Дванадцять братів і сестра
Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік і жінка. Були багаті. І народився в них син. А потім, через рік — другий. І так народилося за всі роки дванадцять синів. Але дуже вони хотіли мати дочку. Та не було тої дочки. Плакали, тужили, та не було й не було. Аж тут дізналася про це відьма. Приходить до тих людей і каже:

— Ви хочете мати дочку?

— Та хочемо.

— То треба, щоб усіх ваших синів тут не було. Як народиться у вас дочка, то буде вона славна. А тих дванадцять ваших синів будуть їй заважати.

А батьки що? Нічого на то не кажуть. Але тоти всі сини почули про то, що сказала відьма, порадилися і пішли собі в світ. Та й кажуть:

— Хай буде татови й мамі дочка. А тато й мама їм кажуть:

— Як будете, діти, йти, то дивіться назад, на свій дім. Якщо в нас народиться дочка, ми повісимо на хату червону хустину. А якщо народиться син — білу. Тоді ви повертайтеся додому. А як народиться дочка, то йдіть далі в світ.

Так вони й зробили. Зібралися, ідуть, ідуть і піднялися на високу гору. Подивилися на рідний дім — червона хустина.

— Народилася у нас сестричка, — сказали вони та й пішли далі в світ.

Зайшли далеко в ліс, побудували там собі хату, і живуть тих дванадцять братів разом у лісі. Та й говорять про свою сестричку, що через неї мусять жити в лісі. Один каже:

— Я би її вбив. А той каже:

— А я би не вбив. Я би її файно привитав і радувався, що в мене є сестричка.

А найстарший сказав:

— Якщо ми побачимо першу-ліпшу дівчину, вбиваємо її. Бо ми через дівчину потерпіли.

І зробили вони таку присягу, що як зустрінеться на їхній путі дівчина, то вбивають її.

А тота їхня сестра, добра дівчинка, підросла вже трохи на велику. Десь, може, їй було вже десять-дванадцять рочків. Одного разу дивиться вона — є в хаті дванадцять сорочок, більших і менших. Та й питає вона:

— Тату, мамо, а чого це в нас так багато чоловічих сорочок у домі? У мене були брати? Чи хто то був, що сорочки зосталися? Ви щось приховуєте від мене.

Батьки не казали їй, що то за сорочки, але довідалася вона від людей, що в неї було дванадцять братів і що вони пішли через неї в світ. Дівчинка заплакала та й каже:

— І я в світ іду, іду їх усіх шукати.

Ходила вона чи рік, чи два, ходила, ходила і зайшла в ліс. А в лісі — гарна хата. Поселилася вона в тій хаті. Але заходить до неї відьма та й питає:

— Що ти, доньцю, тут робиш? А вона каже:

— Я іду світами, шукаю своїх дванадцятьох братів. Каже їй відьма:

— Хе, ти шукаєш своїх братів. Твої брати вже давно не люди, вони стали воронами.

— Йой, а то чого?

— Отак, — каже, — закляла їх відьма, і вони будуть воронами.

— А що ж тепер робити?

— Щоб вони стали людьми, треба тобі бути сім літ німою.

І не заговорила вона вже до тої жінки, і ні до кого не заговорила, була німою. Була вона німою чи рік, чи два, аж надійшов у ліс якийсь мисливець і сподобав її собі. А вона була дуже гарна дівчина, з зіркою на чолі. Каже він до неї:

— Чи пішла би ти за мене? А вона не обзивається.

— Я, — каже, — хочу, щоб ти пішла за мене.

Не обзивається. Значить, німа вона. Але він бере її до себе і жениться з нею. А вона все одно не говорить. І скучно йому було, що жінка не говорить, але зато дуже гарна була.

А батьки його дуже її не злюбили. І коли десь їх син поїхав на роботу, вони вирішили її спалити. А то вже роки пройшли. Прив’язали вони її до стовпа, наносили дров, запалили знизу дрова, і почала вона горіти. А в той час якраз минало сім років, як вона німою була. Прилетіли її брати-ворони, збили крилами вогонь, і вона не згоріла. А ворони в ту мить перекинулися на хлопців, її братів. І кажуть:

— Ми — твої брати. Обнялися, поцілувалися:

— Їдьмо до своїх батьків, до тата й мами.

Дуже вона зраділа, і кинула того чоловіка й поїхала з братами.