім захотів молодий коваль оженитися. Знайшов собі гарну дівчину з багатого роду і оженився. Вона поважала його й любила, жили вони з жінкою, і довго не було в них дітей. А потім народила вона близнюків, двох синів, і коваль був дуже радий. Як почали вони підростати, казав він їм:

— Сини мої, учіться ремесла, то будете щасливими і добре проживете. А як доведете себе до того, що зовсім не буде як жити, то підіть у комору: там такий шнурочок висить, то на тому шнурочку повісьтеся.

Сини повиростали, а старий коваль занедужав та й помер. І не були сини такої вдачі, як він, ремесла не вчилися. Вчилися малими в школі, але яка тоді була наука? Один попав у погане товариство, розпився, пропив батькову працю і сам пропав.

А другий теж не хотів працювати, ходив по світі і зовсім збіднів. А батьківське ковадло пустувало, і подумав син: «Вернуся я до батьківського порога і зачну працювати, як мій батько». Але з чого почати, коли нічого немає, — все понищили, все прогуляли? І пригадав він батьківські слова: «Якщо тобі буде зовсім прикро, нічого не роби, лиш повісся на тому шнурку, що в коморі висить.» Подумав він, що виходу йому нема, а від людей встидно, і вирішив піти повіситися.

Зайшов до тої комори, а там шнурок засилений висить. Одяг він той шнурок на шию і повісився, а шнурок натягнувся, гак вирвався і з тої діри посипалися гроші — ті гроші, що батько своїм трудом заробив.

Син зрадів і сказав собі: «Буду вже працювати, як працював мій батько, і буду жити, як порядні люди живуть.»

Батькова наука
Українська народна казка Буковини

У батька був їден син. Жив багато. Коли син підріс і вженився, не заставляв його ні до якої роботи — тілко вінчав і хрестив. (Це означає, що він часто бував на весіллях за вінчального батька, а на хрестинах — за кума.) Коли батько постарівся і прийшлося йому вмирати, сказав синови:

— Щоб ти в полі не казав «добрий день» і «Бог на поміч». (Тут йдеться про те, що треба рано виходити в поле на роботу, раніше за інших, щоб не ти вітався з працюючими на полі людьми, а вони з тобою.) І в кожнім селі щоб ти хату мав, і кожної неділі щоб були в тебе чоботи нові. А як прийде тобі до крутого, то завішайся на той кілок, що в коморі.

Син почав у кожнім селі будувати хату і кожної суботи нові чоботи шити. І як він то став робити, то збіднів до того, що всю худобу спродав, і хліб, і поле. Тілко одна хата лишилася. Іде він до свого вуйка і каже:

— Тато казав, щоб у кожнім селі хату мати і кожної суботи чоботи нові. А як я почав усе то робити, то так збіднів, що шматка хліба не маю.

А вуйко каже:

— Дурню ти, тато казав, щоб ти в кожному селі мав знайомство, щоб тобі було де переночувати, як прийдеться в чужім селі бути. А за чоботи тато сказав таке: треба кожної суботи чистити їх, щоб вони були як нові.

Іде він до фіна і каже:

— Позич мені хоч двадцять рублів.

Фін позичив. Тут сусіда проси його на весілля. А він не має ні хліба, ні грошей — нема з чим іти. Іде він знов до того фіна.

— Фіне, позичте мені ще цей раз. Хату продам, а з вами розрахуюся. Фін позичає. Іде він на весілля. Прийшов до хати, поклав хліб на приспу, а сам чисти від болота ноги. А свиня підбігла й схопила той хліб. Відбив він від свині хліб, але хліб був уже весь у болоті. Входи він у хату і кладе свій хліб на стіл у кутик, щоб люди не дивилися, який він обляпаний болотом. Вітається з хазяїном.

— Адіт, куме, прийшов я до вас без хліба, бо поклав хліб на приспі, і заким чистив ноги, підбігла свиня і взяла хліб.

— Щоб ти так жив, як ти мав той хліб, — каже хазяїн. Входи він у палату — місць нема.

— Куми, — каже хазяїн, — зробіть для чоловіка місце.

А вони не зробили. Пригнувся він поміж людьми і їв навстоячки. Скоро й пішов. Хазяїн питає:

— Куме, чого ви так хутко тікаєте? Ще страв не видали.

— Щось заболів я, — каже той.

А він не заболів — пішов з досади. Прийшов додому і ляг на піч. А жінка лишилася на весіллі, подавала на стіл страви. Наховала вона шматочків хліба в рукав і принесла чоловікови додому. Він поїв і каже:

— Жінко, йди знов туди та подавай. Може, й ще чогось принесеш. Пішла жінка і знов принесла. Він поїв і сидів, і думав. І нагадав, що тато казав йому завішатися на кілок у коморі. Пішов у комору, став на стілець, вчепив вірьовку на шию і на кілок. Як скочив він із стільця і натягнулася вірьовка, кілок вирвався і відти посипалося золото й срібло.

Як найшлося то золото й срібло, почав викупляти він землю, що попродав. Вже має корову, має коні, свині. Вшив собі хороше пальто, комір сивий каракульський. І жінці зшив пальто з таким гуляром.

Перед Зеленими святами вигнав він до череди корову. І була вона за всі корови лучча. Оперся на паличку і стоїть, а недалеко від него сидить купка людей, які тоже свої корови вигнали. Той фін, що позичав йому гроші, каже:

— Нанашку, ходіть май ближче сюди.

Приходи він до них.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Слава богу, худоба не обіжена, файна трава виросла. А хазяїн, в якого було тоді весілля, питає:

— Куме, я бачив на вас і на жінці пальта з такими файними комірами. Що ви, такі файні вівці маєте?

— Нє, то в мене, куме, свиноматка таких файних ягнят народила.

— Та брешете, куме, не може бути, щоб свиня мала ягнята.

— Як я прийшов до вас на весілля з хлібом, ви й тоді казали, що я брешу. То вже й тепер я брешу?!

Та кума буком, та буком! А фін допомагає нанашкови бити кума.

— Оце тобі, щоб ти знав, як казати «брешеш»!

Батькова наука
Українська народна казка Полтавщини

Жив та був собі чоловік, і мав він трьох синів. Двоє старших були розумні, а молодший не завжди зважав на батькову науку.

Одного разу батько з синами вирушив на полювання. Воно видалося вдалим, і перед обідом батько вирішив зварити в лісі юшки. Але тут помітив, що забули вдома ковганку. Посилає він за нею наймолодшого сина. А той і каже:

— Тату, я доки дійду додому, то забуду, за чим ішов.

На що батько відповів:

— А ти весь час іди і повторюй «ковган, ковган», то й не забудеш.

Так син і зробив. Іде він і голосно повторює:

— Ковган! Ковган!

Назустріч йому їхали чоловіки. Їм почулося, що хлопець говорить «болван». То вони взяли й набили невдаху. Повертається син до батька та й плаче:

— Мене набили недобрі люди.

— А за що? — запитує батько.

— Я голосно повторював слово «ковган», яке ти мені сказав.

Тоді чоловік і каже:

— На другий раз говори пошепки і тебе ніхто не чіпатиме.

З цим і пішов хлопець. Ішов він та й ішов і все шепотів собі під носа: «Ковган, ковган».

А назустріч йому йшло весілля, гостям здалося, що він говорить про наречених: «Погані». Взяли та й набили знову нещасного. Повертається син до батька і плаче:

— Мене побили за те, що я йшов повз весілля і тихо шептав слово, яке ти мені сказав.

Задумався чоловік і сказав:

— Іншого разу, коли будеш бачити багато людей, танцюй і співай, то тебе ніхто й не чіпатиме.

З тим і пішов син. Так ішов він та йшов, а назустріч йому йдуть люди і несуть померлого. От хлопець, побачивши багато людей, вискочив перед них і почав співати й пританцьовувати. То люди взяли та й набили його.

Знову йде син до батька та й плаче. На цей раз не витримав батько і надавав синові на горіхи. Але й зрозумів, що не ковганка винна у тому, що вони ще й досі не скуштували смачної юшки, і що його сина люди б’ють. А в усьому винен він, батько, адже виростив такого сина.

Батькова наука
Українська народна казка Полтавщини

Їхали якось чоловік з сином кіньми на ярмарок. Побачив батько підкову на дорозі, і каже синові:

— Іванку, ану злізь з коня, підніми підкову!

— Чого б я за підковою ліз?

Зліз батько сам. Узяв підкову. «Чекай, я тебе навчу», — подумав собі. Продав на ярмарку підкову і купив за неї черешень.

Поторгували, вертаються додому, а голодні-преголодні. Старий і сам не їв, і сину спеціально нічого не купував, а з дому не брали. Іде старий попереду та все кидає по одній черешні на дорогу. А син злізе з коня, з’їсть і їде далі. Бачить: знову черешня на землі. Доводиться знову злізати з коня.

Отак, не хотів раз злізати з коня, то сто разів зліз. Така була наука.

Батькова наука
Українська народна казка Полтавщини

В одному далекому селі жила велика родина: батько, мати та три сини. Синів звали Степан, Максим та Іван. Сім’я мала добре господарство. Завжди все робили дружно й справедливо.

От став батько слабнути і почав думати, як поділити добро, яке він нажив. Зібрав синів і каже:

— Я вже старий стаю. Треба вам комусь господарство брати на себе. Та спочатку підіть світом розуму навчіться та знайдіть собі наречених.

Наказав батько матері спекти синам по хлібині та й відправив їх у довгу дорогу.

Довго їхали сини, багато різних див бачили на своєму шляху. От вони їдуть, коли це на їхньому шляху стоїть розкішний боярський двір. Вийшла з того двору дівчина хороша та пишна. Старший брат і залишився в неї жити.

А два брати поїхали далі. їдуть, коли стоїть ще купецька хата. І виходить з неї вродлива дівчина. От і середній брат залишився в неї.

Їде менший брат сам, коли під лісом стоїть невелика убога хатинка. І з неї виходить дівчина, така красива, але в латаній сорочці. От Іван і залишився в неї.

Зажили всі брати добре, тільки Іван бідненько, а про батька й забули. Тоді старий вирішив провідати своїх синів. Переодягся у старця і пішов. Прийшов він до старшого сина, постукав, вийшли слуги, позвали Максима. А той каже:

— Що тобі треба, старче? В мене і так нема нічого, а як роздаватиму, то й зовсім нічого не матиму.

Батько подивився, заплакав і пішов. Не встиг відійти, а та хата вся взялася полум’ям. Пішов батько далі до середнього сина. У цього теж всього доволі: грошей, худоби, хліба. Підійшов старий до двору, попросив милостиню. Вийшов Степан, подивився на нього і каже:

— Іди геть!

Заплакав старець і пішов. Тільки сховався за лісом, і ця садиба згоріла. Пішов згорьований батько до найменшого сина. Бачить, убога хатина обмазана, трішки худоби. Виходить син Іван:

— Що вам треба, дідусю?

— Та мені хліба шматок.

Завели син з дружиною старого до хати. Помили його, переодягли, нагодували. А як мили, побачили на тілі рани. От жінка й питає:

— Що то за рани у вас, дідусю? Невже не можна їх залікувати?

— Та я вже старий став, буду помирати.

А син допитується, може, є які ліки, а дід тоді й каже:

— Та ви цього не зробите. Треба спалити хату і рани засипати попелом. От вони й заживуть.

Порадився син з дружиною, вивели дітей з хати і запалили, щоб вилікувати старця.

Тоді старий підійшов до сина і каже:

— Я обійшов всіх твоїх братів, щоб дізнатися, хто як живе. Максим і в двір не пустив, Степан теж шматка хліба не дав. Один ти совісті і жалості не втратив. То все моє добро я залишаю тобі.

Впізнав Іван в старцеві свого батька, став благати його лишитися в них.

— Та ні, я піду на свою садибу помирати.

Не встиг старий відійти, як на місці убогої хатинки виріс розкішний маєток. І зажили Іван з дружиною в щасті та злагоді.