Калинова сопілка
Українська народна казка Бойківщини

Жили дід і баба. Була в діда дочка і в баби дочка. Дідова дочка роботяща, а бабина — ледаща. Пішли собі дочки в ліс по ягоди. Дідова збирала ягоди, бабина — не збирала. Під вечір тре’ було йти додому. Бабина відобрала у дідової ягоди і зарізала її. Закопала і пішла додому. Дома дідо питається:

— Де моя дочка?

— Вовк із’їв.

На тім місци, де бабина дочка закопала дідову, виросла калина. Одного разу їхали козаки і сіли під ту калину відпочивати. Каже один козак:

— Ой, яка файна калина, я рубаю собі сопілку.

Урубав сопілку і грає, а сопілка говорить:

Козаки поїхали в село. Дали дідови, аби дідо грав у сопілку. Дідо заграв, а та сопілка говорить:

Дали сопілку бабі. — Заграй.

Заграла баба, а сопілка говорить:

Дали сопілку дівчині, аби грала вона. Заграла дівчина, а сопілка каже:

Тоді бабину дочку прив’язали коневи до хвоста, а кінь з нею бігав, і бабина дочка знищилася.

Калинова сопілка
Українська народна казка Гуцульщини

Було це дуже давно. Жили собі чоловік і жінка і було в них дві доньки. Одна була дідова донька, а друга бабина. Дідова донька була дуже роботящою і привітною. А бабина донька була грубою і ледащою.

Одного разу дід з бабою зібралися на базар. А в той час на базар треба було йти на три дні, на чотири. І наказують дід з бабою донькам, що мають зробити за той час, поки їх не буде дома. І кажуть вони дідовій доньці:

— Ти підеш нарубаєш дров, розпалиш піч, будеш варити їсти. І будеш прибирати в хаті і обходити корову.

А бабиній доньці сказали, щоб вона сіла і ткала полотно. І на цім вони зібралися й поїхали на базар.

Дідова донька пішла надвір, нарубала дров, зварила їсти — все зробила, як казав дідо. А бабина донька лягла на піч і грілася, і не хотіла вставати і ткати полотно. Дідова донька каже:

— Сестричко, батько з мамою скоро вже приїдуть, пора, щоб ти полотна наткала.

А вона каже:

— Не можу і не хочу. Наткай за мене ти. А вона каже:

— Я би наткала за тебе, але як приїдуть тато з мамою, вони щось привезуть і мені, і тобі. Треба, щоб і ти щось робила.

А вона сказала, що не хоче.

— Наткай ти.

І в них почалася суперечка. Тоді бабина донька взяла ніж і зарубала ним сестричку. Та взяла і поховала її неподалік від хати під калину.

Приїхає дід з бабою з базару, дивляться, в хаті прибрано, а полотно не наткане. І питаються:

— А де сестричка, чому не зустрічає нас? А вона каже:

— Не знаю. Вона пішла в ліс по дрова і не повернулася. Вони пішли до лісу, почали шукати дочку. Блукали-блукали, блукали-блукали і так і не знайшли її. І вернулися додому. Зажурився дідо, поплакав, бо він дуже любив її. Але що вже робити, її нема. І стали вони жити вже втрьох.

Але одного разу ішов молодий хлопець з війська. Вже наставала ніч. Він приліг ночувати під ту калину. І подумав: «Може би, я з цеї гілочки вирізав собі сопілочку». Взяв і вирізав сопілочку. Подув у ню, а вона заграла:

Він зразу напудився. Подивився, неподалік стоїть хатка. Він зайшов до теї хатки, привітався і каже:

— Можна я у вас переночую?

А дівка уже відчувала щось і каже татові й мамі:

— Не треба нам на ніч нікого.

Тоді час був важкий, і боялися, як хтось чужий приходив. А дідо каже:

— Та нехай заночує молодий хлопець. Куди він подінеться? Вже ж ніч надворі.

Дали хлопцеви повечеряти. І тоді каже той хлопець:

— Ви знаєте, я з калини вирізав сопілочку і хотів би, щоб ваша донька в цю сопілочку заграла.

А вона сиділа на печі і навіть не хотіла злазити. Але тато з мамою притисли, стягнули її з печі і дали їй грати. Наколи вона заграла в сопілочку, сопілочка заспівала:

І батько з мамою зрозуміли, де поділася їхня друга донька. І вони почали в неї розпитувати, як це було. І вона мусіла признатись, і вони її прогнали геть з дому.

Калинова сопілка
Українська народна казка Поділля

Давно жила в селі одна бідна родина: батько, мати й син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він, йшов, бачить росте на узліссі кущ калини.

Сів він під ним відпочивати. А калина так ласкаво шепотить гілочками, наче хоче йому щось розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом:

Коли юнак дійшов до села, він розповів людям про дивну пригоду. І вони повідомили йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина.

Бабина донька, заздрячи красі й працелюбності дідової дочки, убила її та закопала в лісі. На місці, де пролилась кров бідної дівчини, виріс кущ калини. Навесні він зацвітав білим цвітом, влітку ховав подорожніх від спеки і дощу, а восени і взимку пломенів червоними кетягами.

Калинова сопілка
Українська народна казка Поділля

Колись давно напали на нашу землю вороги. Забрали у полон багато українського народу. У неволі опинився і маленький хлопчик Іванко. Він дуже тужив за ненькою Україною, хоч і знав, що батька і матір вбили татари. Радувало його лише те, що з рідної землі встиг схопити гілочку якогось куща. Та, коли невільників гнали на чужину, декілька ягідок вилетіло з рук хлопчика.

Надумав він тікати з полону. Вийшов лише за браму в’язниці. Походив, походив. Не знає дороги додому. Переховувався, обдумував свій шлях, але не знав у який бік йому краще піти. Впіймали його вороги, замкнули. У підвалі було холодно і мокро. Дуже йому захотілося додому.

Одного разу приснився йому сон. До нього звертався молодий кущ, який виріс на тому місці, де впала ягода:

— Прийди, Іванку, до мене. Виріж з мене сопілку, і я тобі покажу дорогу до рідної домівки.

Так і зробив хлопчик. Втік він знову, дійшов до калини та й вирізав з неї сопілку.

Іде хлопчик додому. Важка попереду дорогу. Немає вже й сили. Впав. А сопілочка з калини промовляє:

— Вставай, Іванку! Додому пора.

Зібрався з останніми силами хлопчик, підвівся і пішов. Так калинова сопілка допомогла хлопчикові дістатися додому.

Калинова сопілка
Українська народна казка Полтавщини

Жили дід і баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Послали їх в ліс по ягоди. Дідова дочка рве та в корзинку складає, а бабина їсть тільки. Нарвали, стали йти додому. По дорозі бабина дочка говорить:

— Давай перепочинемо.

Сіли вони в лісі під калиною. Бабина дочка вбила свою сестру, устромила ніж в сердечко і забрала корзину. Прийшла вона додому з повною корзиною ягід. А дід питає:

— Де ж моя дочка?

— Ще там у лісі осталась, — говорить бабина дочка.

Уже й вечір, а дочки дідової немає. А ввечері їхали чумаки. Бачать, аж росте кущ калини, а під ним горбочок землі. Вони вирізали собі сопілочку з гілочки калини. Стали грати, а сопілочка співає людським голосом:

Приїхали чумаки до села. Скрізь темно, а в одній хаті світиться. Вирішили вони попроситися переночувати. Постукали. Дід зрадів, думав, що то дочка повернулася. А на порозі чумаки стоять, просяться переночувати.

— Пустіть переночувати, а ми вам щось розкажемо.

Увійшли у хату. Чумак дав дідові сопілку, щоб він заграв. Дід став грати, а сопілка й каже:

Дід каже:

— Ану дайте сопілку бабі, хай вона заграє.

Стала баба грати, а сопілка каже:

— Ану подайте, — говорить дід, — тій, що на печі сидить.

Взяла бабина дочка сопілку, а вона стала співати:

Злізла бабина дочка з печі та й розповіла всю правду. Дід вигнав її з дому, в чому була. А чумаків почастував та подякував їм за те, що правду розкрили.

Калинова сопілка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі брат з сестрою — Іванко з Ганнусею. Були вони сирітками, бо батьки їх давно вмерли. Жили як могли, хазяйнували потихеньку.

Час ішов і стали вони дорослими. Ганнуся виросла дуже гарною дівчиною. Великі сині очі. Коси завтовшки з руку, нижче пояса. Багато хлопців поглядало на неї. Але їй ніхто не подобався.

І ось одного дня їхали селом чумаки, ті, що в Крим за сіллю їздять та й зупинилися в селі. І був серед них гарний хлопець козарлюга, чорнявий. Кучерявий з чорним вусом і чорними очима.

Як побачила його Ганнуся, то так зразу його й полюбила, а він теж не міг на неї надивиться. Полюбили вони одне одного і стали тайно стрічатись.

А брат Ганусі Іван дізнався про це, заманив Петра до лісу та й убив його там. Взнала про це його дівчина, довго і сильно плакала і сказала Івану, що розповість козакам, що він убив Петра. Іван, щоб сховати кінці у воду взяв і убив свою сестру. Одвіз до лісу та й закопав біля дороги.

Ждали-ждали козаки Петра, а його немає, вони й подумали, що мабуть він з Ганнусею десь втекли, щоб бути удвох, та й поїхали собі по сіль до Криму.

А на тому місці, де Іван закопав Ганнусю виріс красивий кущ калини. Весно цвів він білим цвітом, як наречена. А осінню — ряснів червоними китицями, як Ганнусина кров.

Пройшло кілька років. Коли це знов заїхали козаки в село. І побачив один козак гарний кущ калини, та й зрізав з нього гілку і зробив собі сопілку. Гарна вийшла сопілка, та тільки приклав її до уст, як раптом воно заплакала-заспівала Ганнусиним голосом:

Ой помалу-малу, козаченьку грай

Не врази мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, з світу згубив

За того козака, що в лісі вбив.

Тут то й узнали козаки де пропав їхній Петро. Взяли сопілку та й пішли до Івана вроді б в гості. Попросили, шоб він їм заграв. Іван, нічого не знаючи, приклав сопілку до вуст, а вона як заплаче Ганнусиним голосом:

Ой помалу-малу, братику грай,

Та не врази мого серденька вкрай

Ти ж мене вбив, з світу згубив

За мого милого Петра, що в лісі убив.

Злякався Іван. Кинув сопілку і признався в усьому.