Зерна
Українська народна казка Поділля

В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей та й каже:

— Сини мої любі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожен хай візьме собі по хаті, по городу й по полю. Ось вам житнє зерно: бережіть його поки. Як прийде час — нехай кожен зоре свою ниву і посіє це зерно. Як посієте — будете багаті, а як занехаєте — не буде вам щастя.

Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Найстарший син сказав:

— Навіщо я мучитимусь, орючи землю? Адже трава росте й без плуга. Угріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб.

І він порозкидав зерно по неораному полю. Однак насіння не зійшло. Тоді син почав сміятися з батькового заповіту. А потім кинув свою землю й пішов у інші краї.

Середульший син не схотів також сидіти вдома. Подався він у багаті краї, де врожаї такі родять, що пером не описати. По садах аж віття вгинається від садовини, баштани та городи захрясли городиною, пишним колосом хліби додолу схиляються, пухнасті трави встеляють землю. Тоді другий син сказав:

— Тут земля й так мене прогодує. Нащо ж мені робити?

І навіть не згадав про житнє зерно.

Минуло літо, настала зима — а в нього ані крихти в хаті. Подумав він тоді про батькове зерно, а його вже й черви поточили. Так насміявся й другий син із батькового спадку.

А найменший син вибрав собі тим часом найкращу землю, вигноїв її, зорав, пообкопував канавами й посіяв зерно. Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Посходив хліб, виріс, вибився колос — добре вродило на полі у найменшого сина.

І робив він так щороку, і жив у достатку — і він сам, і його діти й онуки.

А тим часом брати його зубожіли геть. І намислили вернутися додому й прийшли до найменшого брата. Побачили вони поля великі й жнива багаті і сказали:

— Погано ми вчинили, що не послухалися батька.

А найменший брат прийняв їх, і було в нього чим прогодувати і себе з сім’єю, і братів своїх.