Кіт Сірий Лоб, козел та баран
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили-були в одному дворі козел та баран. Жили між собою дружно, сіна жмут і той навпіл. Ось лежать собі козел та баран і розмовляють. Звідки не візьмися котик Сірий Лоб іде та так жалісно плаче. Козел та баран його питають:
— Кіт-коток, Сіренький Лобок чого ти плачеш, на трьох ногах скачеш?
— Як же мені не плакать? Била мене господиня, вуха виривала, ноги виламувала та ще й задушити обіцяла за те, що сметанку злизав.
І знов заплакав кіт. Питають козел та баран:
— Що ж ти ще плачеш?
— Як же мені не плакати? Як баба мене била та й приказувала, що прийде дочка та зять, а сметани нема. Хоч-не-хоч доведеться колоти козла та барана.
Вони почали кричати:
— Ах ти, Коте, Нетямущий Лобе! За що ти нас занапастив? Доведеться втікати!
Злякався кіт, змолився до названих братів:
— Козле та баране, не залишайте мене браття.
Узяв козел кота на спину і пострибали. Довго бігли день і ніч, поки в ногах сили вистачало. Зупинилися вони відпочити. А ніч була осіння, холодна. Де ж вогню добути. Думають козел та баран, а кіт Сірий Лоб обгорнув козлу роги і велів йому з бараном стукнутися лобами. Козел та баран так міцно стукнулись, що іскри з очей посипались. Розвели вони вогонь сіли та гріються. Де не взявся ведмідь і просить:
— Пустіть погрітися.
— Сідай з нами.
Сіли та й гріються. Стали вони вчотирьох темну ніч ділити. Ведмідь під ногами, Кіт Сірий Лоб на стогу, а козел та баран біля багаття.
Раптом йдуть семеро сірих вовків, восьмий білий і прямо до ожереду. Та кіт так злякався, що швидко видерся на вершечок ялини. А козел та баран схопилися передніми лапами за ялинковий сук і повисли. Тут на вовків напав такий страх, що кинулися тікати, не озираючись. А козел, баран та кіт Сірий Лоб пішли своєю дорогою.