Кому дати господарку
Українська народна казка Бойківщини

За давнього завіту був господар і мав трьох дітей — два хлопці й дівку. Жінка йому померла, і він остався жити коло дітей. Та й постарівся уже, дуже-дуже постарівся. І знав, що буде вмирати. Та й каже до дітей:

— Привезіть мені священика, ней я посповідаюся, ней свої гріхи сповню.

Поїхали по священика на друге село. А старому вже закрило мову. Священик до хати, а він уже не може говорити. Він став священикови писати свої гріхи, бо вже говорити не міг. І священик його запричащав, і написав, аби дати йому в руки папір, тестамент писати. Дали йому папір, і він підписав усю господарку єдній дитині, а не написав, котрій, бо не знав, котра дитина від нього (його жінка була дуже гуляща). І то він дав попови в руки, аби піп то віддав до уряду — бо піп був свідок.

Та й то письмо пішло в руки урядовців, і не могли вони розібрати, котрій дитині дати господарку. Та й у районі то переходило з рук у руки і перейшло в область, аби область написала на когось ту господарку. Та й в області з рук у руки переходив той документ. І ніхто не міг розібрати.

Прийшов той документ на міністерство. А то місто звалося Зелена Береза. І сам міністер не міг то розібрати. А там сидить єден учений чоловік і каже їм:

— Знаєте що? Той би розібрав це, котрий суджений є, котрого посадили в тюрму.

А посадили планетника, котрий все знав і на царя слово погане сказав. Дали ’му десять літ тюрми, тому планетникови. І каже міністер цареви:

— Скажіть, най приведуть з тюрми того планетника, і він скаже. Цар сказав поліції, аби їхали в тюрму і того привезли. Привели його, а цар до нього каже так:

— Даю тобі записку того, що помер і єдній дитині лишив господарку. Прочитай тото і скажи, кому тоту господарку дати, аби була правда.

І каже до нього цар:

— На кілько ти суджений?

— На десять літ. Два роки відсидів, а ще сидіти вісім.

— Узнай це, і тобі буде тих вісім років подаровано. Він каже так:

— Я можу взнати там, де той старий похований, на його гробі. Цар дає два жандарі, щоби його туди запровадили. Взяли вони собі на дорогу продукти і поїхали. Взнали, де то село. Заходять до віта. І кажуть йому так:

— Покличте до влади дітей того померлого Олекси. Покликали, і питає їх той планетник:

— Коли ваш батько помер?

— Два роки вже, як помер.

— Кому лишив господарку? Чи знаєте ви, котрій дитині він її лишив?

Кажуть вони так:

— Тато лишили господарку дитині, а не написали, як ся дитина називає. І обробляємо ми ту господарку всі разом.

Планетник каже урядови так:

— Завтра приходіть сюди. Підеме на цвинтар і будеме відкопувати. Би-сте взяли завтра лопату, чекан і довбню від дров.

Хлопці кажуть:

— У нас нема довбні.

Єден і другий каже, що «в мене нема». А дочка каже:

— В мене є довбня. Чоловік зробив.

— Завтра би ви прийшли в сільську раду.

Вони стали просити, стали підходити до того планетника й жандарів, щоби пішли до них спати. Бо вони хотіли їх підпоїти. Дівка собі, а браття собі — кожне хотіло урвати господарку собі. А він сказав, той планетник:

— Ми нікуди не підеме. За горівку то робитися не буде. Жандарі хотіли йти туди горівку пити, а він сказав:

— Нє, то має бути справедливо. За вгощене господарка не має йти. Він нічого не знає й не хоче знати, тілько мають прийти на гріб.

І став казати планетник урядови:

— І ви приходіть, і всі. Будете чути й знати, кому він господарку відписав.

Та й переспали вони в уряді, а другий день віт зібрав людей і пішли на гріб. І ті діти поприходили.

— Ведіть нас на гріб.

Найшли гріб. Хрест уже зогнив, перевернувся. Каже він до дітей:

— Видите, хрест нема кому поставити, а господарку любите. Розкопали гріб.

— Відкривайте, — каже, — труну.

Відкрили. Планетник скочив у яму до того померлого і каже:

— Олексо, ти господарку дав дитині, а не написав-ис, як той дітвак називається. Говори, як він називається? Кому ти господарку відписав? Бо як не скажеш, то будемо тебе бити. Говори!

Померлий не говорить. Тоді планетник каже до дітей:

— Слухайте! Скачіть до мене в гріб. Скочив єден син.

— Бери довбню і бий його по ногах. Той ударив по ногах — не говорить.

— Бий, — каже, — в груди. Ударив у груди — не говорить.

— Бий по голові!

Ударив по голові — також не говорить.

А дочка нагнулася і слухає, чи не сказав тато синови: «Тобі лишив господарку». Каже до того сина планетник:

— Вилізай. Він тобі нічого не каже. То не тобі він лишив. Ану, друга дитино, ходи сюди.

Скочила в яму донька.

— Бери довбню, бий. Раз по ногах, раз у груди, раз у голову. Бий, — каже, — він мусить признатися.

Дочка вдарила по ногах — не відзивається мертвий. Планетник до нього каже, до того мертвого:

— Олексо, говори! Бо тя дуже будем бити. Не говорить.

— Бий у груди.

Вдарила в груди — далі не говорить. Каже планетник:

— Бий у голову.

Ударила вона і розбила голову. А той також не говорить. Каже планетник до дочки:

— Вискакуй, бо не тобі господарку відписав. Третя дитина, скачи сюди.

А той другий син каже до них так:

— Я тата бити не піду.

— Мусиш іти, бо я прикажу, би тя розстрілили. А він каже:

— Розстрілюйте, а свого тата бити я не піду. Господарку давайте, кому хочете, я господарки зрікаюся, а тата бити не буду.

Дали ’му дві минути на думання. Як не надумається, то будуть його розстрілювати.

— Подумай. Ану, жандари, приготуйтеся стріляти ’го. А він підняв руки догори і каже:

— Вже стріляйте.

І тоді планетник сказав:

— Не стріляйте, бо я вже знаю, що це його дитина. А той син і та донька, що били його, то не його діти. Зрікається господарки і дає себе на розстріл — видко, що це його дитина.

Питає планетник віта:

— Як він ся називає?

— Никола.

— Йому припишіть господарку, бо він — дитина померлого.

І влада підписалася, і віддали господарку Николі. І хто там був, усі підписалися.

Вернулися з тим документом до царя, і каже планетник до него так:

— От маєте правду.

Цар то все прочитав і затвердив. А планетникови подарував цар тих вісім років тюрми.