Брати близнюки
Українська народна казка Бойківщини

Були два браття — один бідний, другий багатий. Багатий мав ґаздівство, а дітей не мав. А в бідного були два близнюки. Ходив бідний по лісі, збирав гриби, носив дрова, і побачив на лісовій дорозі птаха. Зачав за тим птахом гонитися і зловив його, а птах вирвався і втік. Та пустив йому одне перо. А та тім пері було написано золотими буквами: «Хто би того птаха приготував і з’їв з него серце, щоночі мав би під головою два дукати.»

Бідний неграмотний був, не вмів читати і поніс то перо до брата, аби брат прочитав. Той прочитав і каже:

— Коби ти того птаха зловив та приніс мені, я би тобі дав два корці пшениці.

Бідний пішов у ліс раз, другий раз, а третього дня того птаха приніс. Багатий брат набрав йому два корці пшениці, той забрав пшеницю, а той — птаха.

Жінка зачала того птаха йому печи, а ті хлопчики-близнюки прийшли до стрийни і там бавилися. Бавилися коло печі і чують, в печі щось тріснуло. Вони подивилися в піч і увиділи, що птах розпукся і видно серце. Вони тим серцем поділилися і з’їли його. Ґаздиня ввійшла до хати, насварила тих хлопчиків, і вони повтікали домів. А вона думає: що робити? Щоб чоловік не сердився, вона зарубала кугута, взяла з него серце і спекла йому. Він з’їв тото кугутяче серце і лягає спати. Нема одного дня дукатів, нема другого, і третього нема. Та й засумував він, що віддав пшеницю задурно.

А потім приходить його бідний брат і каже йому:

— Слухай, брате, ти знаєш що? У моїх хлопців щоранку по два дукати під головою.

— Брате, твої хлопці несамовиті. Їх треба вивести в ліс та вбити. Порадився він з братом, приходить додому та й каже жінці:

— Казав брат, що наші діти несамовиті, що їх треба знищити. Забрав ті діти і пішов з ними в ліс. Пішли вони лісом, і в лісі він признався хлопчикам, що «вас треба вбити, бо ви несамовиті». А хлопчики кажуть:

— Ви нас не вбивайте, ми підем білим світом.

Батько вернувся додому, а вони собі пішли і сказали батькови, що вони вже ся не вернуть. Ішли лісом, лісом і далеко зайшли. Знайшли в лісі якусь хатину. Зайшли до хатини — там нікого нема. Минув якийсь час, приходить дідо. А той дідо був чародій. Зачав він хлопцям казати:

— Що ви тут робите? Куди йдете? А вони кажуть:

— Йдем у світ за очі. Нас батько вивів у ліс. А дід каже:

— Можете зоставатися в мене.

І хлопці погодилися зостатися з дідом. Та й жили з ним у лісі. А то був такий дідо, що д’нему приверталися звірі, приходили д’нему чи то коза, чи ланя, приносили йому молока, і вони з того жили. Все, що треба було, дідови приносили.

Коли хлопці підросли більші, сказали дідови:

— Слухайте, діду, нам би пора вже від вас відходити. Ми вже хлопці великі, пішли би шукати кусень хліба.

— Добре, — каже дід, — раз ви, хлопці, хочете йти, то йдіть. Закликав дідо всіх звірів, поставив їх у ряд і дав хлопцям два медведики, два вовчики й два зайчики. Дав їм ніж і дав по шабли. Та й каже:

— Шаблі вас оборонять. Як будете йти по дорозі, дійдете до роздоріжжя. Одна дорога буде йти туди, а друга — туди. І буде там дуб стояти. Забийте в той дуб ніж. І най кожен з вас приходить до дуба і дивиться на ніж. Як ніж повністю заіржавіє, то, значить, брат уже навік пропав, а як лише трохи, то ще мож його врятувати.

Прийшли хлопці до того дуба, забили в него ніж. Той пішов одною дорогою, а той — другою. Прийшов один до такого села, що там людожер є, який пожирає людей. І мусить цар дати тому людожерови одну особу на день. Приходить черга до його доньки. Він би заплатив много, але нічого не зробить. Дають всі, то й він мусить свою доньку дати.

Хлопець розпитався про тото і подався туди, в ту сторону, де той людожер є. Іде він, іде, а як ближче до людожера прийшов, уже його людожер тягне смоком. Зачало його тягнути вперед і притягнуло аж до того людожера. А він зачав вимахувати шаблею і ту силу перерубав, і вже йде свобідно, вже до него людожер сили не має. Приступив він д’людожерови і повідтинав йому всі голови.

А на той час уже привезли на то місце цареву доньку. Іде вона і не тягне її смоком. Вона собі помалу-помалу йде. Прийшла, а там є той хлопець і звірі. Вона з ним привиталася. А він сказав:

— Людожер уже більше не буде пожирати людей, бо я його знищив.

А він стомився та й схилився там відпочити. Заснув, і дівчина заснула. А як лягав хлопець спати, то сказав:

— Медведю, аби ти не спав, аби коло нас чергував. Медвідь сидів, сидів, захтів спати та й каже вовкови:

— Пильнуй ти.

Та й заснув. А вовк сидів, сидів та й каже зайцю:

— Зайцю, ти пильнуй, а я засну.

Заєць посидів трохи та й заснув. Уже всі вони заснули. А на тій царівні хотів женитися якийсь кавалір, і він слідкував за тим. Як вони всі заснули, підійшов і зрубав тому хлопцеви голову. І з того людожера голови вкрав. Але ще раніше хлопець з тих голів повідтинав язики і заховав. Дівчина дала йому хустину, і він хустину разом з людожеровими язиками заховав.

А той кавалір забрав і дівчину, і ті голови, але не знав, що в головах уже нема язиків.

Медвідь пробудився і видить — біда: ґазда вже без голови. Б’є медвідь вовка, а вовк зайця. Тоді медвідь посилає вовка до діда по воду живучу і по цілучу. Пішов вовк. Ішов, ішов та й втомився, бо далека дорога була. Лягає вовк на полі, ніби здох. Прилітають ворони його жерти. А він собі чіпнув ворону і зловив. Прилітає стара ворона й каже:

— Віддай мені дочку. А він їй:

— Як принесеш мені від того діда води живучої й цілучої, то я тобі віддам дочку.

— Добре.

Погодилася ворона, полетіла і принесла вовкови тоту воду. А вовк розриває ту молоду ворону надвоє: змочив її одною водою — зцілилася, покропив другою водою — ворона ожила, і він віддав її вороні-матері. Приніс тоту воду до медведя. Медвідь змочив тою водою відрубану голову, притулив — голова приросла. Потім покропив — хлопець устав.

А коли він убив людожера, то сказав доньці царя, аби вона раніше не віддавалася, як за сім років, і вона сказала: «Добре». Як пройшло сім років, він вернувся, заходить у село і почув, що буде весілля з царською донькою. Зайшов він зі звірями до корчми, а люди бояться їх. Він і каже:

— Ви не бійтеся моїх звірів. Почекайте, — каже, — цей заєць принесе того вина, що сам цар натще п’є. А ще мають бути царська печатка і царський підпис на тому вині.

І що він тоді робить? Прив’язав зайцеви до шиї хустину. І написав там картку, що вона має дати йому того вина. Зайчик прибіг туди, пси його не беруть. Прийшов до загороди — загорода закрита, нема як пройти. Він пропорпав собі дірку попід загороду і заліз.

А там уже рихтується весілля, в два дни вже має бути. Царівна побачила зайчика і відразу задумалася. А зайчик просто д’ній. Вона стягнула з него ту хустину і прочитала картку. Тоді йде до матері й каже їй:

— Знаєте що? Мені треба тому зайцю дати такого й такого вина. Того, що тато п’є натще. І най тато б’є на ньому печатку і підпише.

Мати зачала ще щось говорити, а вона каже:

— Як треба, то треба.

Бере вона того вина, і заєць поніс його до тої корчми. Приносить, показав, усі подивилися. Відв’язав він то від зайчикової шиї: вино є, печатка є, царів підпис є. А через два дни має бути весілля. Збирається він на то весілля. Приходить туди — варта його не пускає. Хто його із звірями пустить? Гостей пускають, та й брама запирається. А бідака ніхто не хоче пустити.

Тоді він що робить? Посилає в загороду зайця. Як зайчик увійшов, царська донька зразу побачила його. І записка є: «Скажи цареви, щоб мене пустили». Приходить цар і дивиться. Вона сказала, а цар відповідає:

— Що тут з ним робити, як у мене гості зі світу їдуть на весілля. А він каже:

— Я вам щось покажу.

— В мене, — каже, — весілля. А зять у мене той, що врятував людей від людожера. А ти що скажеш?

— А є у вас докази, що це він убив людожера?

— Він сам подасть докази. У него голови є.

— То ходім, покажете мені тоти голови. Йому показали, а він каже:

— Подивіться, чи є в тих головах язики.

Подивився цар — голови є, а язиків нема. Тоді хлопець витягає з кишені язики і каже:

— Приміряєм язики до місця. До кожної голови приміряємо.

Приміряли — все правильно. Всі зашуміли. Того жениха відправляють геть, бо він злочин зробив. Мало бути весілля з одним, а пішло з другим — з тим, що дійсно її врятував.

Та й погуляли на весіллі, попили, поїли і розійшлися. Той зі звірями прийшов у хату до царя, аби хазяйнувати на царстві. А вона прив’язала медведеви медалика до шиї. Та й там відпочивав собі молодий після весілля.

Почув він, що є такий камінний ліс, де людей закаменовують, каменем кладуть. Вирішив він іти в той ліс. Приходить туди зі своїми звірями, а там горить огонь. Він став зі звірями коло того огню та й стоїть. А на дереві сидить відьма і каже:

— Хлопче, прийми мене д’вогневи, бо я змерзла. А він їй:

— Ходи та грійся.

— Я боюся твоїх звірів.

— Мої звірі тобі нічого не скажуть.

— Нє, я боюся, — каже. — На цей пруток і вдар кожного звіря прутиком, то я не буду боятися.

Він узяв той пруток, ударив кожного звіря, і звірі каменями стали. Та й він сам каменем став — закаменувала їх відьма.

Так провелося певний час. Іде другий брат до того дуба, дивиться — ще ніж повністю не заіржавів, ще брата можна врятувати. Іде і відпитує село від села. Допитався, відознав, що його брат там і там оженився. Їде туди. Але між браттями нема різниці, бо вони однакі і звірі однакі. Ніхто не знає, з ким говорить. Прийшов він до царя, дочка царя прийняла його як чоловіка, а він не признається, що він брат. Пройшло кілька днів, і він дізнався за той камінний ліс.

Іде в той камінний ліс. Приходить — огень горить, там, де горів. Подивився він на ті камені: то як заєць, то як вовк, то як медвідь. А один камінь на брата схожий. Став він зі звірями коло вогню. А відьма кричить з дерева:

— Пусти мене до огню, бо я тут не годна загрітись! Він їй:

— Добре, йди та грійся.

— Я не йду, — каже, — бо боюся твоїх звірів. На тобі цей прут та вдар звірів.

А він махнув шаблею, і вона відти впала. Впала та й уже сили не має. Каже він їй:

— Розкаменуй той народ, що тут є, бо ти вже більше ніякої влади мати не будеш.

Вона й розкаменувала народ. І пустився розкаменований народ іти з того лісу. Здибалися брат з братом і йдуть обидва додому. Ідуть в тото королівство, до того царя. Приходять два однакі, приходять звірі однакі, та й заходять обидва в палати.

— Ну, ми прийшли. Один каже:

— Ми два брати. Але нехай вона пізнає, котрий її чоловік.

А вона не може пізнати, бо обидва однакі. Погостилися вони, а тоді каже один з них, але не той каже, що був її чоловіком, а другий брат, каже:

— Як ти не можеш розпізнати нас, то най би ти розпізнала звірів, котрі свої, а котрі чужі.

А вона їм:

— Я пізнаю.

Підійшла до звірів, а в медведика медалик є.

— Оце наші звірі.

— Ну, — каже, — як вона вгадала, то ти, брате, жий собі з жінкою туй, а я піду далі в світ.

І розійшлися брат з братом. На тім і закінчилася казка.