Дівчина і розбійники
Українська народна казка Бойківщини

Був собі бідний чоловік, робив коло поля, а поля не мав. Прийшло податок заплатити. Радиться він з жінкою. — Жінко, грошей не маєм. Що будем робити? А жінка каже:

— Поженем та продамо корову — будуть гроші, і заплатимо податки.

— Добре.

Рано порадилися, взяв чоловік корову на шнурок, взяв з собою дівчину і погнали корову на ярмарок. Гонить він дорогою, а на дорозі стоять чотири опришки. Подивилися і нічого йому не сказали. Пригнав він корову до міста на ярмарок, прив’язав до поруччя і чекає, поки не прийдуть люди.

Прийшли люди, купили в него ту корову, файно йому заплатили.

Чоловік узяв гроші, поклав у пазуху і йде з дівчиною додому. А дівчина каже:

— Тату, дайте гроші мені, бо вони будуть знати, що гроші у вас і відберуть. А як дасте мені, вони не будуть знати, що ви гроші віддали мені, бо де вони будуть сподіватися, що ви дали гроші мені, а сами йдете без грошей?

А батько каже:

— Добре ти мене, дитино, порадила. На гроші, поклади в пазуху та й ходи зо мною.

Ідуть вони й приходять на то місце, де стояли опришки, а вони на них чекають і говорять:

— Давай гроші. А він їм:

— Я не маю грошей — повіддавав панам борги і йду без грошей. А дівчина дістала страх і побігла. Змилила дорогу і залетіла до тих розбійників до хати — вона дуже напудилася. Мати розбійників питає:

— Що з тобою сталося?

— Гій, — каже, — по дорозі перейшли нас якісь розбійники та й тата вбили, а гроші в мене.

— Тихонько, дитино, давай гроші мені. Я заховаю, а ти лізь на піч та й загрійся.

Дівчина дала гроші матері тих розбійників і сидить. Приходять додому розбійники й кажуть:

— Ви нас, мамо, погано нарадили.

— Чого?

— Бо ви казали убити, ми вбили, а грошей нема.

— О, — каже, — не треба було вбивати, треба було цю дівчину питати.

А один розбійник каже:

— Коли вона така мудра, тота дівчина, то ви, мамо, йдіть принесіть дров, запалимо та й тут її спечемо.

— Добре, добре, — каже стара.

Пішла, принесла дров, запалила. А дівчина злізла з печі та й каже:

— Я йду надвір.

Вони, тоти розбійники, говорять:

— Коли йдеш надвір, то скинь з себе одяг і йди гола.

Вона скинула одяг і вибігла гола. Вилетіла надвір і почала тікати. Коли дивиться — ідуть дорогою шендери. А там був місток; вона увиділа, що йдуть, залетіла під той місток і сховалася. А тоти шендери пішли шукати її, найшли і витягли відти. Питають її:

— Чого ти тут з’явилася гола?

І вона розказала їм усе, що було. Тоді вони кажуть:

— Ти знаєш, де їх хата?

— Знаю.

— Ходім.

А розбійники ждуть, що вернеться гола дівчина. Один каже:

— Порося пусти, то й воно не вертається. Вже в печі вигоріло, а її все нема.

А тут шендер уже засвітив до них у вікно. Вони й кажуть:

— Вже шендери до нас прийшли.

Один вилетів надвір, а шендер мав карабін і вбив його. Тоді зайшли до хати і тих усіх розбійників пов’язали. Та й питають:

— Нащо ти, бабо, палиш у печі?

— На хліб.

— А хліб де?

— Та в діжі.

— Де та діжа?

— Та в ті хаті.

Пішли подивилися — діжи з хлібом нема.

— Розповідай, дівчино, як то було.

Коли дівчина розказала, як то було, шендери зв’язали й матір тих розбійників, а гроші віддали дівчині. Розбійників заарештували і посадили в тюрму.

А дівчина побігла додому і ще й нині живе.

Дівчина і розбійники
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі дідич з дідичкою. Вони були дуже багаті. І в них була одна-єдина дочка. Вибрався дідич з жінкою до сусіднього дідича в гості. І залишив удома дочку із слугами. А їй скучно було самій сидіти вдома, і запросила вона своїх подружок, би прийшли до неї на вечірки. Би їй було весело.

А тим часом дізналися розбійники, що дідича не буде вдома, і хотіли пробратися в його дім.

Посходилися дівчата, стали гаптувати, вишивати. Співали пісень, сміялися. Нараз випала одній дівчині голка з рук. Вона схилилася її підняти. Глипнула під ліжко і увиділа, що хтось там кивається, старається вилізти. Тоді вона мруґнула на дівчат, і дівчата зрозуміли, що тут щось недобре, і стали збиратися додому. Вона просила дівчат, би були довше, бо ще рано йти додому. Не відпускала вона їх, а вони все ж таки всі пішли геть.

Вона думає собі: що таке, що вона дівчат так просила, а дівчата пішли? Тут щось є. І стала вона кругом обдивлятися в хаті. Подивилася під ліжко, а там велика діра в підлозі вирізана. І та як би хтось кивався там, хотів з тої діри вилізти. А дівчина була бойова, не настрашилася. Відсунула вона ліжко, зняла з стіни шаблю, стала над тою дірою і жде. Нараз показалася з діри голова. Вона вхопила за чуприну і шаблею ту голову стяла. І витягла той труп, відтягла в кут і жде другого.

Подивилася, що другий лізе, і другому стяла голову. І так стинала до одинадцяти. А дванадцятий, найстарший з тих розбійників, став лізти і замітив щось недобре. Вона вхопила його за чуба і шаблею рубнула, а він вирвав голову і сховався в тій дірі. Втік, і вона його лиш поранила. Але вона його добре виділа на лице.

Як він утік, надумав їй віддячити. Вилікувався, виздоровівся і зібрав собі знов банду розбійників.

А тим часом вертається дідич з дідичкою з гостей, дивиться — а на його подвір’ї дуже багато народу і трупи лежать. Дуже вони настрашилися, дідич з дідичкою. Що ся стало з їх донечкою? Прийшли ближче, дивляться — на подвір’ї трупи. А їх дочка жива, здорова і неушкоджена. Поховали вони тоти трупи розбійників. І мир в селі, про розбійників не чути.

А той, що втік, зібрав собі хлопців і прийшов до неї свататися. Він їй хоче віддячитися за тих одинадцять розбійників. Приїхали сватати. То було зимою. Вони в кожухах. Такі пани, красно повдівані, і хлопці красні. Як дідичі. Прийшли, посідали за стіл. Але вона пізнала того, що його порубала. І погодилася віддатися за нього. Вони їй сказали, де вони живуть. А жили вони в лісі. Сказали їй, як добратися до їх будинку. І котрого дня вона має приїхати до них на обзорини.

А вона на три дні раніше пішла. Вибралася сама, без батьків. Повіла слузі, би запряг у карету три пари коней. І поїхала вона з слугою туди, в ліс, до їхнього дому.

Приїхали, і вона сказала слузі, би від’їхав, замаскував коні і був напоготові. Він замаскував коні й чекав, а вона зайшла до того дому, бо там було незамкнено. Відкрила одну кімнату — там сама упряж з коней. У другій кімнаті зброя, у третій бочки із золотом, в четвертій — шовки. У всіх кімнатах було дуже багато різного добра. І так вона дійшла аж до дванадцятої кімнати. А там нічого не було, хіба піч і ковбиця коло хати. І в ковбицю зап’ята сокира. Довкола тої ковбиці людські вуха, пальці з рук, з ніг.

Як вона подивилася на то все, їй аж слабо зробилося. А тут зразу гримоти зробилися, надійшли розбійники. А вона не мала вже як відійти і не було де сховатися. Тут вона увиділа піч і сховалася там.

Ввійшли розбійники і ввели зв’язаного чоловіка. І стали його від ніг до голови рубати. Він страшно кричав і молив їх, щоби його відпустили. А вони не слухали, все одно рубали. Як стали рубати руки, побачили, що на однім пальці був золотий перстень. Вони порубали того чоловіка, а палець з перстенем пирс у піч. Як забирали тото м’ясо, стали глядати того пальця, що на ньому був золотий перстень. Глядали, глядали і не найшли. А один розбійник каже:

— Може, в печи. А другий каже:

— И-и, вже темно, завтра найдемо. Ходім ладити вечерю.

У другій кімнаті вони то м’ясо варили. Як понаварювали, понапікали, стали пити горівку й їсти. І стали говорити, як вони до неї підуть у свати. Один каже:

— Як вона прийде на обзорини, то ми її відци вже не відпустимо. Ми з неї насміємося, а далі будемо її рубати й їсти.

А вона то все чула.

—...А як не приїде сюди, то ми прийдем до них. Ви вб’єте її родичів і всіх їхніх людей, а з нею я буду сам розправлятися. Вона то все чула.

Вони добре наїлися, напилися. І були п’яні, і кожний ліг собі під поріг. Як дванадцять їх, так дванадцять кімнат, і кожен ліг собі під поріг. А їй треба йти. Десь коло півночі отворяє вона одні двері, дивиться, а під дверми лежить чоловік. Вона настрашилася, але через нього переступила і двері тихонько закрила. А він зачув, що ніби хтось ішов, і запитався:

— Хто йде? А вона каже:

— Того душа, що ви тепер ’го з’їли.

І так вона підійшла до других дверей, до третіх і так само відповідала їм. Все відповідала: «Того душа, що ви ’го з’їли». Підійшла до дванадцятих дверей. А під ними лежав той найстарший, той її жених. І він теж запитав:

— Хто то?

— Того душа, що ви його з’їли.

І з страху гримнула дверми. І стала втікати, прибігла до карети і сказала свому кучеру:

— Жени коні. Най би й усі три пари загинули, коби я жива лишилася. А розбійники подумали собі: «Ми не одного з’їли, і не йшла душа.

Тут хтось є». І стали за ними гнатися. А вона вже далеко була, і вони не могли її догнати. Але вони не знали, хто був. Гналися, гналися за нею і вернулися до свого дому. А вона приїхала додому, і на подвір’ї всі три пари коней загинули. Отець її запитав, чого вона так коні загнала, а вона каже:

— Тату, най пропадають коні, добре, що я жива лишилася.

І робить вона весілля з тим розбійником. Виїхали розбійники і спитали, чого вони не приїхали до них на обзорини. А вона їм повіла, що не змогла, бо була хвора. Призначили день весілля, і вони приїхали. Такі повбирані, в кожухах, в пудлових санках. Дуже пани великі.

Запросили їх за стіл, стали гостити в одній кімнаті. А кругом в кімнатах коло двіста солдатів було, і розбійники за ті солдати не знали. А в тій кімнаті двоє дверей було, і з двох кімнат могли зайти солдати. Розбійники стали їсти-пити і себе вихваляти. Розказували, як їй добре буде в них жити. Що вона буде в золоті ходити, як цариця. Доста нахвалялися, так, що вона вже не видержала і сказала:

— Ви говорили доста, а тепер я хочу слово сказати.

А вони вже настрашилися. Чого вона бере слово, молода? Вона стала біля дверей, тих, що солдати за ними. Двері були не замкнені.

— Я, — каже, — знаю, як мені буде добре у вас. Знаю, як ви нахвалялися, що зі мною будете робити. Ви кажете, що будете на руках мене носити, а я була у вас і чула, як ви нахвалялися, коли того грубого чоловіка рубали. Як не вірите, то ось вам доказ — палець з перстенем, що ви глядали.

І вони дуже настрашилися. Всі хтіли з-за стола вискочити. А найстарший скомандував:

— Ви з родичами розправляйтеся, а я її живу возьму!

І тут з обох боків двері повідкривалися. Солдати влетіли до тої кімнати і всіх поїмали. А вона каже:

— З ними робіть, що хочете, з тими одинадцятьма. А з тим дванадцятим я сама буду розправлятися.

Вона йому сама суд зробила.

— Як він людей рубав і не мав жалю до них, так і я не буду мати до нього.

Пішли в ліс, найшли високий пень, наклали під пнем огня. Зв’язали йому руки-ноги і від ніг до голови рубали його живого. І то м’ясо падало в огонь. Такий вона над ним суд зробила, спалила на огні. Зібрала фури, поїхали в той ліс і все добро, і всі гроші, що там були, роздала бідним.

А в сусіднього дідича син був, прийшов він і засватав її, і я там була, на тім весіллю. І після весілля жили вони добре і мирно.

Дівчина і розбійники
Українська народна казка Бойківщини

Була бідна дівка, ходила на вечорниці. А на ті вечорниці приходили розбійники. Єдного разу прийшли вони і кажуть тій дівці, аби з умерлого вухо принесла. Дівка думає собі: відки вона може викопати то вухо?

Іде, а там стоїть кінь. А на кони мертвий чоловік, і міх грошей на тім кони. Вона відрізала від того мертвого чоловіка вухо, а гроші віднесла додому.

Пішли розбійники ід’тому коневи, а там в умерлого нема вуха і грошей нема. Взнали вони, що то вона. Тоді порадилися іти її сватати. Прийшли, посватали і відразу забирають її з собою. А як завезли до себе, порозходилися розбійники, а вона сама в їхніх палатах. Втворяе пивницю — а там повно мертвих, у ті пивници. Що вона має робити? Лізе в ту пивницю і закривається хустками, аби не знайшли її серед мертвих.

Приходять вони, шукають її всюди, шукають — не можуть найти. Приводять вони царську доньку. Привели, вбили її і в ту пивницю кинули. А в неї був золотий перстень. Тота, що жива була, стягнула перстень — і на свою руку.

Розбійники радяться, а вона все чує. Кажуть, що накладуть огень, де дванадцять порогів: як вона буде йти, то буде дим колотитися. А вона набрала тих кривавих хусток, поклала коло одного порога, щоб дим не колотився, і коло другого порога, та й коло всіх порогів. А на дванадцятім порозі ночує розбійник, і пес коло нього. Накрила вона той огень мокрою хусткою і давай тікати. Втіче, втіче, а вони її доганяють. Прибігла вона до одного дерева і каже:

— Господи Боже, зроби, щоб це дерево розступилося!

Дерево розкинулося, і вона залізла в то дерево. А вони прибігли — і в те дерево ножами. Кажуть:

— Як вона туй, то буде кривавий ніж.

І був ніж кривавий, а вона його повтирала. Витягнули, подивилися.

— Нема її.

Радяться вони, що будуть іти знов її сватати. А вона все чує. Як вони пішли, вона каже:

— Розступи ми ся, дерево.

Дерево розступилося, і вона вийшла. Прийшла додому і дала себе ісховати в залізне вбрання. Як прийдуть сватачі, аби її не зарізали. Тоді дала вона знати до царя і дала той перстень. Як прийшли сватачі, цар вислав бригаду воєнних. Вони обступили навколо хату. Сватачі сіли гоститися, а один «сватач» вийняв ніж і її в груди. А то ся не брало, бо вона в залізі була.

Тоді воєнні увірвалися до хати і тих усіх розбійників забрали, вибили їх, а вона лишилася і жила собі до кінця.

Дівчина і розбійники
Українська народна казка Гуцульщини

Жили колись у горах господарі, багаті люде, і була в них тільки одна дочка. І була вона така боязлива, що нікуди з батьками не виходила. А коли її залишали вдома саму, то вона двері замикала на замки і завішувала овечими шкурами, щоб ніде й шпаринки не було, щоб з хати не видно було світла. Одного разу родичі її пішли на весілля, а вона осталась дома. Вони

їй наказували, щоб нікого не пускала в хату. Сидить вона, і приходять увечір розбійники. Почали добуватись у двері — не виходить, двері й замки сильні. Пробували братися за вікна — вікна в ґратах. Стали вони радитися і додумали ритися попід підвалину. І вирили таку діру, що вже один міг пролазити. І почав один лізти, а вона стояла з сокирою біля діри. Він вліз, а вона сокирою його зарубала. Ті ждуть — нікого нема і нічого не чути. Поліз другий. Зарубала вона й другого. Посилає ватажок третього. Те саме вона зробила й з третім. І далі тихо. Каже ватажок:

— Полізу я сам.

Поліз він, але не голову висунув з діри, а перше висунув руку. А вона сокирою мах! І відрубала руку. І він утік без руки назад. Зачали вони радитися. А вона взяла ту руку і зняла з пальця перстень.

Добилися таки розбійники в той вечір до хати, обграбували її, а дівчину забрали з собою. І привели її в ліс, до тої печери, де вони жили. І сказали, щоб вона варила воду в кітлах. Вона наносила води і почала її варити.

А в них, у тих розбійників, була служниця. Вона попросила ту служницю, чи вона би їй не порадила, як їй відци вирятуватися. Служниця говорить їй:

— Я тобі пораджу, а що може після того зі мною статися, то я не знаю. Роздівайся і одівай у свою одежу цей стовп, що тут стоїть, а сама тікай.

Вона подякувала служници і так зробила.

Служниця варить розбійникам їсти, приносить на стіл, подає. А вони питають її:

— А що дівка робить? Каже вона:

— Вижу, що стоїть коло кітлів.

Заходить знов до них служниця, а вони знов питають, що дівка робить. Служниця знов каже:

— Та вижу, що стоїть коло кітлів.

Вони зміркували, що вже давно мала вода загрітися, і вийшли. Дивляться, а то не дівка стоїть, а стовп, зібраний у дівочу одежу. Тоді вони сіли на коней і пішли в погоню за нею. Вона тікала густими лісами і вчула позад себе тупіт. Побачина вона перед собою високу густу смереку і вилізла аж на самий вершечок тої смереки, так, що знизу й непомітно було, що там хтось є. Ті прибігли з псами, і пси стали коло тої смереки. І почали бігати і обзирати довкола смереки. А по тій смереці стрибала білочка, і розбійники думали, що пси за білочкою дивляться. А дівчини в густій смереці не було видно. Один розбійник вистрілив угору, між гілля смереки. І вцілив їй у п’яту. Покапала кров. А ті подивилися та й кажуть:

— Там, видно, є гніздо. Поцілив у пташку і з пташки кров покапала. І поскакали вони на конях далі. Коли вже не чути було їх гомону, вона злізла із смереки і тікала далі, але в другий бік, не туди, куди побігли розбійники. Коли вибігла з лісу, побачила, що чоловік везе солому. А вона вже не годна бігти, дуже болить рана на нозі. Прибігла вона до тої фіри і просить чоловіка, щоби він її прикрив соломою і довіз до найближчого міста. І за це дала тому чоловікови персня, що його зняла з відрубаної руки розбійника.

Той чоловік довіз її до міста. А в тім місті виробляли скло. Вона попросила, щоб зробили засклену труну, поклали її в ту труну і пустили на річку. Так вона думала допливти до рідної хати. І поплила вона в труні річкою.

Вийшов царський син прогулюватися, дивиться, пливе труна. Він сказав ту труну притягти до берега. Затримали ту труну. Глянув царський син — у труні красуня лежить. Відкрили вони труну, зачали розпитуватися, хто вона, звідки, куди пливе. А вона нічого не говорила. І так не говорила три дни. Думали, що вона німа. Лежала в покоях царського сина і мовчала. Аж через три дни почала вона говорити. Її знову зачали розпитувати. Але вона тільки повторювала:

— Нічого зі мною не було.

Царський син одружився з нею. І вона так ніколи й не розказала, що з нею було.