Бідна Бібіль
Українська народна казка Бойківщини

Були три браття. Хотіли вони осягнути такого птаха, щоб їм від нього всяка поміч була, аби вони таке щастя осягнули, якого в світі більше не було. Вони дуже заможно жили, багачі були, сильні. А їх тато царем був. Приходи старенький чоловік і проситься до них на ніч. А вони:

— Ходи, старенький, переночуй-ко в нас. Ти нам щось із світу нового скажеш.

Вони його прияли, обсіли й кажуть:

— Дідочку старенький, скажи нам, чи можемо ми осягнути таке щастя, що в світі такого ніхто не осягнув?

Каже дідок:

— Синочки, як ви мене так приїмаєте, я вам скажу. Осягнете, лиш треба бути достойними. Підете, — каже, — дорогою, прийдете від’лісови, а там є стаєнка. Від тої стаєнки підете лісом, і там буде велике дерево. На тім дереві буде золота клітка, а в ті клітці — птах. Якщо ви того птаха їмете, то осягнете щастя.

— Добре.

І більше він нічого не сказав, той дідок. А тоти три браття подумали, і на другий день каже середущий:

— Знаєте що? Я сідаю на коня і їду. Якщо буде мені якась пригода або що, щоби ти, старший брате, пішов мені на порятунок. На тобі мій перстень. Як буде він тебе трохи лоскотіти в палець, то би йшов, бо зо мною сталося щось погане.

Тоді сів він на коня. Відпровадили його всі в путь, бо то ж дуже далеко їхати. І поїхав він. Їде дорогою, приїжджає від’лісови — є стаєнка. Пішов лісом — є велике дерево, а на тім дереві — золота клітка, а птаха нема. Він став під дерево і чекає, коли прилетить птах.

Стоїть він, стоїть, коли прилітає птах. І каже:

— Скажи, скажи, най спочине Бідна Бібіль.

А він думав, що як скаже, щоб спочила Бідна Бібіль, то вона залетить у клітку, він вилізе на дерево та й клітку з птахом забере. Та й птаха буде мати і щастя осягне. Та й каже так:

— Спочинь, спочинь собі, Бідна Бібіль.

І став каменем. Аж тоді Бібіль залетіла в клітку. Щось так палець свербить того старшого брата. Каже:

— Тату, щось мені неспокій. Щось з братом сталося погане, я їду.

— Ой, синочку, може, він загинув. Я вже тебе не хочу пустити. Може, він загинув, ще й ти загинеш.

— Ні, їду. Іду, тату, і все.

І не втримав його тато, і поїхав він.

Та й пішов тою дорогою, як старенький розказував. Приїжджає від’лісови — є стаєнка. Приходить до стаєнки, є кінь. «Ага, тут і брат мій був». Прив’язав свого коня і йде в ліс. Приходить туди, дивиться, є велике дерево. На тім дереві — золота клітка, а птаха немає. Він там стоїть і нічого не видить, тільки багато каміння довкола того дерева, багато каміння. Більш нічого немає.

Він стоїть, аж прилітає той птах і каже:

— Скажи, скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. А він:

— Та спочинь собі, Бідна Бібіль. І став каменем. Все.

А в того наймолодшого так почав палець свербіти. Він каже:

— Тату, я їду, бо й з другим братом щось сталося. Їду на поміч йому.

Тато його дуже не пускав, але він все одно виладився і поїхав.

Поїхав тою самою дорогою. Приїжджає, заходить у ту стаєнку, дивиться, є коні. Він і свого прив’язав та й іде туди. Іде лісом, приходить від’дереву — є золота клітка, а в клітці птаха немає. Він стоїть і чекає. Прилітає птах і каже:

— Скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. Він нічо’. Тоді Бібіль знов:

— Скажи, скажи, най собі спочине Бідна Бібіль. Він нічо’. Тоді вона третій раз:

— Скажи, най собі спочине Бідна Бібіль.

А він нічо’. І вона залетіла в клітку. А він лізе горі тим деревом і каже так:

— Що це за каміння тут? А вона йому:

— Видиш, скільки тут каміння — стільки тут погинуло людей. І він того птаха з кліткою зняв з дерева. Птах говорить:

— Це погинули люди, що за мною йшли і мене не взяли. Аж ти один на світі такий знайшовся, що ти мене зняв.

І каже вона далі:

—...На тобі перстень з мої ноги. І в якій би пригоді ти не був, що б з тобою не сталося, їмишся за перстень на пальці, і будеш живий. І візьми оцю гілочку. Піди до тої кернички. Там є живуча вода. А в другій керничці мертва вода. Що покропиш мертвою водою, воно стане каменем. А як покропиш живучою водою, то оживе.

А він каже:

— Слухай, як ти така світова і все знаєш, скажи, де мої брати?

— А твої брати обидва тут. Ті камені — то твої браття. Як покропиш їх живучою водою, вони ожиють.

Він узяв ту гілочку, покропив закам’янілих братів, і вони ожили. Каже він:

— Братіки, ви знаєте, де були?

— Ми спали.

— Ви, — каже, — камінням стали і були б ніколи не ожили. А вони не вірять. Кажуть:

— Неправда, ми спали.

А він сказав:

— Я вам зараз покажу.

Покропив одного мертвою водою, і той став каменем. І сказав другому братови:

— Брате, дивися, який ти був.

Тоді він покропив того брата живучою водою, і той знову ожив. І вони повірили, що загинули, а він їх оживив. І як став він кропити тою водичкою камені, то тисячі народу постало. І сказали йому браття:

— Ніхто таке щастя не осягнув, як ти.

Але браттям трохи не подобалося, що наймолодший брат осягнув, а вони — ні.

Але нічого. Бере він всіх оживлених людей та виводить з того лісу. І бере птаха з кліткою. Птах весь час коло наймолодшого брата. І каже:

— Іди візьми з того дерева гілку. Кинеш нею і що захочеш, то тобі буде: їсти, пити і забави всілякі. І нагодує тебе, і буде веселити.

Він узяв ту гілку, і вийшли вони з лісу. Вивів і весь той народ. І не прості люди йшли за тим птахом, а багачі і рицарі, які колись давно були. І ніхто того не осягнув, тільки той наймолодший брат.

Повиходили вони всі з лісу. Коней ні в кого не було, тисячі народу йшли пішки. Всі ті, що багато років там лежали. А три брати їхали на конях. І всі ті люди розійшлися по своїх країнах, і лишилося тільки їх троє.

Їдуть вони втрьох на конях. Він їде наперед, а браття ззаду. Але вони смутні, щось їх непокоїть. Зависні вони, що молодший осягнув, а вони — ні.

Приїжджають на берег моря і кажуть:

— Ми так помучилися, трохи відпочинем.

А він такий веселий. Злізли з коней. Він кинув ту гілочку, і гілочка зразу дала стіл, а на ньому всякі напитки, всяка їжа. Понапивалися, понаїдалися і полягали.

Молодший брат, знаєте, не мав ніякої турботи і зразу заспав. А ті два думали. Каже один:

— Брате, що ти думаєш?

Але один другому боялися казати, що думають.

— Їй... що я думаю... А ти що думаєш?

— Їй...

А далі відважився та й каже:

— Знаєш що? Наш наймолодший брат осягнув таке щастя, а ми ні. Знаєш що?..

— Що? Ти кажи.

— Візьмім киньмо його в море. Він втопиться, а ми забереме того птаха, привезем додому і скажемо татови, же ми наймолодшого брата не бачили. Не признаємся і будем мати щастя.

— Знаєш, і я то думаю.

Взяли його сонного за ноги, за руки, розмахнулися і кинули в море. А він зразу прокинувся, лап себе за палець і зостався живий. Пішов на дно і не втопився.

А птах як то побачив, що вони кинули брата в море, зразу перестав вигравати. Сумує і все. Вони того птаха підбадьорюють, а він сумує.

Але будемо говорити за то, як повернулися браття додому. Забрали вони того птаха. А коня братового нагнали, бо вони ж мають удома сказати, що про брата нічого не знають. Приїжджають оба додому, тато їх стрічає, так весело всім. Та й кажуть сини:

— Так, ми осягнули щастя, привезли-сьми, — каже, — птаха.

— А брат де?

— Ми не бачили.

— Ну а де ж він? Він же теж поїхав туди.

— Ми його не бачили ніде.

А птах цілий час сумував і нічого з нього не було, ніякого співу. А вони далі брехали, що брата не виділи. І кажуть:

— Ми ще вернемся туди і подивимося, що з ним сталося.

А він летів на дно моря, летів і потрапив у зовсім інший світ. Йде тим світом по дну моря, і приходить до великої будівлі. Заходить туди, а там дівчина, така красна. І каже вона:

— Хлопче, хто тебе тут загнав. Я тут страшних звірів доглядаю — вони тебе зразу з’їдять.

А він каже:

— Не бійся, дівчино. Скажи мені, коли ті звірі прийдуть.

— Я їм, — каже, — готую їсти, і о дванадцятій годині вони приходять. Але вони тебе заїдять.

— Не бійся, я буду охороняти себе й тебе.

Підходить та година, дівчина вже наготувала їжу для звірів. А він мав білу крейду. Бібіль дала йому три крейди таких і сказала, що як буде йому яка небезпека, то хай зробить тою крейдою лінію навколо себе — через ту лінію ніякий звір не доступить до нього. Він намалював тою крейдою коло і став з дівчиною в центр того кола.

І тут гримоти такі, такі лускоти почулися — іде звір. Приходить звір з трьома головами. І намагається добратися до нього через ту лінію. А він мав меч у руках. Раз! — і відтяв голову. А далі другу відтяв голову і третю. Порубав того звіра і відкинув його.

Каже дівчина:

— Добре, що ти порубав того звіра. Але є ще звір з шістьма головами. А є ще звір з дванадцятьма. Того звіра ти не побореш.

— Не бійся, щось будем робити.

Приходить другий день, хлопець відпочиває. А дівчина каже:

— О дванадцятій годині прийде звір.

Чує він, тріскоти починаються. Узяв уже дві крейди, білу й червону. Потяг тими двома крейдами і зробив коло. І стали вони обоє в центр того кола. Прийшов звір із шістьма головами і почав натягати до них свої голови через ті лінії. А він раз! — і відтяв, відтяв, відтяв. Всі голови відтяв, посік їх і відкинув. А дівчина каже:

— Видно, що ти силач. Як ти ще третього звіра побореш, то будеме слобідні і ти, і я.

На третій день приходить звір з дванадцятьма головами. А він узяв ще й крейду зелену. І тими трьома крейдами — білою, червоною й зеленою — намалював коло з трьох ліній. І став з дівчиною в центр того кола. Приходить звір з дванадцятьма головами. Той уже такий сильний, що дуже його тяжко побороти. І вмотав його таки хлопець, але дуже тяжко було, страшно змучений був. І тоді каже так:

— Вже все. Тепер роби зо мною, що хоч’. Я вже ні туди, ні сюди. І цілий день він відпочивав, а тоді каже їй.

— Я тебе візьму з собою на сушу, до свого батька, і ти будеш моєю жінкою.

Тоді він їмився за перстень, і припливла велика риба. І сказав їй хлопець:

— Винеси мене з дна моря наверх.

Посідали вони обоє на рибу, і винесла вона їх на сушу.

Вийшли вони на сушу, і ще коло моря вони, а птах удома вже відчув це, уже знав, що він повертається, і став співати. А вони всі дивувалися: «Що є? Дотепер він цілий рік нічого не співав, все сумував, а тепер почав співати. Чому?» Але вони не додумалися, що брат живий.

Іде він з тою дівчиною до нього додому, а вже з другого царства звістили до того господаря:

— Наймолодший син твій вертає, ще й наречену веде.

Батько дуже зрадувався, а браття засумували. Вони вже знали, що буде.

Тато поїхав стрічати сина, і браття поїхали. Браття сумні-сумні, а тато веселий. Стрінув він свого сина, приїжджають усі додому. Батько дуже врадувався, що він повернувся. Та й каже:

— Сину, де ти був так довго? Браття вже давно приїхали і щастя осягнули, птаха привезли. А ти де був?

— Тату, — каже, — то не браття осягнули щастя. Я осягнув. А вони були погинули, і я їх визволив з каменю. А вони мене хотіли погубити.

Приходи він, а птаха Бібіль так ся втішила і стала коло нього вигравати. А батько думає, що із старшими синами робити. Повбивати їх? А наймолодший син каже:

— Ні, не треба їх вбивати. Я їх пущаю. Нехай ідуть собі в світ, і щоби більше я за них не знав. Я не погинув тільки тому, що мав від птахи Бібіль чарівний перстень, а вони про той перстень не знали. Нехай собі йдуть.

І вони пішли. А наймолодший син і його дівчина одружилися і справили весілля. І я на тім весіллю була. Та й жиють вони по сьогоднішній день.