За золотим птахом
Українська народна казка Бойківщини

Жив собі цар і мав трьох синів. І мав великий-великий сад. А в тім саду мав золоту прищепу. Коли доспіли на ній яблука, кожної ночі хтось одно яблуко крав. Каже цар синам: — Довартували би-сте, хто тото яблуко краде. Старший син каже: — Я йду, тату. Я буду вартувати.

Пішов найстарший син вартувати. І заспав. Пробуджується, рахує яблука — нема одного. Рано пішов цар, порахував — нема.

На другу ніч пішов другий син. Так само сталося з ним, як і з першим. Прийшов цар, рахує — нема яблука. На третю ніч іде наймолодший і каже цареви:

— Я довартую.

Пішов він собі ще за дня, нарубав корчів з тернини і зробив собі такий город. Сам заліз у середину того городу, так, що не має куди повернутися. Коли вночі здрімався, тернина його колола. І він не заспав.

Аж прилітає золотий птах і хоче урвати яблуко. А він зачав птаха ловити. Зловив його, а птах вирвався з руки. Тілько перо лишилося в руці. Рано цар приходить і питається:

— Довартував?

— Довартував, — каже, — наші яблука краде золотий птах. От маєте, — каже, — знак золотого птаха.

Цар каже:

— Файне перо, але сам золотий птах — ще кращий. Тоти два старших сини кажуть:

— Тату, ми найдемо золотого птаха.

Цар дав їм грошей, кілько вони хотіли. Взяли вони собі по коневи і кажуть:

— Може, ми за рік вернемося, може, швидше. Без золотого птаха не прийдемо.

Та й поїхали. Недалеко від’їхали, може, кілометрів сто, стали в городі ночувати. Та й зачали грати в карти. Грали, грали, програли всі гроші, програли коні і з себе убрання і, нарешті, самі себе програли. І посадили їх в тюрму. Цар чекав-чекав, коли вони приїдуть, чекав цілий рік, а їх нема.

Нарешті каже наймолодший син:

— Тату, піду я шукати.

— Не йди, сину, бо вже два пропали, та й ти пропадеш.

— Ні, тату, — каже, — не пропаду я.

Дав йому цар гроші, дав коня і він поїхав. Їде через той город, дивиться, його браття в тюрмі сидять, через вікно визирають. Він подумав: «Не буду я тут ночувати, бо й зо мною таке може ся стати».

Поїхав за город, заїхав на пасовище, спутав коня, розсідлав його. Кінь собі пасе, а він поклав під корч сідло, ліг собі і спить. А рано пробуджується, дивиться за конем — нема коня. Бігав-бігав, шукав-шукав, та так і не найшов його. Іде далі, а назустріч йому — вовк. Питається його вовк:

— Що ти шукаєш? Він відповідає:

— Шукаю коня. Вовк йому каже:

— Я з’їв твого коня.

Він напудився і думає: «Як ти такого коня з’їв, то з’їш і мене». Питається ’го вовк:

— Де ти їдеш?

— Їду, — каже, — шукати золотого птаха. Вовк питається:

— А ти знаєш, де? Він відповідає:

— Не знаю.

— Коли не знаєш, сідай на мене, бо, — каже вовк, — я знаю, де він є. Сів він на вовка, їдуть вони, їдуть далі в ліс. А в лісі великий город

є. В тім городі — дім, коло того дому — стовп закопаний, на тім стовпі — золота клітка, і золотий птах там сидить. Вовк каже йому:

— Іди бери золотого птаха. А золоту клітку аби-с не зачіпав.

Він прийшов, подивився — золотий птах файний, а клітка іще краща. Зачав брати клітку, клітка задзвонила, виходить пан і питається:

— Що тобі треба? Каже він:

— Мені треба золотого птаха.

— Іди приведи мені золотого коня — дам тобі золотого птаха.

І нагнав його пан. А вовк чекає. Він прийшов, а вовк питається:

— Ну що, взяв?

— Ні, — каже, — не взяв. Золота клітка задзвонила, і пан мене нагнав.

Розповідач З. Лучканич родом з Лемківщини (с. Ловжкця Сяноцького повіту), і в мовленні його є багато особливостей лемківської говірки.

Вовк йому й каже:

— Казав я тобі не брати клітку. Ну, ходім, — каже, — шукати золотого коня.

Сідає він на вовка та й їдуть. Їдуть цілий день. Приїжджають перед вечором до великого дому. Коло того дому кінь прип’ятий. Вовк каже:

— Дивися, іди й бери коня, а кантар аби-с не брав, бо кантар задзвонить — і вийде пан і нажене тебе.

А він собі думає: «Як брати коня без кантаря?» Зачав брати з кантарем, а кантар задзвонив, пан вийшов і нагнав його. Але перше запитав:

— Що ти хочеш?

— Хочу золотого коня.

— Іди й приведи мені золоту панну — дам золотого коня. Та й пішов він. Приходить г’вовкови, а вовк питається:

— Де ж твій кінь?

— Не дав, — каже.

— Я тобі казав: «Не бери кантар». А що ж тобі сказав пан?

— Сказав, аби я привів йому золоту панну, тоді дасть мені золотого коня.

Вовк питається:

— А ти знаєш, де вона жиє?

— Не знаю. Вовк каже:

— А я знаю. Сідай на мене.

Сів він на вовка і поїхали. Їхали, їхали, надибають великий город. Дивляться — золота панна спацирує тротуаром. Вовк каже:

— Тримайся за мене, підемо оба красти золоту панну. І далі:

— ...Схопиш золоту панну та й сядеш з нею на мене. Так вони й зробили, і їм така штука вдалася.

Але тому хлопцеви жаль віддавати золоту панну за золотого коня. Йдуть вони. Вже не їдуть, тілько йдуть, бо троє їх. Хлопець радиться з вовком:

— Як би так зробити, аби не дати золоту панну за коня?

Приїхали вони там, де золотий кінь є. Вовк каже хлопцеви і ті золоті панні:

— Я зберуся за золоту панну.

Золота панна дала вбрання, хлопець зібрав вовка. Він і каже:

— Бери мене за передню ногу, а я буду йти задніми ногами.

І хлопець з вовком пішли, а золота панна лишилася коло брами. Приводить хлопець «золоту панну», дає панови. Пан пішов, відчепив коня, і хлопець з конем пройшов через браму. Як «золота панна» увиділа, що той за брамою, то стрибнула і втекла від пана.

Вже є золота панна, золотий кінь, ідуть вони брати золотого птаха. Ну як давати золотого коня за золотого птаха? Вовк каже:

— Давай коня, і я йду з тобою, — каже вовк. — Як він припне коня, дасть тобі золотого птаха з кліткою, як ти будеш за брамою, я вкушу за задню ногу. Кінь ся напудить, відорветься і втече за браму.

Так вони й зробили. Уже все є. Що хотів хлопець, то й має. Та й ідуть уже всі п’ятеро. Хлопець думає собі: «Золотого птаха татови, а золоту панну й золотого коня возьму собі». Ідуть вони, ідуть та й заходять на то пасовище, де вовк коня з’їв. Вовк і каже йому:

— Я від тебе відхожу.

Він зачав дякувати вовкови, що ’му поміг тото все найти. А вовк йому й каже:

— Не дякуй, бо нема за що. Будеш дякувати другим разом.

Та й пішов. А ті теж пішли. І заходить хлопець у той город, де його браття сиділи в тюрмі. Ну, а хлопець грошей не розминув, грошей мав много. Пішов до тюрми і питається:

— Кілько треба заплатити за моїх братів?

Викупив він своїх братів з тюрми і йдуть вони всі додому. Зайшли на одно поле, а на тім поли стояв дуб. Сіли під тим дубом відпочивати. Той хлопець пройшов велику дорогу і тото все крав, та й змучився. А тоти, що сиділи в тюрмі, мали часу виспатися й відпочити. Хлопець заснув, а браття відрубали йому голову, тому що він усе мав, а вони не мали. Зарубали і кинули його в кирницю. Кажуть тоти два золотій панні:

— Як признаєшся кому, що ми таке зробили з братом, зробимо таке й з тобою.

Найстарший брат каже золотій панні:

— Розпишися своєю кров’ю.

Вона врізала пальця і розписалася своєю кров’ю, що до смерти нікому не скаже.

Прийшли вони аж до царя. Дали цареви золотого птаха з золотою кліткою. Іден узяв собі золоту панну, а другий — золотого коня. Але що з того? Золотий птах не співає, золота панна не говорить, золотому коневи ніхто не може їсти дати — бо хто прийде давати їсти, то кінь убиває його.

Через якийсь час ішов тим полем, де вони відпочивали під дубом, вовк. І хотілося ’му пити. Пішов він до кирнички, дивиться — а в кирничці чоловік. Витягнув його, подивився, а то — той самий, що він йому допомагав. Тоді вовк його лишив і пішов шукати цілющої і живущої води. За пару день найшов її. Приніс він ту воду, приложив до тулуба голову, полляв тою водою — голова приросла, і він ожив. Каже йому вовк:

— Що з тобою твої браття зробили! І далі:

— ...Тепер мені можна подякувати.

Подякував хлопець вовкови, і вони розійшлися. Пішов хлопець до свого батька царя, але перебрався на бідняка. Зайшов до царя та й проситься на роботу. Тоти два його браття кажуть:

— Возьмім його. Най не сувається по вулиці, піде до стайні г’нашому коневи, і кінь його там шльопне.

Взяли вони того хлопця. Він прийшов до стайні, кінь подивився і не б’є його. Хлопець коня погодує, напоїть, поїде ним на прогулянку. Тоді кажуть цареви:

— Кілько наш кінь вибив людей, а його не зачіпає.

А старий цар каже:

— Приведіть мені його.

Вони привели хлопця, цар подивився на нього і каже:

— То ти, сину мій?

— Я.

І розказує хлопець, що браття з ним зробили. Цар не йме віри, що таке може зробитися. А хлопець каже:

— Спитайте золотої панни. Вона вам розкаже. Цар закликав золоту панну, а вона й каже:

— Не скажу я вам нічого, бо розписалася своєю кров’ю.

Але її файно попросили, і вона все розказала, що браття зробили. Тоді цар дав приказ старших синів нагнати, і їх нагнали. А молодший оженився з золотою панною і жив з нею до смерти.