Бідна сирота і царський син
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі в їднім селі чоловік, мав жінку. Жив з жінкою два роки, та померла вона. Лишилася з татом донька. Через два роки оженився він з другою жінкою, вдовицею. І взяв її з донькою. А через пару років помер. Лишилася жінка з двома дітьми. Підросли вже ті дівки, і від першої жінки донька була прекрасна, а другої жінки — не дуже файна. Приходили хлопці на вечорниці, та й тоту першу сироту дуже любили, а на тоту другу навіть дивитися ніхто не хотів. То мачуха так старається тоту доньку знищити: вечір, як смеркнеться, відправляє її то за водою, то за дровами. А хлопці помагають дівчині. Помагають, бо вона боїться, їдного разу мачуха каже:

— Що ми будемо так дармувати? Ходім у ліс по дрова.

Пішли вони в ліс по дрова, а в лісі вже смерклося. Мачуха й каже:

— Іди за той звір, там є дрова.

Вона пішла за звір, збирає дрова, назбирала, перейшла на цей бік і кричить:

— Мамо! Мамо!

А мама втекла від неї. Бідна дівчина літала, літала по лісі, кричала. І додому не вернулася, бо не знала дороги. Зайшла на якусь поляну, а на тій поляні були копиці з сіном. Вона зарилася в копицю і переночувала там. А рано прийшов на ту поляну царів син на полювання. Сидить він на ті поляні, чекає, аби вийшла яка звір. Зійшло сонце, і ніякої звірі нема. Він мав з собою пса, той царів син, мав харчі і зачав їсти. Дав псови. А пес узяв хліб у зуби і поніс ті дівчині, що сиділа під копицею. Вона взяла той хліб і з’їла. Пес вернувся г’нему, і він дав псови другий кусочок, а пес знову відніс дівчині. Тоді царевич устає і йде дивитися, де пес хліб несе, бо ніколи ще того не було. «Коли я давав йому що, він завжди їв коло мене.» Іде царевич, а пес його провадить. Прийшов до копиці, а там така файна дівчина, що він не міг надивитися. Каже він дівчині:

— Піднімайся. А вона йому:

— Я не піднімуся, бо гола.

Як вона літала по лісі, то чисто подерла сукенку. Він розгорнув свій плащ і каже:

— Одягайся. Вона одяглася.

— Ходім. Ти будеш моєю жінкою. А вона сильно сплакала і каже:

— Я не можу бути твоєю жінкою, бо я — бідна сирота, в мене нема ні тата, ні мами. Тілько мачуха в мене є.

Він того не слухав і забрав її з собою.

Повів її в город, купив для неї прекрасне вбрання. Вона вбралася і дуже гарна була. Привів її до царя і каже:

— Тату, я найшов собі жінку. Цар йому:

— Що-с найшов, то будеш мати.

І вони поженилися. А в царя була вже друга жінка. Від першої жінки той хлопець був, а другу жінку цар узяв з донькою. І тота царева жінка дуже хотіла, аби царський син женився з її донькою. А йому її донька не подобалася, то оженився він з тою, що найшов у лісі.

Поженилися вони, і через пару місяців його забрали в армію. А вона була вже груба. Пише до чоловіка в армію, що груба. А він їй відписав: «Дуже добре, я тим ся тішу». А через якийсь час вона породила двох хлопчиків. Їден мав на грудях родимий півмісяць, а другий — зірничку. Вона тото написала до чоловіка в армію і дала листа поштареви. А поштар давав перечитувати листи цареві жінці, його мачусі. Вона листи підробляла. І написала вона царевичу, що не двох хлопчиків його жінка породила, а двох псів. А він з армії пише: «Що би ти не породила, то є наше». Коли той лист прийшов з армії, поштар дав його перечитати цареві жінці. А царева жінка лист підробила і написала: «Тебе треба спалити на вогни разом з твоїми двома хлопчиками».

Жінка сильно здивувалася. Що сталося чоловікови? Вона ще раз пише, а царева жінка знов того листа підміняла і підміняла відповідь від него. Одержала вона другий такий самий лист. Тоді він пише з армії до царя, свого вітця: «Тату, що би моя жінка не вродила, то файно його держіть». А тота підробила листа й цареви, і написала так: «Тату, прошу вас, спаліть мою жінку і тих моїх двох хлопчиків. Та тримайте попіл, поки я не приїду з армії».

Цар дав приказ своїм гайдукам спалити її на попіл, а попіл принести йому. Гайдуки забрали жінку й хлопчиків і повели в ліс. Наклали вогонь. Вогонь горить, а вони кажуть жінці:

— Ти знаєш, чого той вогонь горить?

— Ні, не знаю.

— То для тебе.

На той час ішла лісом старенька жінка з псом і спиталася в тих гайдуків:

— Що ви тут робите?

Гайдуки не хотять з нею говорити. Але та старенька баба наперед знала, що вони хотять робити. Каже вона:

— Як ви маєте в собі серце, то не паліть тоту жінку. Нате вам мого пса і спаліть. А жінці на знак врубайте по лікті руки.

Так вони й зробили. Пса спалили, жінці руки повідрубували по лікті, взяли дві торби і тих двох хлопчиків — їдного хлопчика в їдну торбу, другого в другу — і сказали, аби та жінка в тім царстві не знаходилася. Аби цар не довідався, що вони не виконали його завдання.

Тота жінка з двома хлопчиками забралася з того царства. Пішла геть. І хоче вона зайти в ліс. Прийшла до води — нема ні моста, ні кладки, не може перебратися через річку. Іде в воду. Зайшла, зашпоталася, впала на правий бік і замочила правий ликоть у воду. Піднімається — в неї права рука виросла.

Іде вона далі річкою. Пройшла, може, метрів два і паде на лівий бік. Піднялася — приросла й ліва рука. Вона дуже потішилася, що має дві руки. Зайшла в ліс і йде лісом від рання до вечора. Смерклося, дивиться вона — світло видко. Іде на то світло, а там бідна хатина в лісі стоїть. Заходить у ту хатину, а там дідо старенький. Сказала йому «Добрий вечір». Дідо питається:

— Що тобі треба?

А вона йому:

— Нічого мені не треба, тілько хочу переночувати г’вас. Переспала вона там до рання, а рано дідо забирається, а її лишає там і каже:

— Ти будеш тут жити сім років. Маєш, — каже, — тут бульби.

А в кутку є, може, два відра бульбів. Дідо пішов, а вона з хлопчиками там жиє. Бере ті бульби, а вони все на місці, все їх стілько, як було.

Не много вона там жила, а тілько три роки. Через три роки прийшов з армії царевич. Питається, де його жінка. А цар йому каже:

— Я твою жінку і твоїх хлопчиків спалив. Царевич позлостився, образився на царя і каже:

— Дай мені грошей на дорогу, і я йду від тебе геть — не хочу знати, що ти мій тато.

Цар дав йому грошей, скілько було треба, і він забрався. Взяв із собою найкращого друга і пішов з того царства геть. Пішли з тим другом у ліси. Ходять вони по лісі, де яку звір найдуть, уб’ють. І так жили.

Їдного разу зупинилися вони в лісі на ночівлю недалеко від тої хатини. Поставили свій намет. Друг царевича вийшов з-під намету і каже:

— Дивися, там світло якесь є.

Зібралися вони й пішли на тото світло. Заходять до тої хатини — там жінка з двома хлопчиками. Просяться на ніч, а вона каже:

— Переночуємо. Хоть нема де, але помістимося.

Питає царевич, що вона за жінка. Він, може би, й пізнав, але знає, що цар його жінку спалив. Цар же не збрехав йому. Вона йому каже:

— Я — жінка-грішниця, що маю бути тут сім років. Посиділи вони, повечорничили, та й каже жінка царевичу:

— Ти лягай на ліжко, що я спала на нім. А він їй:

— А ти де будеш спати?

— Я, — каже, — де-небудь.

А той його товариш ляг собі на лавицю коло вікна. Коли царевич заснув на ліжку і опустив з ліжка руку, жінка каже свому хлопчикови:

— Місячку (його так охрестили: той Місяць, а той — Зірничка),... іди підойми таткови ручку.

Хлопець пішов, підняв руку і поклав йому на груди. А той його друг все чув, що жінка говорила.

Переспали вони до рання, а рано зібралися і йдуть геть. Жінка каже:

— Заходіть до мене ще. А царевич їй:

— Нема чого заходити, бо ти сама не маєш місця.

Пішли вони геть, а товариш йому в дорозі каже, що жінка вночі говорила. Далі вони не йшли, а сиділи там цілий день. А на вечір знов пішли до тої хатини. І так само полягали, як першої ночі, але він не спить. Ляг на ліжко горілиць і так само опустив руку, як першої ночі. А вона каже хлопчикови, вже другому:

— Зірничко, йди підойми таткови руку.

Хлопець піднімає руку, а він не дає. Вона каже другому хлопчикові:

— Місячку, йди поможи, бо він не може.

І як два хлопчики взяли за руку та й заверли її, він ніби пробудився. Та й питається царевич:

— Що я за тато твоїх хлопчиків?

А вона сильно сплакала коло него і каже:

— Ніхто не тато, тілько ти.

Тоді він узяв жінку й хлопчиків і поїхав з ними до царя. А тоти царські гайдуки напудилися, що цар їх може судити, бо вони не виконали його приказ. Тоді вона питається:

— В тім році хто був поштарем?

І сказали, хто був поштарем. Як того поштаря притиснули, він признався за все. Сказав, що царева жінка листи підробляла і йому давала. Тоді цар дар приказ свою жінку покарати. Сказав запрячи дві пари коней і ту жінку розірвати надвоє. Розірвали, і вже конець.