Золота купава
Українська народна казка Полтавщини

Весна все більше зачаровувала все навколо. Промені сонця не скупилися на ласку і теплоту. Вони ласкаво гладили біленькі голівки першокласниць, які грали в класики. Раптом маленька Яся зупинила свій погляд на шкільному подвір’ї і завмерла від подиву. Вся трава була жовтою, наче хтось розсипав сотні сонячних промінців. Дівча з радості крикнуло:

— Ого, скільки сонечок!

— То не сонечка, то ніжні сестриці-кульбабки, — заперечила Ясі подружка Ліза, — хочеш, я сплету тобі віночок і ти будеш царівною.

— Хочу, хочу! — закричала Яся.

Зі школи вона поверталася в красивому віночку. У двір вийшла бабуся. Вона дивилась на щасливу внучку, але не усміхалась.

— Бабусю, чому ти не рада за мене? Я ж тепер сонечкова донечка.

— Багато квітів рвати не можна. Так можна знищити всю красу на землі. Ці квіти — це сонячні промінці, що гріють землю, — сказала бабуся.

Яся дивилась на віночок, на прив’ялі квіточки і їй стало важко на душі.

«А що якщо сонечко образиться?» — думала вона. Цієї ночі Яся погано спала, їй снились кульбабки в сльозах, наче просили порятунку. На ранок пішов дощ і затягнувся він на три дні. Травичка не була жовтою, по небі пливли сіро-білі хмари. Сонечко не виглядало.

— Це воно образилось на мене, — міркувала Яся, — і промінці свої позабирало.

Яся підняла очі на небо і побачила велику хмару. Вона довго дивилась на неї, немов просила відкрити сонечко. Та враз хмара заворушилась і промовила:

— Чого ти сумна, моя дитино мила? Я поллю твої квіти і вони ще довго цвістимуть.

Але Яся не вірила. Вона підняла рученята вгору і заплакала:

— Сонечко, сонечко, пробач мені. Я не буду рвати в травичці твоїх промінців. Тільки не сердься на мене. Я не знала, що ображу тебе.

Тут хмара вибухнула сміхом:

— Ха-ха-ха! Це я закрила сонечко, це я поливаю твою землю. А квіти ці в дощову погоду не розкриваються.

А Яся плакала і не чула слів хмари. Враз подув теплий весняний вітерець. Він розігнав на небі всі хмари, дув у лице дівчинки, наче витирав її сльози. Ясю осяяло сонячне проміння. Дівчинка зраділа, бо побачила усміхнені квіти, немов яскраві згустки променів, що розсипались в траві. З радощів Яся застрибала і заспівала:

— Наше сонечко ясне, сонечко, сонечко незгасне.