Батьків заповіт Українська народна казка Полтавщини
Був собі чоловік та жінка. Було у них три сини, два розумних, а третій дурний. А коло них жив один пан. Була у нього донька, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан взяв і збудував скляну гору, таку височенну, що як глянеш на вершечок, то голову так задираєш, що аж шапка спадає. Посадив там пан доньку геть на самий верх і сказав так:
— Хто доскочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжки. Один одну ніч, другий — другу, а третій на третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, Василь, постояв трохи й пішов у ясла. Там і проспав до самого ранку. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, йде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятися, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями й каже:
— На тобі три палички. Цю дай старшому братові, цю середньому, а цю собі візьми.
Приходить Терешко додому і хвалиться своїм братам, яка пригода з ним трапилася, а ті давай сміятися з нього. Кажуть:
— Пішов, понаходив десь надворі палички та й хочеш нас обдурити.
Старший брат Кіндрат узяв, та як жбурне об землю свою паличку! Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка. Кіндрат мерщій на того коня та й поскакав до гори, де сиділа панночка. Спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив-та тільки до половини й сягнув. З тим і вернувся додому. Середній брат питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку середній брат. Коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув, але… Приїхав додому, а брат питає:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, у всьому світі немає такого коня, щоб міг до панночки доскочити.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них. А далі встав з печі та як кинув паличку, так де не взявся кінь. Та такий, наче золотий, що й глянути не можна, аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочив, то враз і доскочив до дівчини.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівчата й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана. Мусив доньку віддати за Терешка дурного, ото сьогодні й весілля!
Батьків заповіт Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Вмираючи, батько сказав синові:
— Оце, сину, я вмираю Якщо хочеш зберегти моє добро, то я тобі його покидаю, до того ще й допоможу придбати. Роби в полі так, щоб нікому не казав першим „здрастуй”, їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи.
Сказав так і помер.
Син його так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.
Пройшов деякий час і син дожився до того, що вже не мав за що купувати ні мед ані чоботи.
— Ні, не гаразд! — міркує він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.
Почав він раніше всіх людей їздити в степ, та ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього здоровкаються. Цілий день працює. Стомився, сяде їсти самий хліб з водою. Він йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одягне, і вони в нього, як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати.
І тоді син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього віталися, а не він до них, працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як із медом. А щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі, але носити так, щоб вони були, як нові, завжди.
Батьків заповіт Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Умираючи, батько сказав синові:
— Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш зберегти це добро, що я тобі залишаю, і до того ще й придбати, то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «добридень», їж хліб із медом, а у свято одягай нові чоботи.
Сказав це і помер. Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб із медом, а у свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.
Минув деякий час, і син дожився до того, що вже не мав за що купувати ні мед, ні чоботи.
— Ні, негаразд! — міркує він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.
Почав він раніше за всіх людей їздити в степ, та ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього вітаються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб із водою. Він йому здається солодким, як із медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одягне, вони в нього як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати.
І тоді тільки зрозумів син батьківський заповіт: що треба раніше за всіх бути в полі, щоб люди до нього віталися, а не він до них, працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як із медом. А щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи, хоч і старі, але чистити, щоб вони були як нові завжди.