☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Зрадлива жінка
Українська народна казка Буковини

Був собі бідний хлопець, і вивчився він на продавця. Вивчився — і нема де стати на роботу. А потому взяв його їден багатий чоловік за продавця в магазині. А в той магазин приходила все купувати генеральська дочка. Та й дуже сподобався їй той хлопець-продавець, бо був дуже гарний. Їздить вона до того магазину та й їздить. Вже й нічого купувати їй не треба, а вона все їздить, її батько й каже:

— Чого ж ти стілко їздиш туди?

— Я тобі, батьку, скажу, без сорому казка, я люблю того продавця і хочу за него піти, — сказала дочка.

— Як же ти за него підеш, як він нам нічого не каже?

А як же він скаже, як він продавець, а то — генеральська дочка? Вона й каже:

— Ідіть і скажіть йому, що я його хочу. Батько пішов до продавця та й каже:

— Синку, моя дочка тебе хоче. А той йому:

— Генеральська дочка мене хоче? Не вірю.

— Хоче, я ж сам прийшов до тебе, — каже генерал. — Женись на моїй дочці.

Хлопець зрадів та й каже:

— Як вона вмре, я сам у домовину з нею ляжу.

Зробили весілля та й живуть собі. І тут молода жінка заболіла і вмерла. Вирішив він лягати з нею в домовину. Його просять всі, вмовляють, а він таки хоче з нею лягти. І ляг він з нею живий. А колись у панів було так: труно з умершим на три дні й три ночі заносили в церкву і аж тоді ховали. Занесли їх обох у церкву, люде пішли, а вони ся лишили. А він встає, стає перед райськими дверми, здоймив угору руки й плаче. Так плаче, що аж ангел вчув. Спустився до него ангел і питає:

— Чого ти так плачеш?

— Бо вмерла моя жона. Того я й плачу.

Послухав це ангел і полетів. А на другу ніч після того, як лишали їх люди самих, зачав він знов плакати. І знов прилітає ангел.

— За чим ти так жалісливо плачеш?

— Моя жона вмерла, і я з нею в домовину лягаю. Послухав ангел і полетів.

На третю ніч він знов дуже плаче. Прилітає ангел і каже:

— Почекай зо дві хвилини.

Він полетів і приніс йому книжечку. — На, прочитай три сторінки — і вона воскресне.

Він прочитав тих три сторінки — і вона воскресла. Приходя їх ховати, а вони обоє ходя по церкві.

Розжився він і має свою крамницю. А колись їхали за тканинами в чуже царство. Він мав свій корабель, то взяв і поїхав. А через його город якраз проходило військо. Сподобався його жінці генеральський син, і пішла вона з ним у світ. Він приїжджає кораблем додому, а мама вийшла на пристань і каже:

— Синку, пішла твоя жінка з генеральським сином.

Тоді він все лишає і йде до війська добровольцем. Йде в ту частину, де його жінка з генеральським сином жиє. Зробив дуже гарні генеральські чоботи і гарні туфлі на ню. Генерал подивився — так гарно зробив хтось, як вилляв. Хоче побачити його і викликає до себе.

Прийшов він туди, а жінка побачила його. Схотіла вона, щоб він пропав. Взяла зі стола генеральський годинник і тихенько положила йому за рукав (а рукави у воєнних були знизу підкочені). Вийшов солдат, а хазяїн кинувся — нема годинника. Де годинник? А вона й каже:

— Той солдат украв.

— Не може бути, — каже він, — то чесний чоловік. А вона йому:

— А ти дожени його та пошукай. За рукавом пошукай.

Догнав він, почав шукати — є годинник! А солдат не знав про него нічого. І каже він до товариша:

— Розстріляють мене. Але ти мене глибоко не закопуй, а посторцюй у ямі до стінки. А як усі підуть, то прочитай надо мною три сторінки з цеї книжки — і я воскресну.

Дали солдатів, розстріляли його, викопали яму і поховали. А як зачало присмеркати, товариш прийшов, відкопав його, прочитав над ним три сторінки — і він воскрес. Обидва щиро привиталися, поцілувалися.

А в царя вмерла дочка. І вчув цар, що їден чоловік воскрешає мертвих. Де той чоловік? Прикликали його. І каже йому цар:

— Воскресіть мою дочку, то дам її вам за жінку, і будете другою особою в царстві.

Прочитав він над царською дочкою тих три сторінки — і вона воскресла. І роблять весілля. А як зробили весілля, сказав він до товариша:

— Я буду перевіряти війська. Як буду перевіряти, то щоб ти вийшов проти мене дрантивий.

Пішов він перевіряти, а той солдат такий обдертий вийшов! А він питає генерала:

— Чого в тебе солдат такий обдертий? На солдатів же все видається. Де ти то все діваєш?

Взяв дрантиве шмаття з солдата і сказав убрати його генералови. А генеральське шмаття поклав на того солдата і зробив його генералом. Дав тому генералови і своїй жінці маленьку хатинку, щоб вони там жили. І вони там сидять: їсти хотять і палити не мають чим. Пропадають.

І я там тоже була. І дуже мене вгощали. По бороді текло, а в роті сухо було.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ожів, Сокирянського району, Чернівецької області 30 квітня 1979 року Романишина Наталя Матвіївна (1904 року народження)

Зрадлива жінка
Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік і жінка. Жінка була фальшива. Казала, що слаба, а була дужа. Чоловік все ходить їй по ліки. Він піде, а вона засмажить порося, наварить пирогів, наготує горівки, і приходить до неї дяк. Одного разу вона це все налагодила, і мав прийти до неї в гості дяк. А чоловіка вирядила по ліки до міста. Вийшов він, пройшов недалеко і здибає хлопчика.

— Куди ти, хлопчику йдеш?

— Я йду шукати служби, я сирота. Може, десь би хтось мене наймив.

А той чоловік каже:

— Може би, ти в мене наймився?

А що в вас робити?

— Коровку пасти.

— А де ваша хата? Я піду з вами.

— Іди сам, — каже чоловік. — Ади генде ворота. В мене жінка слаба. Зайди та й зачекай на мене. Я не буду баритися.

Хлопець заходить у хату. А на столі вже все стоїть: поросятко печене, пироги й горівка. А вона таки:

— Чого ти, хлопче?

— А мене ваш вуйко прислав, би я в вас служив.

— Іди собі, мені не треба ніяких слугів.

А він лиш з порога й сховався в хоромах * за двері. Вона вийшла надвір дяка визирати, а хлопець за той час забіг у хату і заховався під ліжко. Вона ввійшла в хату й подумала: добре, що хлопця нема, бо зараз прийде дяк.

За пару хвилин приходить дяк. Сідають за стіл і гостюються. Дивиться вона в вікно, а чоловік уже в воротах. Вона думала, що він так скоро не вернеться, а він скоро вернувся через того хлопця. Що тут робити? Порося й пироги в піч, горівку під подушку. А де дяка діти? І дяк заліз під піч, вона закрила його там — все.

Чоловік входить до хати, кладе коло неї ліки.

— А що, тобі не легше?

— Йой, я така слаба, що ледве надвір вийшла.

— То ти нічого не варила?

— Ні, я така не годна.

— То нема що їсти?

— А є там борщик, що ти вчора варив. Та бери та й їж. А хлопчик вилазить з-під ліжка. Каже вуйко:

— Та чого ти там заліз?

— Я здрімався та й хотів спати. Та й там трохи спав. Вуйко всипав того борщу, поклав дві ложки, хліб.

— Ходи сідай, хлопчику, та будемо їсти. Вуйко їсть, а хлопчик не їсть.

— Чого ж, хлопчику, не їш.

— Я, — каже, — такий борщ ніколи не їв.

— А де ти, — каже, — служив?

— У попа.

— А що ти їв у попа?

— Та їв такі пироги, як у вас у печі.

— А що ти робив у попа?

— Я пас поросятка, такі, як у вас у печі спечене. Одного разу прийшов вовк, хотів поросятко вхопити. А я взяв таку довбеньку залізну, як у вашої жінки фляшка з горівкою під подушкою. Та як дав вовкови в голову, а вовк так очі витріщив, як у вас дяк з-під штандарів *.

Вуйко встає, дивиться в піч — є пироги й поросятко печене. Дивиться під подушку в жінки — є фляшка з горівкою. Сідають ґазда та й хлопчик і їдять.

Попоїли вони, а тоді каже хлопець:

— Сідайте, вуйку, на поріг, а я йду надвір.

Пішов хлопець надвір і приніс два добрі буки. Такі грубенькі. Сів хлопець на поріг, а вуйко йде дивитися на дяка. Витяг вуйко дяка й маслує. Дяк до дверей тікати, а хлопець відти в чоло. Обернеться дяк назад — ґазда б’є, куди попало. Б’ють. І так набили дяка, що ледве потягся з хати.

— А тепер, — каже вуйко, — будемо трохи вуйну лікувати. Стягли жінку з постелі, хлопець сів на порозі, а вуйко бив, кілько хотів. Вона навернеться в другий бік, а відти хлопець. І вуйна припала на коліна й присяглася, що поки життя її буде, таке робити не буде.

* Хоро́ми — сіни.

* Штанда́ри (штанде́ри) — ніша під піччю.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області 28 березня 1986 року Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження)