Дивна сопілка
Українська народна казка Полтавщини

Було це давно. Жили собі чоловік і жінка. Жили вони бідно, але дружно. Була в них дочка — красуня, Килиною звали. Була вона не тільки красивою, але доброю й роботящою. Де вона з’являлася, зараз же починали співати птахи, квіти розквітали, раділи люди.

Так вони і жили, але в їхню хатину прийшло горе — захворіла матінка і померла. Через деякий час батько оженився і взяв мачуху, та ще й з дочкою Хотиною. Навіть ім’я підходило до неї, бо була вона лінива та капризна. Вона всього хотіла, а робити не вміла нічого. А вже як вона зненавиділа Килину, що тільки вони не придумували з мачухою. Всю роботу переклали на її плечі, а Килина все робила з піснею. І ось одного разу пішли вони до лісу по ягоди. Килинка до ягідки збирала, а Хотина побачила, що в сестри повен кошик ягід, глянула на її вродливе обличчя, і ненависть ще більше заворушилась в її серці. Взяла вона і вбила сестру та й закопала біля струмочка. А сама взяла кошик з ягодами і прийшла додому.

Ось батько питає про дочку, а вона каже:

— Вона на мене розгнівалась, що я повен кошик нарвала, пішла і сказала, що додому не повернеться.

Зажурився батько і подумав, що не витримала дочка, пішла та, може, свою долю знайде. Зажурилися птахи, квіти за Килиною.

І ось, одного разу зупинився вівчар біля струмка і задивився на красивий кущ, якого раніше тут не бачив.

Червоні ягоди палахкотіли на кущі, ніби краплі крові. Взяв вівчар і вирізав собі сопілку та й став грати, а сопілка відізвалась ніжно й болісно:

Здивувався вівчар, але не міг відірватися від сопілки, усе ішов і грав. І тут він дійшов до двору, де жили батьки Килинки. Почувши мелодію сопілки, батько кинувся на вулицю і попрохав сопілку, щоб самому заграти. Він взяв сопілку, і знову полинула сумна мелодія:

Захотілось і матусі заграти. Взяла вона сопілочку, піднесла до губ, а сопілка відповіла:

А потім сказали, щоб заграла Хотина. Довго вона відмовлялась, а тоді тільки почала грати на сопілці, а сопілочка заплакала, застогнала:

Здогадався батько, що то за дивна сопілка, пішов до того куща і довго любувався ним, промовляючи:

— Моя ти Килинко, моя ти Калинко.

Потім впав біля нього. Поховали батька під кущем, який назвали калиною. Скрізь тепер росте калина по нашій Україні. Любить вона тишу, дзюрчання струмка. І спеку, і втому з вас зніме враз. А вмиєшся водою із струмка, де росте калина, то наче матінка вас рідна ніжно поцілує. І всім допомагає калина людям, і корисні її ягідки. А ще гарні роблять сопілки з калини. А ще, кажуть в народі, що на сопілці може заграти не кожен, лише добра людина.

А Хотину люди прокляли. Де тільки вона з’являлася, птахи переставали співати, сонце ховалось за хмари, висихали струмки. Так Хотина десь і пропала. Ніхто її не ховав і орли рознесли її кістки.

Дивна сопілка
Українська народна казка Кіровоградщини

Колись дуже давно у невеличкому царстві жили собі дід і баба. Було в них два сини та дуже великий фруктовий сад. З нього вони збирали великий урожай слив, груш, абрикос і продавали їх на базарі.

Але одної ночі до саду прийшов веприк.

— Хрю-хрю, чий це сад такий гарний? Може, щось у ньому знайду поїсти.

Та й почав ритися. Вирив ямку під яблунею, переночував там, а удосвіта пішов собі геть. На другий день дерево зав’яло.

Батько послав синів, щоб вони спіймали того, хто яблуню підрив. Один син заснув, а інший зарився в гілля з терену. Що задрімає, то вколеться і вже не спить.

Дивиться менший брат, іде веприк. Він вистрелив. А старшому братові заздрісно стало. Він зі зла вбив меншого, відніс на поле і зарив. Прийшов до батька з веприком в руках, а той питає:

— А де менший брат?

А син, відповідає, показуючи на веприка, що це він пошматував брата.

Там, де брат зарив брата, виросла калина, на якій зимою і літом були ягоди, листя і цвіт. Їхали тією дорогою чумачки. Вирізали гірку, а з гілки — сопілку, та й почали грати. А сопілка людським голосом співає:

Не край моє серденько, братику!

Старший брат мене вбив, в землю зарив,

За того веприка, що я в саду вбив.

Думав чумак викинути сопілку, але йому завадив інший. Мовляв, поїдемо, попросимося переночувати та й спитаємо, що то за диво.

Приїхали до діда з бабою, попили, поїли та й питають, що воно за диво. Дали синові грати, але він відмовився. Коли батько змусив, він узяв сопілку, а вона до нього людським голосом каже:

Не край моє серденько!

Ти мене вбив, в землю зарив,

За того веприка, що я в саду вбив.

Син зізнався батькові, що зробив. Тоді він вигнав його геть з хати і залишився удвох з дружиною.

Дивна сопілка
Українська народна казка Кіровоградщини

Жили собі дід та баба. У діда була дочка, і в баби теж. Повиростали дівчата, гарні обидві. Тільки бабина дочка до роботи не дуже охоча. А дідова — ото роботяща дитина, й хвилини не всидить на місці. То шиє, то пере, то за господарством доглядає. А як підуть дівчата на вигін увечері до молоді, то бабина дочка знай танцює та веселиться, а дідова дочка, зморена роботою, погуляє трішки та й іде додому.

Став на дідову дочку парубок Іван із присілка задивлятися. Сподобався він і бабиній дочці. Та Іван на неї уваги не звертає, все біля дідової дочки. То словом зачепить, то на танець запросить. А бабину дочку завидки беруть.

От одного разу пішли дівчата в ліс по гриби та ягоди. Дідова дочка швидко назбирала повний кошик, а бабина ще й не наїлася. От дідова й каже :

— Ходімо додому, я з тобою грибами та ягодами поділюся, щоб вдома не сварилися.

А бабина й каже :

— Давай, сестро, трохи відпочинемо.

Полягали на траві під деревом. Дідова дочка, втомившись, швидко заснула. А бабина взяла ніж та й убила сестру. Викопала яму при дорозі, поховала її, ще й бузиновим гіллям могилу прикрила. Потім пересипала гриби та ягоди у свій кошик і пішла додому.

— Дивіться, скільки я грибів та ягід назбирала, — показала вона дідові та бабі.

А дід і питає :

— А де ж моя дочка?

— А вона в лісі ще залишилася ягоди збирати, бо весь день під деревом пролежала, а тепер боїться з пустим кошиком додому йти.

Ось уже й ніч настала, а дідова дочка так і не повернулася. Пішов дід уранці в ліс її шукати. Гукав, гукав, та ніхто йому не відповідає. Лише пустий кошик знайшов під деревом. Заплакав дід, думаючи, що вовки дочку розірвали.

А бабина дочка геть не сумує. Щовечора на вигін до молоді бігає, щоб Івана побачить. А хлопець і гуляти не йде, все думає про дідову дочку.

Пройшов деякий час. їдуть якось чумаки через ліс та й побачили край дороги невелику могилу, а біля неї кущ калини. Сіли вони під кущем відпочити. Вирізав котрийсь із них із калини сопілку та й став грати. А сопілка заговорила до нього людським голосом :

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла личина згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Здивувалися хлопці сопілчиній мові. Рушили далі. Шлях їхній пролягав через село, де жили дід із бабою. Зупинилися вони коло хати Івана, попросили води напитися та й розказали про дивну сопілку.

— Дайте і мені, браття, заграти, — попросив Іван.

Чумаки і дали хлопцю сопілку. Тільки приклав Іван її до уст, як почув голос своєї дівчини:

Ой помалу-малу, Іваночку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла сестриця згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Нічого не сказавши чумакам, побіг Іван до батька дівчини. Розказав йому про дивну сопілку. Тоді дід і каже :

— Ану дай мені, я заграю.

Іван і дав. Тільки доторкнувся дід до сопілки вустами, як вона заговорила до нього голосом доньки :

Ой помалу-малу, таточку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла сестриця згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Як почула мову сопілки бабина дочка, то вся аж затрусилася. А дід їй і каже:

— Ану бери й ти заграй.

— Не буду грати, я ж не маленька.

Але дід на неї так гримнув, що вона змушена була взяти сопілку до рук. Тільки торкнулася вона губами до неї, як почувся сумний голос дідової дочки:

Ой помалу-малу, сестро, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Ти мене із світу згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Тоді всі зрозуміли, що сталося. Вигнав дід бабину дочку з дому. Баба, від сорому перед людьми, слідом за нею пішла. Недовго прожив дід після цього. Помер з горя.

А Іван щодня ходив на могилу до дівчини. А одного разу пішов і не повернувся. Де подівся, ніхто не знає. Через деякий час біля могили дівчини, поруч з калиною, виріс явір, стрункий та високий. Так і ростуть вони, притулившись одне до одного.

Дивна сопілка
Українська народна казка Кіровоградщини

Був собі чоловік та жінка, і мали вони двох синів. Був у них такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того живуть. Аж от унадився в той садок веприк з лісу. Риє та й риє щоночі, а вдосвіта тікає, ніяк його не встерегти. Найкращі дерева підрив та й став садок всихати. От батько й каже до синів:

— Дослідіть мені, що воно садок риє. А котрий із вас допантрає, тому й садок буде по моїй смерті.

Пішли хлопці вночі пантрувати, позасідали в садку й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув. А менший нарубав терну й обложився навколо. Ото як почне його сон змагати, то він кинеться, вколеться на шпичку терну та й прокинеться. Так цілу ніч не заснув.

Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу. Полум’ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся. Бачить, веприк вже забитий. Так йому заздрісно стало, що вже тепер на меншого сина батько садок запише, що узяв та й забив свого брата з рушниці. Поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.

— А де ж брат? — питає батько.

— Брата, — каже син, — оцей веприк розірвав. То я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.

Заплакали старі, батько в плач, мати — вголос. Став їх старший син потішати. Та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх старих до смерті тримав.

А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина. Та така хороша, що аж очі бере, літо й зиму на ній і лист і цвіт, і ягідки, все разом.

Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:

— Що то воно за калина така дивна?

А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза та й грає. А сопілка людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, чумаче, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:

— Не кидай, треба людей попитати. Може, хтось скаже, про що вона співає.

Доїхали до села, до крайньої хати, попросилися на ніч. Там їх прийняли та й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з тієї калини, що росте при дорозі.

— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.

Узяв старий сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, батеньку, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

— Що воно таке? — каже господар. — Ану, ще ти, стара, заграй.

Узяла жінка сопілку, а вона й до неї:

Помалу-малу, матінко, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Тоді старий до сина:

— Тепер ти грай.

Той не хоче.

— Чи я малий, у дудочку грати?

Та батько таки змусив. Тільки-но молодий господар сопілку до губ притулив, а вона як заквилить:

Помалу-малу, братику, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Ти ж мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Тут батько до сина:

— Признавайся, ти брата вбив?

Той признався, бо вже не було куди діватися. Прогнав його батько геть з очей, а сам зостався з старою сиротами вік доживати.

А калина та, мабуть, і досі цвіте.