☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Від долі ніде не дінешся
Українська народна казка Бойківщини

Був у батька хлопець. Забрали його до війська, дали до уланів, і служив він. А тоді служили у війську двадцять п’ять років. Був він добрий вояк, пару років переслужив і дали йому урльоп. Дали урльоп і пустили з конем додому. Їде він, уже здорожений, кортить його чим пошвидше додому, то мало спить. Але все ’дно треба десь переночувати. Де би не було, а треба.

Їде він, дивиться — будиночок непоганий, коло будиночка садок. Він подумав: «Я собі туй переночую. Видко, непоганий ґазда. Обгороджено. Відпочину трохи». Заїхав у той сад. Ґазді повідомив:

— Я буду у вас на подвір’ю. Аби не боялися, що може бути щось зле. Я у вас замельдувався. Як буду від вас їхати, скажу вам.

Ґазда погоджується, вдоволений, хотів би взяти вояка до хати, але жінка вагітна, і з нею у цю ніч всяко годно бути, тому й не брав вояка до хати.

— Я би вас узяв до хати...

— Ні, я переночую на подвір’ю.

А тоді було не так, як зараз, трудніше було переночувати подорожньому. Склонився він на приспу і відпочиває. Хоче заснути.

Та й чує якийсь рух. Він не знає, що то, і не спить, боїться, би в него коня хто не вкрав, бо що він буде тоді робити? І сон його не бере. Він чує, що хтось прийшов, хтось приходить на подвір’я. Чує голос:

— Нема ще?

— Нема.

— Якби був у цій годині і в цій хвилині вродився, то був би з него великий злодій.

Пройшов якийсь час, і знову чує він той голос:

— Нема ще?

— Нема.

— Якби був у тій годині вродився, то був би з него великий розбійник.

І далі голосу не чути. А потім знову чується:

— Уродився?

— Уродився.

— Той, що вродився, сего вояка колись уб’є.

І дістав вояк страх. Що ж робити? Народилася дитина, яка має його вбити, і хоче він ту дитину закрасти. Як би її вкрасти і знищити, щоби її не було, аби він, вояк, своє життя зберіг? А то вже десь по півночі було, і тоти тривожні були, коло жіночки ходили. Трудно було дитину закрасти.

Нарешті все піснуло. Всі сплять, а він легонько заходить до хати, хапає ту дитину, виходить, сідає з нею на коня і тікає. Виїхав на дорогу, їде через міст і кинув дитину під міст. А сам поїхав далі.

Тою дорогою їхав кіньми хлоп, а на мості віз тихо їде. Чує — щось ковекає. Стає хлоп кіньми, іде під міст і шукає. Чує голос. Темно, але голос чути. Нарешті найшов дитину, заніс її у віз і привозить додому. А його жінка за тиждень до того народила дитину. Мало ще хто знав про то. І дитина ще була нехрещена. Як охрестять дитину, то вже більше людей про неї знають. Чоловік і каже:

— Жінко, як уже таке сталося, що я найшов другу дитину, то від завтра буду говорити кожному, що ти вродила близнят.

— Добре, чоловічку, що ти взяв цю дитину.

Жінка думає, що то хтось збувся дитини, і зразу тоту нову дитину плече. Та й усім говорить, що близнята в неї. Охрестили їх, і ростуть тоти діти.

Виросли тоти хлопці, ходять у школу. А той знайда таку має велику прихильність до батьків. Але помічає він, що коло него не так припадають батьки, як коло того другого. А той рідний довідався від батьків і знає, що той хлопчик знайдений. Але дуже строго свому хлопцеви наказали, щоби він того не виказав.

— Не дай Боже, щоби ти то сказав. Тебе би бог скарав, якби ти то викрив.

А той їм:

— Нікому, татку й мамко, не скажу, ніхто знати не буде.

Ну та й нічо’. Він так сказав і так ведеться. Та й усе було добре, але одного разу хлопці йшли з школи і зачепилися битися. Вже великі вони тоді були, в старші кляси ходили. Той узлився та й каже:

— Ти, знайдо!

Як сей то уповів, той приходить додому і питає:

— Мамо, що я за знайда? Ви мені поясніть, що я за знайда?

— Ой Івасику, та що ти?! Та то не так, ти наш, ти братчик.

— Ні, ви мені поясніть, який я знайда.

І то його дуже гризло — став він звати себе сиротою. І мати змушена була сказати, який він знайда. Тоді він каже:

— Я вам нічого злого не зробив, і йду собі. Може, мені десь трапиться така сім’я, що не буде мати дітей, і мене ніхто не буде обзивати.

Мама затрусилася, почала плакати. І він плаче. Але таки хоче йти. Увиділа вона, що інакше не буде. І з батьком його відправили. Дали йому запасу, доки він собі якусь службу найде, і кажуть:

— Аби ти написав нам, де ти будеш находитися, би ми знали, що ти не пропадеш. Як хочеш з хати йти, то йди, але за нас не забувай і нам пиши.

І він пішов. А той хлоп, що вислужив двадцять п’ять років у війську, вертається додому, жениться. Женився, і не було в него дітей. Господарка дуже велика, а дітей нема. Через лікарів вони дізналися, що дітей у них і не буде. І каже чоловік:

— Жінко, де би нам узяти дитину. Але таку, аби до тої дитини ніхто не мав ніякого діла. Аби наш маєток не пропав, ми би переписали його на таку дитину. Але де таку дитину озмемо?

А той хлопака іде село від села. І хоче, би за него ніхто не знав, не чув, де він находився. Прийшов у далеке село і попадає до господаря.

— Я би у вас, ґаздо, не наймився?

— А хто ти є?

— Наймит.

А він же не знає родини взагалі, бо його в рідних батьків було вкрадено, батьки його не найшли, і так ся лишило. Він не знає, відки він походить, а лише знає тото село, де виховувався і ходив до школи. Каже тому ґазді:

— Я сам. Як ви хочете, я у вас наймуся.

— Звідки ти?

— Не знаю.

А жінки не було, вона десь пішла. Приходить жінка, а чоловік каже:

— Жінко, такий хлопчик нам трафився. Ми наймемо службу до бога. Такий хлопчик нам трафився, що навіть свої фамілії не знає. Буде він для нас доброю дитиною.

І беруть вони його собі за свого, присвоюють його, і він господарює. Та й такий господар з него був, що старого перевищив. Ліпше ґаздує, як старий. Вони дуже вдоволені. І ціле село вже знає, що такий файний слуга в тих ґаздів.

— Він не слуга, він буде наш, я йому господарку перепишу. Коби він собі ще добру дівчину найшов. У нас дітей нема й не буде, і ми хочемо, аби він був на місце нас, бо то — великий господар.

їдуть вони в поле, оруть. Питає хлопець:

— Як вас кликати?

— «Тату» не будеш кликати, бо всі знають, що в нас дітей не було. Будеш казати правду, що ти в нас слуга. А я сказав кожному, що ти лишаєшся на нашім подвір’ю, будеш господар замість нас.

Він дуже вдоволений, ще краще старається. Їдуть вони з поля, а хлопець каже:

— Якби ми в ліс повернули, щось зрізали та й додому якогось матер’ялу привезли. Аби лише нас хто не ймив.

Старий погодився. Заїхали вони з сокирою в ліс. Хлопець бігає, збирає дрова, а старий — за ним. Наносили дров, підшукали грубе поліно і межи ті дрова кинули. Такі вдоволені їдуть. Вже недалеко до хати. Та вони на свою дорогу не попали, з лісу поїхали польовою дорогою. Дорога була погана, заїхали у млаку і поломили колесо. А вже недалеко до хати.

— Господарю, що то наробилося! Що ми теперка маємо робити?! А старий каже:

— Знаєш, сину, аби нас ніхто не їмив, ми дрова скидаймо і їдьмо додому. Може, за ніч ніхто не дізнається. А в мене є колесо вже набите. Натягнемо рафу, приїдемо сюди і до дня це привеземо. А як не дійде до дня, то завтра д’вечеру приїдемо.

— Най буде.

А то же ніч. Приїжджають додому. На поді багато усякого запасу є до воза, бо то господар великий. Навимітував він там усього.

Каже:

— Треба відкрутити тоту трубку.

Вони занесли тото до сіней, і там треба повідкручувати. Хлопець каже:

— Я йду на під та найду то, аби-смо натягали рафу.

— Іди, йди.

Старий зігнувся та й розкручує, а той поліз та й найшов тото, що було треба їм до колеса. Найшов і кинув униз. Кинув, а ґазда був зігнений: той трафив йому в голову, та й ґазда перевернувся. Той долі драбиною, дивиться — ґазда лежить перевернений. Зліз, придивився ліпше — у ґазди кров з носа й рота пішла. Хлопець спищав:

— Йо-йой! Йо-йой! Вибігла ґаздиня.

— Що ся стало?! Що ся стало?!

І таке ся стало: чоловік був, і чоловіка нема, лежить мертвий. На крик позбігалися люди.

— О, ви казали, що порядний хлопець! А жінка каже:

— Тихо, нічого не кажіть на него. Він добрий хлопець. Ми розберемося, що ся стало.

А хлопець не розуміється, що з ним є.

Розібрали справу і встановили, що він не хотячи його вбив. Чоловіка поховали, а він лишився коло жінки на ті господарці. Ґаздиня його лишила в себе. А чи вони теперка жиють, чи повмирали, то бог любий знає.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Красне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області 18 жовтня 1994 року Петриній Лодомир Васильович (1926 року народження)