Жила на світі жінка. Було у неї троє дітей. Не слухались діти матері. Бігали, грались надворі з ранку до вечора. Одяг порвуть, а мати латай. У хаті насмітять, а мати прибирай. Тяжко їй було, а діти їй не допомагали.
Від життя тяжкого захворіла мати. Лежить в хаті, дітей кличе, просить:
— Дітки, пересохло у мене горло, принесіть водички!
Не один, не два рази просила мати. Не йдуть діти по воду. Нарешті захотів старший син їсти і заглянув до хати, а мати стоїть посеред кімнати і на пташку перетворюється.
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, сини, не повернусь я.
Так бігли діти за матір’ю багато днів і ночей по камінні, лісами, горбами. Із ніг їх кров почала йти. Де вони пробіжать, там червоний слід залишається.
Назавжди залишила дітей мати-зозуля. Відтоді не в’є собі зозуля гнізда, не висиджує своїх пташенят, а при дорозі відтоді червоні маки ростуть.
Зозуля Українська народна казка Полтавщини
Жила на землі бідна жінка. Було в неї четверо дітей. Не слухались діти матері. Бігали, гралися на снігу з ранку до вечора. Одяг намочать, а мати —суши. Снігу нанесуть, а мати — прибирай.
І рибу мати сама на річці ловила. Важко їй було, а діти їй не допомагали. Від життя такого тяжко захворіла мати. Лежить вона в хаті, дітей кличе, просить:
— Діти, пересохло в мене горло, принесіть мені водички.
Не один, не два рази просила мати. Не йдуть діти по воду. Нарешті, захотів старший їсти, зазирнув до хати, а мати посеред хати стоїть, кожуха одягає. І раптом кожух пір’ям вкрився. Бере мати дошку, на якій прала, і дошка та хвостом пташиним стає. Наперсток залізний їй дзьобом стає. Замість рук крила виросли. Обернулась мати пташкою і вилетіла з хати.
— Брати, дивіться, дивіться, полетіла наша мати пташкою! — закричав старший син.
Тут побігли діти за матір’ю.
— Мамо, мамо, ми тобі водички принесли!
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, синку, не повернуся я!
Так бігали діти за матір’ю багато днів та ночей по горах, по болотах, по степах. Ноги собі до крові пообдирали. Де побіжать там червоний слід лишається. Назавжди покинула дітей мати-зозуля.
І відтоді не в’є собі зозуля гнізда, не ростить сама своїх дітей.
Зозуля Українська народна казка Поділля
Жила на землі бідна жінка. Було в неї четверо дітей. Не слухали вони матір: бігали, грали на снігу з ранку до вечора. Одежу намочать, а мамі потрібно сушити, снігу нанесуть, а мамі — прибирай.
І рибу мама сама ловила. Тяжко їй було, а діти їй не помагали. Від життя тяжкого мати захворіла. Не ідуть діти по воду. Лежить вона в кімнаті, дітей кличе і просить:
— Діти, в мене горло пересохло, принесіть мені водиці, будьте ласкаві.
Кілька разів просила мати. Не йдуть діти по воду. Захотів старший син їсти, заглянув до матері, вона посеред кімнати стоїть, надягла овечу шкіру. Кругом неї пір’ям покрилася земля. Взяла мати дошку, на якій шкіру скубала, а дошка та стала хвостом пташиним, наперсток дзьобом залізним їй став, замість рук крила виросли. Стала мати птицею і вилетіла із кімнати. Брати дивляться-дивляться.
— Полетіла наша мати птицею! — закричав старший син.
Тут побігли діти за мамою:
— Мамо, ми тобі води принесли!
— Ку-ку, ку-ку. Пізно, сину, не вернуся я!
Бігли діти за мамою, багато днів і ночей по болотах, по камінцях. Ноги в кров поранили. Де пробіжать, там червоний слід залишать. Навічно покинула дітей мати-зозуля.
З тих пір зозуля не будує собі гнізда і не має дітей.