Дроздобородько
Українська народна казка Бойківщини
Був один король. Мав доньку. І, знаєте, до доньки приходили всякі хлопці, сватати її. А вона кожному доганяла, кожному ґандж знайшла. Той нефайний, той горбатий, той ніс завеликий має, а той очі, той такий, той сякий — кожному найшла ґандж.
І прийшов один молодий король сватати її. А вона подивилася та й каже:
— Е-е-е, якийсь такий... та як Дроздобородько.
Почув він то і подумав: «Чекай, я тобі покажу Дроздобородька». А її тато як почув, що вона і тому доганяє, так до неї сказав:
— Ти вже не одному женихови ґандж ізнайшла. Кілько женихів ти мала, кожному ти ґандж знайшла, кожного висміяла. А тепер я тобі скажу: хто прийде в неділю найраніше, за того виходь заміж, який би він не був. Чи він буде багач, чи бідний, чи при короні — який би не був.
А той Дроздобородько прибрався на цигана. Встав у неділю ранесенько, приходить до того короля і просить милостині. Він найраніше прийшов, і король каже:
— Прийшов циган. Забирай, собі, що хочеш, і йди з тим циганом. Я свого слова не касую. Як сказав, так і буде. Ти над кожним глумилася, то йди. Що-сь вибрала, то маєш.
Рада-не-рада, забирає вона якісь там хустинки, бере своє вбрання і йде з тим циганом. Мандрує з циганом, ідуть вони через пасовисько, а там багато худоби пасеться. Вона питається цигана:
— Чиє то стадо худоби?
— Чиє? То, — каже, — короля Дроздобородька.
Вона собі подумала: «Йой, та той король мене сватав. Я за нього не хотіла йти, а тепер мушу йти за такого цигана». І далі йде з циганом. Ідуть вони, а в горах так багато коней пасеться. Вона питається:
— А чиїх то стільки коней?
— Та чиїх! Короля Дроздобородька.
Вона думає: «Що я наробила! Чому я не пішла за того короля заміж?» Та й іде за циганом далі. Ідуть вони, а там великі лани пшениці. І багато людей роблять коло тої пшениці. Вона й питається:
— Чиє то поле з такою пшеницею?
— Та чиє! Короля Дроздобородька.
Не має вона вже що казати. Ідуть вони далі, дивляться, палаци величезні. І всілякі дерева ростуть коло них.
— А чиї то, — питається, — такі палаци?
— Чиї! Короля Дроздобородька.
І вона розплакалася. «Чого я така дурна була?! Та не ліпше мені було в тих палацах жити, як із циганом у якійсь колибі?» Йдуть вони та й ідуть. І натомилася вже вона. Питається:
— Далеко ще до того місця, де ти жиєш?
— Та ні, недалеко.
Привів він її під колибу. Стіни попідпирані, одне вікно.
— Отут, — каже, — мій дім. Я тут живу, і ти тут будеш жити. Запровадив він її в ту хату. Дивиться вона — нічого нема. Якісь дві дошки збиті, трохи соломи.
— Тут будемо, — каже, — спати. Ось бачиш, у нас є стіл і скриня. Вона на то подивилася та й розплакалася.
— Що я зробила! Чого я така дурна була?! Та не ліпше було піти за того короля Дроздобородька? Але що зробиш, уже пропало.
А циган говорить:
— Ну що ж, треба вже тобі братися до якоїсь роботи.
— Та що я? Я не вмію нічого робити.
— Ну а як же жити? Ти будеш робити якусь роботу, а я піду десь заворожу, десь вижебраю, та й будем жити.
Дав він їй веретено й прядиво та й каже:
— Бери тото і будеш прясти нитку.
Вона взяла, крутить то, крутить, але пальці її делікатні, кров тече. Він собі пішов, а вона коло того всього учиться. Раз попустить грубо, раз тонко, раз урветься. Вона коло того сидить та й плаче. Увечір він приходить.
— Ну, спряла?
— Та що...
— Ой, — каже, — яка ти нездала! До чого ти потрібна? Робити не вмієш. Як з тобою жити? Я, — каже, — вижебрав кавалок хліба, хоть і сухого та нездалого. Бери гризи.
Гризе вона той хліб і нич не каже...
На другий день каже він їй знов щось робити.
— Знаєш що? Може, будеш торгувати? Я тобі постараю горшків, мисок глиняних. Підеш на базар і будеш продавати.
Він їй то все постачав, і сидить вона коло того на базарі цілий день. Та нема з того нічого. Питає він увечір:
— Чи продала?
— Та ні.
— А де ти сіла?
— Та там...
— Яка ти дурна, — каже, — не розумієш, де сісти. І як з тобою жити!
— Та я сиділа в кутику, на краю сиділа.
— Та хто ж так сидить? На краю? Там треба сісти, де людей більше. Та й так до неї гостро.
На третій день пішла вона на базар і розложила ті горшки посеред базару. Сидить вона, а тут над’їхав на коні якийсь п’яний воєнний. І просто на її горшки їде. Заїхав та ще й коня розвернув, усе покришив. Та й пропали горшки. А ввечір циган прийшов та й каже:
— Яка ти нездала! Робити — ні, торгувати — ні. Ну що ж ми будем робити? До чого ти здатна? Ну, — каже, — чекай, піду я до царя. В нього син жениться. Може, би тебе там за кухарку взяли? Та будеш там начиння мити, воду носити — таке-о. Та й там тобі якусь плату дадуть.
— Та я такого ніколи не робила.
— Не робила, а тепер будеш робити. Та й каже він кухаркам:
— Ви кажіть їй чи води принести, чи начиння помити — отаку чорну роботу робити.
Вона собі думає: «Якби мої родичі увиділи, що я в такім становищі, вони би зараз повмирали з жалю». На четвертий день він їй каже:
— Знов там треба помічника. Я договорився, що ти будеш там. Йди, але зроби так, щоб і для мене щось принесла.
— Та що я...
— Возьми з собою такий жбаночок і там набери щось такого рідкого для мене. Наллєш собі, прив’яжеш, спереду фартушком закриєш та й додому принесеш.
Вона вже помагає в тій кухни. Поробила день та й треба вже додому йти. Вона взяла той жбаночок, налляла страви. А тут починається весілля, з’їжджаються гості, музика грає. А де ж молода?
— Зараз, — кажуть, — буде й молода. Приїде зараз і молода.
І вже запросив він її родичів, а вона нічого не знає. Починається весілля, а молодий каже:
— Зараз моя молода приїде, а я хочу собі з кухарками погуляти. І першу бере її. Він знає, що там у жбанку є рідина, бере її за руку гуляти. Вона проситься, каже, що не вміє танцювати. А він бере її, музики грають, він її крутить. А там уся юшка виливається. Все в неї спереду вже мокре. Гості сміються. А вона з того встиду мало не вмре.
Погуляв він, погуляв з нею, а тоді бере за руку і веде до покою. Виймає всякі сукні.
— Знімай ті свої лахи і вбирайся в це. Вона вбралася, а він каже:
— Видиш? Я є той самий, що до тебе приходив свататися, а ти мене висміяла, казала, що я Дроздобородько. І я той, що горщики тобі на базарі поламав. І я циган, твій чоловік. А тепер усе те минуло, і будем починати весілля.