Були два браття — один бідний, а другий багатий. Бідний мав діти, а в багатого дітей не було, і бідний пастушив у багато го брата. Займив він худобу в поле, на стерні, а там пташок скаче та й збирає колоски. Пішов за тим пташком і зловив його.
— Що ти, — каже, — так робиш?
— Пусти мене, я збираю твому братови колоски, аби не пропали. Я — братове щастя.
— А де ж моє щастя?
— Твоє щастя у пана великого на поли під корчем.
— А як мені його дістати?
— Як підеш додому з худобою, братова увіллє тобі в миску борщу. Як будеш їсти, вона тобі верже в миску велику кістку, а ти тоту кістку аби взяв у кишеню. Вона буде просити, аби ти віддав, але ти скажи, що діти будуть дома кістку облизувати. Та й будеш забиратися з дому геть, підеш на службу. Скажеш, що ти вже йдеш щастя шукати, а не служити братови. Вже підеш до більших панів. Та й підеш до свої хати. Біда вилізе з-під печі і буде казати: «То й я не лишаюся». А ти заклич її у ту кістку і забий кістку осиковим патичком. Возьмеш у пазуху й підеш. Возьме тебе якийсь пан на службу, там ти й найдеш під корчем на його поли своє щастя.
Пригнав він худобу, вийшла братова.
— Ходіть та будете їсти.
Увійшов до хати, вона налляла йому борщу, та й упала в миску кістка. Він з’їв борщ, а ту кістку — в кишеню.
— Йой, не беріть. Та я дам вам ще борщу.
— Я беру дітям, аби облизували.
— То й дітям дам домів хліба.
— Та ні, ні. Як ласка, я возьму. Але беру й кістку. Узяв ту кістку й несе додому. Приходить та й каже:
— Жінко, доки ми будемо так бідувати?
— Ну, а що зробим?
— Підемо щастя шукати, а біду лишаємо туй.
— Та яке тобі там щастя? Відки ти знаєш щастя?
— Найдемо, бог поможе. Збирайтеся, жінко та й діти. А Біда лізе з-під печи та й каже:
— Та й мене не лишайте.
— Як я тебе возьму? Я коби діти забрав та й жінку. А то ще й тебе?
— Я не лишуся.
— Ну то лізь в цю кістку.
Залізла Біда в кістку, він забив кістку осиковим кілочком, у пазуху її, та й іде. А жінка не дивиться, що там чоловік робить. Приїхали до міста, він питає:
— Хто би мене на службу наймив? Якийсь пан каже:
— Та як тебе взяти, з дітьми й з жінкою?
— Та так, як є, з усім.
— То ходи до мене. Щось будеш у мене робити. Я бачу, ти годен чоловік. Сідай на фіру. Та й жінка і й діти. Та ще й підвеземся.
Їдуть вони попри став, а він кістку з пазухи та вер у став.
Приїхали до пана, і пан дав його до коней. Він кіньми робить, жінка корови доїть, а діти гуси пасуть. Кожному дав роботу пан. Та й їм уже добре поводиться, є що дітям їсти. Але він думає лишень про тото поле, де його щастя.
Пішов орати. Одно поле, друге. Пішов на третє поле — є корч лісковий серед поля. «Тут, певно, моє щастя». Орав один лан, орав другий, а тоді пішов корчувати той корч. Непокоїв він його, той корч. Викорчував, а там — котел з грішми. «От моє щастя!»
А пана ліквідовують, бо він пиячисько і дуже великі борги має. Чоловік подумав: «Може, я тото куплю». Приїздить додому. А на другий день продають маєток пана. «Хто більше дасть?» Він виймає гроші і платить. Пан лиш видивився. «Наймив я слугу, що не мав нічо’, а тепер стільки грошей має, що моє майно закуповує». Заплатив він та й каже панови:
— Ви не йдіть, пане, від мене. Будете коло мене доживати, і не будете слугою, як я був у вас.
Але пан зо встиду поїхав геть. А той чоловік лишився на його маєтку.
Дізнався про тото якось його брат та й приїздить до него в гості.
— Ну, брате, як тобі тут поводиться? То добре, що заслужив, добре, все маєш. А де пан?
— Та пан поїхав десь у другі сторони. Не знаю, де, не казав мені.
— А як ти. Тото купив?
— Но, та купив-єм. Купив, як ми бог допоміг.
— Та скажи, брате, що я тобі, ворог чи що?
— Е. Та що тобі буду казати?
— Скажи.
— Та мені, — каже, — твоє щастя розказало, як я маю тото дістати.
— Яке моє щастя?
— А той пташок, що збирав колоски.
— А далі що?
— Та там, — каже, — на поли був корч. Я його викорчував і найшов котел грошей. Та й я, — каже, — тими грошима за цей маєток і заплатив. Та, ади, я тут господар.
— А Біду-с де дів?
— У ставу вона. Як я їхав, то вер її туди з кісткою, з тою, що твоя жінка мені в миску верла. Вер-їм у став.
— То й добре, коли тобі так бог поміг.
Поздоровкувалися вони, і поїхав брат домів. Купив собі в місті якийсь черпак та й черпає по тому ставу, черпає, і зачерпнув тоту кістку. «Слава богу, — думає. — Я випущу тоту Біду, аби пішла до брата». Витягає він той осиковий патичок та й каже:
— Бідо, вилазь відти, бо брат мій так за тобою затужив.
— Еге, твій брат мене в кістку забив. То вже не йду до него, я — твоя Біда.
Та й повісилася йому на шию.
Приїжджає багатий брат додому і каже до Біди:
— Що ти в мене будеш робити?
— Будеш видіти.
Приїхав він, подивився — а його все майно погоріло. Де була хата, стайня й стодоли — там попіл. Вертає він до брата та й каже:
— Ади, брате, я випустив Біду, казав, що ти за нею тужив. А то моя Біда, дивися, що зо мною сталося.
— Ну, брате, я тебе, як хочеш, прийму, але ти в мене будеш лиш слуга, як я в тебе був. Ґаздою у мене ти не будеш, бо я у тебе ґаздою не був.
І на тім закінчилося.
Біда Українська народна казка Гуцульщини
Був чоловік та й жінка. Дуже бідні були і не могли ніяким чином доробитися. Бо в них таки була в хаті Біда. Як не мотався той чоловік, яку роботу не робив, аби було з чого жити, — нічого не помагало йому.
— Іди до того й того багача, аби дав нам кавалок поля на третину. Йому два паї, а нам третій. Може, з того зажиємось, — сказала жінка.
Пішов він до багача та й каже:
— Дайте мені робити ваш город на третій пай. Вам буде два паї, а мені третій.
— Добре, — сказав багач.
Виорав багач восени на озимину велике поле, дав свою пшеницю, бідний посіяв, заскородив. Настало літо, прийшла пора жати, узяв бідний свою жінку на багацьке поле та й жне пшеницю. Дві клані * складає багачеви, а третю собі. Зжали вони все та й пішли до хати. Най то збіжжя сохне в полі. Як прийде пора, візьметься до хати.
А того літа файна пшениця вродилася. Бідний все ходить що третій, що четвертий день на поле того багача. Тішиться тими кланями, що нажав. Але дивиться, що все менші та менші його клані, а багацькі чим день, то більші. Так, як би крав хтось з його клань та додавав у багацькі. Та й каже він жінці свої:
— Жінко, так і так. Я все дивлюся на клані. Наші менші, а багачеві більші. Що це може бути?
А жінка йому каже:
— Іди, чоловіче, сеї ночі та посокоти *.
Чоловік узяв сокиру під паху та й пішов на поле сокотити. Ходить попри своїх клань та все сокотить. Прийшла дванадцята година опівночі. Дивиться він, хтось вимикає з його клані по стеблині пшеницю та й у багацьку кланю несе й натикає. Чоловік штрикнув під свої клані до тої людини, лапнув за руку, а то дівка гола. Хапнув сокиру та й хоче рубати тій дівці шию. А дівка сказала:
— Не рубай мене, чоловіче, я твоє щастя.
— Яке ти моє щастя, як ти з мої клані береш, а в багацьку натикаєш?
— Ой щастя, каже гола дівка. — Ти не доробишся, чоловіче, аби робив як день, так ніч. Бо в твої хаті є Біда.
— А що мені робити, аби я не мав Біди? Каже гола дівка:
— Мусиш вибратися з жінкою й дітьми геть із свеї хати. Аж на десяте-дванадцяте село. Отам собі доробишся. Але як будеш вибиратися з хати, то би нічого не забув у хаті. А як щось забудеш, аби ти в свою хату вже не вертав.
— Добре, — сказав чоловік голій дівці. І дівка пропала в землю, як не було.
Прийшов чоловік до хати та й розказує жінці все, що з ним трафилося.
— Добре, — каже жінка, — вибираймося.
Спакувалися та й пішли з дітьми геть. Пройшли кавалок дороги, і чоловік пригадав, що забув у хаті сокиру. Каже він жінці:
— Жінко, я забув у хаті то, що найбільше в дорозі треба.
— Що забув?
— Сокиру. Я вертаюся.
— Е, — каже жінка, — як казала тобі гола дівка, щоб ти не вертався, так ти не вертайся.
— Як я не боявся вночі вартувати в полі, так я не боюся в свою хату вернутися.
Сіли жінка з дітьми на землю, а чоловік вернувся. Наближається він до хати, чує, а в хаті така голоснява, так щось приповідає, що аж млосно слухати. Чоловік нахилив голову поза двері, а воно каже:
— Ой ґаздику мій милий, чому ти мене покинув? Бери мене з собою! Бо що я маю без тебе робити?!
І показалася йому Біда в людському вигляді. Чоловік сараку * вже не мав що діяти та й мусив сказати:
— Та я таки вернувся за тобою.
Біда лапнулася чоловікови за шию. Чоловік каже:
— Е, Бідо, мені буде встидно нести тебе селом. Люди будуть ззиратися.
— Ну то, — каже біда, — заховай мене в пазуху свою. Чоловік каже:
— Я маю гезде на полиці ріжок, залазь у него.
Залізла Біда в ріжок. Чоловік поклав ріжок у кишеню, взяв сокиру та й пішов з хати. Догнав жінку й дітей. Жінка питається:
— А що, чоловіче, там у хаті?
Щось її тєкло. Чоловік не хотів жінці розказувати, лиш сказав:
— Пішли далі.
Ідуть вони дорогою та й попри став цего багача. Чоловік витягає той ріжок з кишени та й мече багачеви в став. Тому, що робив третину на його полі. Як вер * той ріг у став, то йому аж легше стало на душі, так, ніби на світ народився.
Минули ці бідаки десь, може, дванадцять-тринадцять сіл і зупинилися в однім великім селі. А в тім селі був дідич * дуже багатий.
Каже жінці чоловік:
— Піду я до цего дідича проситися, би нас приймив на роботу.
— Най буде, — каже жінка. Прийшов чоловік до пана та й каже:
— Пане вельможний, прийміть мене на роботи. А дідич питає:
— А що ти, чоловіче, вмієш робити?
— Що скажуть пан, то все буду робити.
Дав пан їм притулок, примістилися вони в якійсь хатчині, ночують. Аж тут нараз десь опівночі отворяються двері і входить у хату коза. Та й стряслася серед хати. З кози посипалися срібняки, аж у хатчині виду дало. Як уздріли то чоловік з жінкою, аж стремтіли з радощів. А то ще й другий раз коза стряслася та й зменшилася. І знов срібняки посипалися. Чоловік з жінкою з радощів штрикли ту козу цілувати. А коза третій раз стряслася, і кози вже не стало, вся срібняками розсипалася по землі.
Чоловік накрив срібняки фелеґою та й чекає днини Божої. Настала Божа днина, і чоловік посилає жінку до дідича.
— Скажи дідичеви, щоби позичив ґелетки *. А дідич запитається: «Нащо вам ґелетки?» А ти поправд і таки скажи: «Гроші міряти».
Каже жінка дідичеви:
— Позичте ґелетки. А дідич питається:
— Нащо вам ґелетки?
— Переміряти гроші, срібняки.
А дідич собі подумав: «Ади, змилила дрантогузка». Та й каже:
— Іди геть мені з двору.
Але жінка таки не відступає з дідицького двору. «Дайте ґелетки» та й «дайте ґелетки». Дідич крикнув на покойову:
— Подайте цій жінці ґелетку, най не морочить мені голови. Чоловік переміряв срібняки, а дідичеви за кожний обруч по срібнякови набив. За вигоду, за дідичеву ґелетку.
— Неси, жінко, та й подай дідичеви в руки.
А дідич як подивився на ті срібняки, то йому очі вивалилися, як цибулі. Жінка пішла собі в свою хатчину, а дідич не звірив своїм очам. Узяв з клинка палицю та й пошмалив до хатчини, де примістив того чоловіка з жінкою. Отворив двері, а чоловік з жінкою сидять коло купи срібняків, накритої фелеґою. Каже пан:
— Ану покажи тоти срібняки, що ти міряв моєю ґелеткою?
— А ви, пане, не заберете в мене?
— Ні, ні, не заберу, лиш покажи, — каже дідич.
Чоловік здоймив фелеґу, а пан як подивився, то аж задрижав. Та й питається в него:
— Яким чином ці срібняки попали тобі в руки? Відки та що? Чоловік розказав все поправді, як то сталося. Пан каже:
— Ну то твоє щастя. До цего я рації не маю. Я тебе поставлю за ці гроші на одно велике ґаздівство. Тут оден барон виїха́є за границю. Має свій дворик, поле. Купиш у него, станеш на його місце жити і будеш місцевим ґаздою. Не будеш ходити ніврбтком *.
І так сталося. Робить цей чоловік з жінкою великий обід, бо йому ще після купівлі того маєтку купа грошей лишилася. Кличе ціле село, аби набулися люди за його здоров’я, бо набідувався він за вік свій. Та й кличе того багача, що робив у него за третину і вер йому ріжок у став. Але не пішов самий до багача, а післав післанця. Приходить післанець до багача.
— Дзінь добрий, вуйку.
А багач знав того післанця.
— Я прийшов до вас від господаря. Мене післав той чоловік, котрий у вас робив третину на полі, аби ви ласкаві прийти до него на обід. Він скликав ціле село. Та й вас не хоче минати. Будьте ласкаві прийти до него на обід.
А то за далеким селом уталювався той чоловік. Багач каже згорда післанцеви:
— Я не знаю ніяких післанців. Вертайся до него назад та й скажи йому: поки він сам не прийде до мене просити, доти я не прийду.
Післанець пообтирався та й вернувся назад. Та й сказав цему чоловікови: «Так і так сказав той багач». І той чоловік сам іде до багача, хоть не має раз як, бо в него рухи, готовляться до обіду великого. Отворив браму в багача, а багач чесав коні на подвір’ю. Дивиться і не може пізнати, що це за оден до него прийшов. Бо на цім чоловікови таке вбрання, що багач видів таке хіба що в багачів, а не в простого селянина. Але як заговорив той чоловік до цего багача, так багач зразу пізнав його. Та й багача злість зібрала. Та й каже йому:
— Чого ти прийшов до мене? Говори, бо я не маю коли. Я чешу коні і їду в поле.
Підійшов чоловік до багача ближче, подав багачеви руку та й сказав:
— Я прийшов просити вас на обід.
— Та казав мені твій післанець. Та чи то правда, що ти такий великий обід робиш, як казав той післанець?
— Правда.
Та й вірить він і не вірить. А як подивиться на його вбрання, то щось довіряє. І каже багач:
— Ну як так, то йдім посидьмо в галєрії * і щось поговоримо. Сіли обидва.
— Піду до тебе на обід, але мусиш мені розказати, з чого ти так забагатів.
— Скажу вам поправді, таїть не буду.
І зачав той розказувати геть усе, від початку до кінця. Як узяв третичку робити, як йому дівка гола показалася... І все розказав до кінця.
—...А я, — каже, — прийшов під хату, а в хаті голоснява. Я отворив двері, а Біда мені виштрикла на плечі, показалася у вигляді людини. Я завстидався нести селами голу Біду на плечах. І я запросив її, аби мені в ріжок влізла. Вона залізла в ріжок, і я її корком заткав. Та йшов попри вашого става, та й вер у ваш став.
Та й ще розказав багачеви, яким чином гроші йому попали. І багач усе то зрозумів. Та й каже:
— Ге, то тому мені дві корові згибло, двадцять п’ять овець пропало, стирта сіна згоріла. Доти я не піду до тебе на обід, — каже багач бідному, — поки я не найду той ріжок у себе в ставі. Ти маєш показати, на котре місце ти той ріжок вер.
Бідний чоловік не хотів то показати багачеви, бо не мав часу, квапився додому йти. А багач імив його за груди (він був дуже сильний), потряс та й сказав:
— Ой підеш! Де дінешся?
Багач крикнув на свого сусіда, на другого, на третього:
— Ходіть сюди! Позбігалися сусіди.
— Що є? — запиталися.
— Ідіть зо мною. Дам вам по золотому.
Повів багач до свого ставка тих людей та й того бідного чоловіка.
— Ану де ти вер той ріжок, на котре місце? І він показав:
— Отам я його вер.
— Ану, люди, розбирайтеся, лізьте у воду, шукайте ріжка. Шукають, шукають, скрізь мацають намулами в тім боці і в другім — не годні найти. Намучились і повилізали з води. А багач каже:
— Вертайте мені гроші.
Люди вернули гроші, багач розібрався сам і штрикнув нурка * в воду.
Шукаючи, мацаючи сюди-туди, аж серед ставка лапнув і нарешті найшов той ріжок. Витяг корок, а відти вилізла така Біда довга, коло двох метрів, обвилася багачеви навколо шиї та й заговорила людським голосом просто багачеви в лице:
— Отепер я тебе не попущуся ніколи-ніколи. А багач зарув * :
— Ти не моя Біда, ти того чоловіка, що в панськім убранню!
— О, я колись була його Біда, а тепер я не хочу бути його Бідою, бо він мене втопив. А ти мене врятував.
Та й по сьогоднішній день того багача тримається та Біда, якщо ще жиє вона. А я був при тих свідках. Бо той бідний узяв до себе на обід тих трьох людей. Та й мене взяв. Та й поклав за стіл, очима до стіни, а плечима до людей. І ми там пили. Бородою текло, а в роті сухо було.
Біда Українська народна казка Покуття
Жили чоловік та й жінка. Та й були в них діти, багато дітей. Вони дуже бідно жили, бідували. Каже жінка:
— Чоловіче, виїдьмо відци, бо тут нема як жити. Але хату не продаваймо, бо як продамо, то не будем мати до чого вернутися. А як буде нам десь ще гірше, то вернемося назад до свої хати.
Вони все спакували, склали на фіру, та й забрали на фіру дітей і виїхали. Проїхали вони трохи дорогою, жінка подивилася — забули в хаті сито. Каже жінка:
— Чоловіче, вернися за ситом. Бо десь станемо, прийдеться муки просіяти та й не буде чим.
Чоловік не хотів, не хотів, але вернувся. Увійшов до хати, а в хаті так голосить Біда. Каже вона чоловікови:
— Добре, чоловіче, що ти вернувся. Я тепер тебе вже не лишаюся. Каже чоловік:
— Де я тебе возму? Маю ґазди торбинку. Хіба беру тебе в цю торбинку.
Та й Біда зайшла в торбинку.
Вернувся чоловік до фіри та й їдуть далі. Та й їхали попри якусь воду, і чоловік бовхнув ту торбинку з Бідою в воду.
Приїхали, вони до одного пана, стали до него на роботу і роблять собі. Заробляють, і вже стали непогано жити. Замоглися, що вже добре їм. І чоловік робить весілля, віддається його дочка. І пише він листа до свого брата: «Приїжджай на весілля». А брат каже до свої жінки:
— Печи фіру хліба, бо брат мій бідний, з чим він весілля зробить? Приїхав він до брата, а брат такий багач. А він питає брата:
— Як ти запомігся, що став такий багатий?
А він йому розказує, як то було, що вернувся до хати, а там голосила Біда. Він узяв Біду, втопив, і йому стало добре. А брат його став злий на то, що бідний став таким багатим, та й пішов у ту воду, та й шукає тої торбинки. Би брат знов став бідний. Найшов ту торбинку, випустив Біду та й каже їй:
— Іди до мого брата. А Біда каже:
— Я до брата вже не йду. Я до него вже не маю права, а лиш до тебе.
Нім той чоловік вернувся додому, хата його згоріла і все згоріло. І він став бідний, і на цім кінець байці.
Біда Українська народна казка Бойківщини
Жив собі єден чоловік. І ймилася його Біда. Він мав добру господарку, а тота Біда все знищила. І нічого вже не мав той чоловік. І не міг на його біду дивитися сусід. І нарадив його, того чоловіка, свого сусіда:
— Лиши тоту Біду та йди собі за границю. Будеш собі за границею добре жити, а Біда лишиться тут.
І він послухав свого сусіда. І почав збиратися вночі. Біда заспала, а він уночі встав і збирається тікати від Біди геть. А Біда щоб лишилася. Та й збирається він, збирається жінка, збирають дітей. Зібралися і вже хотять виходити з хати.
А Біда встала на печи та й каже:
— Де ти, чоловіче, йдеш? Не лишай мене. А я тебе не лишу. Де ти йдеш, там і я, — каже, — з тобою йду. Почекай, я вбуюся та й іду з тобою.
Ну та й пропало. Не йде він уже нікуди, той чоловік. Далі в своїм домі жиє. Сусід зрана дивиться, чи виїхав той чоловік геть, а той чоловік дома. Каже сусід до нього так:
— Йой, та ти ще не виїхав? Я думав, що ти вже виїхав. Думав, що тебе Біда вже лишить.
— Та де? Не лишає мене Біда.
— Ну й що? — каже сусід. — Я тебе ще раз пораджу. Як вона тебе не лишає, тота Біда, то, — каже, — збирайся ще раз уночі та й тікай, як вона заспить. Зберися і лиши Біду геть. А як не буде хотіти лишатися, озми літрову фляшку та й будеш казати, щоби залізла Біда в тоту фляшку, бо ти не годен носити її на плечах.
А вона все на плечах йому сиділа.
—…Будеш казати, що тебе плечі болять, і Біда залізе у фляшку.
— Но добре.
Послухав господар сусіда та й збирається тікати вночі геть за границю. Збираються вони, а Біда знову пробудилася.
— Де ти йдеш, чоловіче? Я не лишаюся.
— Я тя не годен уже на плечах носити. Все тя ношу на плечах. Як хочеш, то залазь у тоту фляшку, та я закоркую тя і озму у кишеню. Та й буду тя в кишені носити. А на плечах я тебе носити вже не годен.
І як зачала Біда натягатися коло фляшки, і витяглася в нитку та й залізла у фляшку. І несе він її. Іде він з жінкою і дітьми, а там така млака була, трясачка, багнячка така. Вибив він коликом і тій бигнячці яму, вийняв з кишені тоту фляшку і запхав її ушком успід у тоту яму, у землю. І закопав Біду.
Та й пішов він з жінкою й з дітьми за границю, та й жили вони там осбі. Постарали вони собі там господарку. І вже добре він з своїми дітьми жив. Вже там Біда нич його не гнобила.
І виріс уже його син. Та й хотів він побачити ту землю, де він ся родив. Та й приїхав туди, на той пляц подивитися, де хата їхня була, де він колись бавився… Прийшов, походив там, подивився. А там уже нічого нема, хіба тота земля стоїть. І хати вже нема.
Та й вертається він домів. Іде попри ту млаку, слухає, якась біда пищить у млаці. Він прийшов ближче, послухав. А тоді розкопав колом то місце, видовбав фляшку. Та й розкоркував її, дивиться, що в тій фляшці є. зазирає у фляшку, а тота Біда вилізла, хопилася його, скочила йому на плечі. Та й переніс він ту біду за границю, де його тато й мама жили. Та як почала там Біда вертепи ти, то запропастила їм цілу господарку. І знову той чоловік став бідити, бо Біда його й там, за границею найшла. Бо син Біду переніс через границю. До такого він дожився.
Біда Українська народна казка Поділля
Всі люди кажуть: біда та й біда. А пан якось думає: яка біда, де вона?
Запряг він коня, сів у бричку та й їде біду шукати. Дивиться дуб, на дубі сова сидить. Так йому захотілось достати її. Скинув одяг, поліз на дуба. Злазить, нема ні брички, ні коня, ні одягу.
Надворі холодно. Прибіг до якоїсь хати, вскочив під піл, а там батюшка спить. Прийшла жінка, воду принесла. Дивується, що хата відкрита. А тут і чоловік з млина приїхав і каже до жінки:
— Сип, жінко, їсти.
Жінка поставила чоловікові їсти і сама сіла. Їдять. А пан так хоче їсти, що не витримав та й вилазить з-під полу. Чоловік аж очі витріщив:
— Хто це?
Жінка в сльози:
— Не знаю!
А пан каже:
— Я гадалка, все знаю. Грійте окріп, у вас під полом чорти водяться, я буду вигонити.
Жінка здогадалася, кого він хоче вигонити, але робити нічого, гріє окріп. Пан вилляв на попа, а той вискочив і тікати.
— Що ж вам дати, чим віддячити, що ви чортів нам повиганяли, — питає чоловік.
— Дайте мені якусь одежину, — просить пан, — тепер я знаю, що таке біда.
Біда Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Було собі двоє сусідів, один бідний, а другий багатий. Жила в бідного на печі біда, на сову схожа. І що тільки чоловік зробить, вона з’їсть або віднесе багачеві. Розгнівався бідний, що біда все в нього повиносила, забрав жінку, шматок дошки й подався до лісу. Біда як побачила таке, та ну гукати їм у слід:
— А куди це ви?
— А буде з нас біди, — відповіли небоги.
Біда засміялась та й каже:
— Я швидше там буду.
Доходять бідолахи до річки, перекинули дошку й перейшли на той берег, а дошку прийняли. Коли оглянулись, а біда біжить за ними й несе на плечах колоду. Перекинула колоду через річку і перейшла на той бік, і вже вона біля бідних у лісі. Бачить біда, що бідняк теше дерев’яні клинці, й питає:
— А навіщо ти клинці робиш?
Бідний відповідає:
— Бачиш оту спорохнявілу ялину. Отам і сховаюся від тебе в дуплі, а вхід заб’ю клинцями, бо обридло жити з бідою.
А біда сміється:
— Та я ж перша в ялину скочу і там тебе чекатиму.
Біда враз опинилася в дуплі, а бідний щодуху вхопив дошку, заклав отвір і забив клинцями. Тоді із жінкою повернувся додому, а біду в дуплі покинув. І вже по дорозі їм поталанило, бо знайшли мішок із грішми. Відтоді мали всього вдосталь.
Бідний час од часу навідувався до лісу. Огляне дупло й заб’є глибше клинці, щоб біда не вийшла. Підгледів це багатий й подумав, що сусід у тій ялині скарб ховає. Пішов, вибив клини. Біда вискочила з дупла та й оселилась назавжди в багатого.