Двісті слів брехні
Українська народна казка Буковини

Було собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, поїли, попили і спати лягли. Рано встали і. поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, і дня нема. Питає старший брат:

— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.

І тут помітили брати у лісі вогник.

— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.

Пішов Василь до того вогню, а там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, посиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.

— Скажу брехню: скакав пес на свиню.

— Це правда, — каже змій. Та здирає йому пас шкіри, посипає те місце попелом і натирає ячмінною половою. — Іди геть!

Вертається Василь до своїх братів, плечима носить, бо болить, але братам не признається. Каже середущому братові:

— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче дати.

А Петро каже:

— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював з одної до другої і доніс вогонь.

Скрутили йому сто штук цигарок, кладе він їх у пазуху, йде до змія й просить вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, посиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.

— Яку ж вам сказати брехню? Скакав пес на свиню. А змій каже:

— Це правда.

Та здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.

Прийшов Петро до братів і не признається, що постраждав. Каже меншому братові Іванові:

— Іди, Іване, може, тобі дасть вогню, бо мені не хоче.

— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.

Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, упав і заснув. Пробудився — недалеко маячить вогник. Приходить до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій. Гріється коло вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько, навшпиньках заходить ззаду, з-за плечей.

— Добрий вечір, поганий змій!

Змій налякався, скочив на вогонь і попікся.

— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.

— Дайте вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одно слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, посиплю те місце попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.

— А як я скажу двісті слів, і ви скажете, що то брехня, то що буде?

— Здереш із мене пас шкіри, посиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.

Починає Іван свою брехню казати.

— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвости начасниче́них. Я вийшов із маминого черева і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, і дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та заліз увесь. І я голий, розперезаний набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити бардички, щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:

Моя бардичка поросна, скоро має народити бардинята.

— Дядя лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди, може, вона при мені не опороситься. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.

Дає мені лісник бардичку, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув бардичку на землю. А вона впоросилася, народила сім бардинят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру бардинята в подолок і несу до лісника. «Нате, дядя лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша бардичка впоросилася, народила сім бардинят». Але лісник був добрий чоловік, подарував мені одно бардиня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю бардиня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом бардичка. Не подумайте чого поганого!

От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу, їду, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюк-трюк, трюк-трюк, а бардичка за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.

А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом бардичка. Не подумайте чого поганого!

Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір’я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.

— Чого хочеш? — питає піп.

— Собі шлюб годити і батька охрестити.

А попові кури по тій вербі всі на небо повилазили. Піп каже:

— Поки ти мені кури не зженеш з неба на землю, говорити з тобою не буду.

Хочу — не хочу, мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом бардичка, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба, а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом бардичка. Не подумайте чого поганого!

Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохв’яну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж порохи встають. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-свойому молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом бардичка. Не подумайте чого поганого!

Став я та й думаю: що з цією половою робити? Перевесло скрутити і на землю ся спустити! Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до паровоза і не врветься. Спускаюся я тим перевеслом з неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху врву, а знизу доточую. Як був уже недалеко від землі, налетіли бджоли, та як залетіли мені в зад, та як наробили меду, то такий я був солодкий, що й ти мене лизав... А змій питає:

— Що ж ти там важного бачив на небі?

— Бачив свого батька й твого батька.

— А що мій батько робить? — питає змій.

— А возить на собі мого, як той надвір захоче.

— Брешеш, — каже змій. А Іван каже:

— Цього мені й треба.

Та бере ножа, здирає змієві пас шкіри, посипає те місце попелом, натирає ячмінною половою і йде. І несе своїм братам вогонь. «Грійтеся, дорогі браття!»