Коров’ячий синок
Українська народна казка Буковини
Їдна жінка викинула в ліс маленьку дитину. Там дитину найшли вакарі. Вони прикладали хлопчика до корови і хлопчик ссав. А як виріс він, то стали його звати Коров’ячий Синок.
Виріс і лишив вакарів. Іде та й стрічає чоловіка.
— Куди йдеш? — питає той чоловік Коров’ячого Синка. — Бери й мене з собою.
— А як тебе звуть?
— Гнидуб. А тебе як?
— А я Коров’ячий Синок.
— Будем товариші.
Ідуть удвох, стрічають третього.
— Куди йдете? Беріть і мене з собою.
— А як тебе звуть?
— Тручигора.
— Будем іти всі три.
Ідуть вони лісом і находять пусту хату.
— Тут лишимся жити.
Стали вони там жити. Два ідуть в ліс на полювання, а їден ся лишає їсти варити. Першого зоставили варити Тручигору.
— Як звариш, — кажуть, — то щоб було не холодне й не гаряче, як ми прийдем, щоб можна було їсти.
Зварив Тручигора і сів спочивати. Приходи до него дідок. На лікоть дідок, а на метр — борода. Каже:
— Відчини.
— Як тобі треба, відчини собі. Дід відчинив.
— Передойми мене через поріг, бо я не годен.
— Як тобі треба, перейдеш сам. Перейшов дід.
— Давай їсти.
— Я маю товариші і зварив їм.
— Може, не хочеш дати? Я сам возьму.
Та до печі, та відкрив піч. Тручигора до него. А дідок кинув Тручигору на землю, вирубав йому на спині пас шкіри і наклав туди пшеничної полови. А тоді з’їв усе й пішов. Поки товариші прийшли, сарака Тручигора зварив, але воно було гаряче.
— Сирі дрова були, — каже. — Та доки води приніс. От і запізнився. На другий день лишається Гнидуб. Коли зварив та сів спочивати, приходи до него дідок. На лікоть дідок, а на метр — борода. Каже;
— Відчини.
— Як тобі треба, відчини собі. Дід відчинив.
— Передойми мене через поріг, бо я не годен.
— Як тобі треба, перейдеш сам. Перейшов дід.
— Давай їсти.
— Я маю товариші. Для них зварив.
— Може, не хочеш дати? Я сам возьму.
Та до печі, та відкриває піч. Гнидуб до него. А дідок кинув Гнидуба на землю, вирубав йому на спині пас шкіри і наклав туди пшеничної полови. А тоді з’їв усе й пішов. Поки товариші прийшли, сарака Гнидуб зварив, але воно було вже гаряче. Питають його:
— Що таке гаряче?
А він не розказує про дідка.
— Сирі дрова були. Та доки води приніс. Ось і запізнився.
На третій день лишається Коров’ячий Синок. Зварив їсти, сів собі і грає на сопілку. Приходи знов той дідок та й каже:
— Відчини.
— Як тобі треба, відчини собі. Дід відчинив.
— Ану, синку, передойми мене.
— Як тобі треба, перейдеш. Зайшов дідок.
— Давай їсти.
— Я не для тебе зварив.
— Може, не хочеш дати? Я сам возьму.
Дідок до печі, а Коров’ячий Синок лап його за бороду, витягнув надвір, розколов топором дуба, заклав дідову бороду і забив пліткою. А сам зайшов до хати, сів і чекає товаришів. Прийшли вони. Він їм налляв, і все не гаряче й не холодне, якраз добре їсти.
Поїли хлопці. А Коров’ячий Синок питає:
— До вас не приходив ніякий дідок? А вони не признаються.
— То йдем я вам покажу того дідка.
Пішли вони на то місце, а дідка нема. Вирвав він дуба з землі і поволік за бородою. Каже Коров’ячий Синок:
— Ходім слідом. Найдем його і побачите, що то за штука. Пішли вони слідом і найшли діру. Дуб коло діри лежить відпилений, а дід пішов у яму.
— Що, хлопці, будем робити? Треба його найти. Зробим цебрик, надерем з липи личчя, зробим вірьовку і будем спускатися вдолину.
Зробили вони вірьовку. Хто ж піде туди? Тручигора боїться, бо дідок тут йому вирубав паса, а як піде туди, то дідок його там кончить. Спустили його трохи, а він труси за вірьовку: «Тягніть угору». Витягли його наверх. Кладуть Гнидуба. Спустили трохи — і той труси вірьовку, боїться. І його витягли наверх.
Кладуть у цебрик Коров’ячого Синка.
— Коли, — каже, — я вже спущуся аж на землю, сіпну вірьовку. Опустився він туди — є слід, Той дідок пішов до бурдея. Виліз
Коров’ячий Синок з цебрика і пішов по сліду. І найшов того дідка в бурдеї. Є в него три дочки. Дідок спить, а дочки кажуть Коров’ячому Синкови:
— Заберіться, бо тато встане і вас уб’є.
— А що це у вас за бочки з водою стоять по кутах?
— То сильна вода, а то — слабка.
А він ті бочки поміняв місцями. Там, де сильна стояла, поставив слабку, а де була слабка, поставив сильну. Дідок пробудився.
— Ти й тут мене найшов?!
І накинувся дідок на него. Почали вони обидва битися. Заморилися. Пішли попити води. Дідок попав на слабку, а Коров’ячий Синок — на сильну. І забив Коров’ячий Синок дідка.
Найменшу дідову дочку Коров’ячий Синок взяв собі за жінку. Пожив там трохи і каже до дівок:
— Тепер підем.
Привів він їх до того цебрика, в якому спустився, поклав старшу і сіпнув: «Тягніть», Витягнули вони і спустили цебрик назад. Він поклав середущу. Витягнули й ту і опустили цеберчик назад. Поклав він найменшу, свою жінку. І ту потягнули. Опустили цеберчик за ним. Та хотять вони його зі світу звести. А він поставив у цеберчик камінь, а на камінь чугаїну свою й шапку. «Тягніть!» Вони потягнули, а він лишився там. Підтягнули вони цебер і повиділи, що є шапка й чугаїна («Це він!»), — і обрубали вірьовку! Полетів цебрик з каменем та й розбився. Лишилися лиш чугаїна й шапка. Коби він був сів у цебрик, то був би пропав.
Дивиться він, стоїть верба, а на вербі — зміїне гніздо і двоє змієнят. Підходи він до тої верби, а змії нема на гнізді. Надходи велика туча. Дощ. Він виліз на вербу і закрив змієнят чугаїною. Дощ перейшов, і вони скапали. Хмари розійшлися, і стало ясно. Змієнята кажуть йому:
— Ви йдіть, але не заходьте далеко. Прилітає мама змієнят.
— Хто вас врятував?
— Був чоловік і накрив нас чугаїною.
— А де він?
— Пішов у той бік.
Вона полетіла його шукати і скоро вернулася назад.
— Я не найшла його.
А змієнята хотіли, щоб мама заморилася і не найшла його. Та й кажуть:
— Він пішов у той другий бік. Пошукала вона і знов вертається.
— Нема. Може, ви жартуєте зі мною. Як я його найду, то не з’їм. А змієнята й кажуть:
— Виходіть, вуйку. Мама вже вам нічого не зроби.
Як він вийшов, змія потягнула до себе дух, і він потягнувся живий їй у рот. Змієнята зачали плакати.
— Ти ж казала, мамо, що не з’їш його, і проковтнула. А вона видихнула його таким, як він був, та й питає:
— Що ти хоч’ за те, що мої діти врятував?
— Винеси мене на цей світ.
— Іди набий дванадцять бочок дичини, налий дванадцять бочок води — і я тебе понесу.
Дванадцять літ він блукав, поки набив дванадцять бочок дичини і назбирав дванадцять бочок води. Каже змія:
— Тепер клади на мене ці бочки і сідай — я тебе понесу. Як буду нести, давай мені їсти й пити. Як подивлюся в правий бік, даш мені кусок м’яса, як подивлюся в лівий, даш мені води.
Летять вони. Не долітають трохи, і не вистачає їм м’яса. Повертається вона два рази в правий бік — м’яса нема.
— Дай що-небудь, бо я тебе кину.
Витягає він шаблю, рубає собі кусок м’якого м’яса від ноги, дає їй в рот, вона і виноси його наверх.
— Я тебе вивезла і тепер з тобою розпрощаюсь. Лиш скажи мені, відки ти цей послідній раз таке солодке м’ясо взяв?
— Це я в себе відрубав.
— Якби була знала, що ти такий солодкий, була б тебе ще на тім світі з’їла.
Вона полетіла в свою дорогу, а він лишився. Іде, види — хлопчик пасе стадо свиней. Питає його:
— Що ти за їден і відки ти? Де твій тато?
— Мого тата вбили пани Тручигора і Гнидуб на тім світі. Так мама сказала.
— А мама що роби?
— Пере їм, носи воду, варить їсти. Вона в панів Тручигори і Гнидуба за наймичку.
— Увечері я піду з тобою. Іди в ліс та вирубай добрий патичок. Та й гонять вони удвох додому свиней. Пани вийшли, дивляться — з хлопчиком ще якийсь чоловік іде. Вони не пізнають, що то їх товариш Коров’ячий Синок.
Була їдна свиня, що не хотіла заходити в свинарник сама. Коров’ячий Синок дав їй палицею, вона так і полетіла. Сама вбилася і інших свиней побила. Пани кричать:
— Що ти наробив?! А він їм:
— Досить вам панувати.
Аж тоді вони пізнали, що то прийшов Коров’ячий Синок.
Виводи він з ґражди двох коней, що ще світу не виділи, пов’язав Тручигору і Гнидуба ногами до хвостів, дав коням по батогови і погнав їх у світ. А сам став жити з жінкою й хлопчиком на тому хазяйстві.