☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Бідняцьке щастя
Українська народна казка Поділля

Жив собі чоловік і була у нього велика сім’я. Жили вони бідно -пребідно, не було що їсти, не було що пити. Що робити бідному чоловіку? Тільки й залишилося йому, що йти в світ за очі, тікати подалі від цієї біди. Можливо, на чужих селах, на чужих землях хоч щось зможе заробити, та якось дітей нагодувати, позапихати роти ненаситні.

Йде чоловік, зажурився, сльози градом летять з очей. Що йому на цім світі робити? Йде він лісами, полями. Йде ніч, йде день, другий день і ніч пройшли, а чоловік нічого не знайшов, ні роботи, ні харчу. Настає вже й третя доба, а вона була незвичайна, тому що далі підходила ніч, яку всі у нас на Україні чекають. Це ніч на Івана Купала. Не проста ця ніч, вона чарівна, в таку годину може статися з чоловіком що завгодно, але найголовніше, що відбувається в цей час, це те, що опівночі розквітає квітка папороті, яка приносить щастя чоловіку, котрий зірве її.

Але нашому бідняку було не до Івана Купала, не до квітки. Єдине бажання мав чоловік — нагодувати своїх дітей. Шкарбани натерли ноги мало не до крові, одежина рвана — латка на латці, вітер в одну дірку влітає в іншу вилітає, холодно та голодно чоловікові, темно й сумно. Та заробітку шукати треба, бо з голоду всі повимирають.

Так і день новий пройшов, а він нічого не знайшов, вже й ніч заступає. Підходить чоловік до лісу, перепочив. Страшно, лячно, та що робити, йти треба. І попростував дорогою лісовою. А навкруг пташня як понаймалася співає, виспівує ніби теж святкує цієї ночі: ворони кричать, сови пугукають, вовки підвивають, час до півночі наближається.

Чолов’яга йде по дорозі, боїться аж мороз від страху по шкірі перебирає, стукає старими шкарбанами по дорозі ніби лихого відганяє. Холяви широкі, литка вузька, хоч зайців у ці чоботи запускай. І ось серед ночі у чобіт упала квітка, чоловік і незчувся. Тільки через кілька хвилин щось незвичне сталося з ним. Він відчув як йому стає добре: сльози висохли, посмішка на вустах з’явилася, життя вже не здається таким безвихідним.

І що це сталося навкруги? Ніби ліс помінявся, вже й не страшно зовсім. Прислухається він до пташиного співу і розуміє про що вони виспівують. Ворон закаркав, а для нього і це ясно — той подругу до здобичі гукає. Вовк завив і це виття чоловікові зрозуміле — їсти хоче.

І що це, Господи, вдалині яскраве світло із під землі пробивається. Та невже то скарби видно?

Чолов’яга ніяк не може до пуття второпати, що то з ним відбувається. Коли це бачить, назустріч йому бричка несеться. Коні гарні, білі яблука на них переливаються, самі землі не достають. В бричці пан сидить. Гарний сам: кучері чорні на вітрі розвіваються, жупан золотом вишитий виблискує. Під’їздить він до чоловіка, тай каже:

— Що це ти, чоловіче, тут по лісі блукаєш? Шукаєш, може, чого чи як?

— Та йду в світ за очі. Така бідність обсіла, злидні кроку не дають ступити, роби що хоч, а вижити треба. Може поживу яку знайду де в цих краях.

— Так! Бачу злидні навколо тебе великі. Давай я тобі хоч чим-небудь допоможу. Ось поміняю чоботи, бо такі вони страшні й рвані, в тебе он кров уже з ніг тече. Ти мені свої, а я тобі ось ці дам.

Виймає з брички новенькі, гарні чоботи, дьогтем вимащені, як на чоловіка шиті. Зрадів чоловік, от повезло так повезло. Зняв свої шкарбани, віддав панові, а сам у новенькі взувся.

Коли дивиться, пан як рвонув кіньми, як вітром його здуло, ніби в повітрі розтанув, де й тільки дівся, листя на гіллі тільки зашурхотіло. Чоловік тільки очі вирячив від здивування.

Коли глянув на ноги, а на них уже знову ті ж шкарбани, що й були. Прислухався він до лісових шумів, а там знову усе як було раніше. Птахи співають на своїй мові як і раніше співали, вовки виють як і раніше завивали і нічого він не розуміє. А щастя було так близько, та віддав він його нечистому (бо то саме він і був) і залишився наш чоловік ні з чим, в полатаній свитині, дертих чоботях та голодний і холодний.

Отаке бідняцьке щастя, не зумів він його зберегти.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

219 (6486). Бідняцьке щастя. СУС —, низка варіантів. Записано 2009 року. Коберник Галина Анатоліївна (1961). Вінницька область, Літинський район, Петрик